розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 січня 2020 року у складі судді Бойчука П. Ю., постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року та додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Бовчалюк З. А., Киці С. І.,

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ" (далі - ТОВ "Ковельська ОТБ"), Волинської обласної спілки споживчих товариств, третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Огей Н. М., про визнання недійсним договору іпотеки.

Позов обґрунтовано тим, що ухвалою Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2019 року у справі № 159/1792/19 задоволено заяву ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову та накладено арешт на об`єкти нерухомого майна, а саме: склад літ. "О-І", загальною площею 1 047,00 кв. м (реєстраційний номер об`єкта 92898207221) та нежитлове приміщення - склад літ. "Д-1", загальною площею 1 205,91 кв. м (реєстраційний номер об`єкта 90651707221), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Ухвала суду про забезпечення позову від 03 квітня 2019 року була направлена до Ковельського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Волинській області, але через вимогу органу державної виконавчої служби щодо сплати авансового внеску, виконана лише 10 травня 2019 року.

Позивач також зазначав, що 06 травня 2019 року ТОВ "Ковельська ОТБ" ознайомилось з матеріалами вказаної справи і того ж дня ТОВ "Ковельська ОТБ" уклало договір поворотної фінансової допомоги (позики) з Волинською обласною спілкою споживчих товариств у розмірі 200 000,00 грн. Учасники договору є пов`язаними особами, оскільки засновником ТОВ "Ковельська ОТБ" є Волинська обласна спілка споживчих товариств, яка також знала про існування судової заборони щодо вказаного майна.

Крім того, позивач зазначав, що всупереч ухвалі Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2019 року у справі № 159/1792/19 про накладення арешту на об`єкти нерухомого майна, 08 травня 2019 року між ТОВ "Ковельська ОТБ" та Волинською обласною спілкою споживчих товариств укладено договір іпотеки, за умовами якого для забезпечення повернення позики у розмірі 200 000,00 грн в іпотеку Волинській обласній спілці споживчих товариств передано, поряд з іншим, майно, на яке судом в іншій справі накладено арешт, а оціночна вартість майна, переданого в іпотеку, складає 5 996 150,00 грн.

Позивач вважав, що предметом застави не може бути майно, яке знаходиться під забороною, а тому просив суд визнати недійсним договір іпотеки від 08 травня 2019 року на підставі статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 08 травня 2019 року між ТОВ "Ковельська ОТБ" та Волинською обласною спілкою споживчих товариств, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Огей Н. М. Стягнуто з відповідачів на користь позивача судові витрати у справі в розмірі 13 500,00 грн в рівних частинах з кожного.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що укладений договір іпотеки суперечить вимогам статті 576 ЦК України, а також із того, що до ухвалення судом рішення в іншій справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Ковельська ОТБ" останнє не мало права передавати в іпотеку об`єкти нерухомого майна, на яке судом накладено арешт.

Додатковим рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2020 року заяву ОСОБА_1 про постановлення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат у справі задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Ковельська ОТБ", Волинської обласної спілки споживчих товариств на користь ОСОБА_1 судові витрати у справі в сумі 768,40 грн в рівних долях з кожного.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що під час розгляду справи по суті не було вирішено в повній мірі питання про розподіл судових витрат, а тому у зв`язку із задоволенням позову, витрати, понесені позивачем на оплату судового збору у зв`язку з розглядом справи, підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача в повному обсязі.

Постановою Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року апеляційну скаргу ТОВ "Ковельська ОТБ" задоволено. Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що висновки суду першої інстанції про те, що внаслідок укладення договору іпотеки був порушений законний інтерес позивача ОСОБА_1 не відповідають встановленим обставинам справи і зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального і порушенням норм процесуального права, оскільки ОСОБА_1 нерухоме майно, яке було передано в іпотеку, не належить ні на праві власності, ні на праві користування.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що обставина забезпечення позову ОСОБА_1 судовим рішенням в іншій справі шляхом накладення арешту на зазначене нерухоме майно, не свідчить про порушення відповідачами законного інтересу ОСОБА_1 щодо цього майна, оскільки нерухоме майно, яке було передано в іпотеку, не є предметом спору в іншій справі.

Додатковою постановою Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року заяву ТОВ "Ковельська ОТБ" задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "Ковельська ОТБ" 6 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Приймаючи додаткову постанову, апеляційний суд виходив із того, що оскільки у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, а відповідачем ТОВ "Ковельська ОТБ" понесено судові витрати у вигляді витрат на правничу допомогу, що підтверджується наданими належними, допустимими та достовірними доказами, не спростованими позивачем, то наявні підстави для часткового задоволення заяви представника відповідача та стягнення з позивача частини понесених витрат у доведеному ним розмірі 6 000,00 грн.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи

У червні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 січня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити провадження у справі, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції:

- не врахували, що оскільки заявник оспорює похідне зобов`язання від основного зобов`язання, що виникло між двома юридичними особами даний спір належить розглядати у порядку господарського судочинства, та не звернули увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо цього, викладені у постанові від 14 квітня 2020 року у справі № 295/5047/18;

- не надали належної оцінки тому, що оскільки позов заявника був забезпечений шляхом накладення арешту на спірне нерухоме майно, відтак у нього є законний інтерес, який полягає в тому, щоб сторона (сторони) правочину перебували у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заявником прав.

23 червня 2020 року ОСОБА_1 подав доповнення до касаційної скарги.

Зазначені доповнення Верховний Суд не приймає до уваги, оскільки всупереч положенням частини першої статті 398 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), такі подано поза межами строку на касаційне оскарження рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 січня 2020 року та постанови Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року та не заявлено клопотання про поновлення строку на подання таких доповнень.

У липні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви ТОВ "Ковельська ОТБ" про стягнення витрат на правову допомогу.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:

- не навів у своїй постанові обґрунтованих мотивів відшкодування відповідачу витрат на правову допомогу та доказів, які досліджувались при визначенні обсягу та вартості правових послуг;

- не звернув увагу на те, що копія заяви ТОВ "Ковельська ОТБ" про ухвалення додаткового рішення на адресу заявника не направлялась, що позбавило його можливості подати обґрунтоване клопотання про зменшення розміру компенсації витрат відповідача на правову допомогу.

У вересні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду заяву про зупинення виконання додаткової постанови Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року.

Клопотання обґрунтовано тим, що постановою головного державного виконавця від 27 серпня 2020 року відкрито виконавче провадження № 62897512 з виконання оскаржуваної додаткової постанови, постановою головного державного виконавця від 27 серпня 2020 року накладено арешт на грошові кошти, що містяться на відкритих рахунках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника, ОСОБА_1 на даний час перебуває у скрутному матеріальному становищі, тому не має можливості сплатити відповідачу кошти за вказаним виконавчим провадженням, отже існує об`єктивна необхідність у зупиненні виконання додаткової постанови.

Також у вересні 2020 року ТОВ "Ковельська ОТБ" подало відзив на касаційні скарги ОСОБА_1, в якому просить відмовити у задоволенні цих касаційних скарг та залишити без змін постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року і додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року, оскільки вони є законним та обґрунтованими.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 11 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 січня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 січня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з суду першої інстанції матеріали цивільної справи № 159/5585/19-ц; надано іншим учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.

04 серпня 2020 року матеріали справи № 159/5585/19-ц надійшли до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 25 серпня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року з підстав, визначених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання додаткової постанови Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2021 року справу № 159/5585/19-ц призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 січня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року підлягає задоволенню, а касаційна скарга цього ж заявника на додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ухвалою Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 03 квітня 2019 року у справі № 159/1792/19 задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову та забезпечено позов шляхом накладення арешту на об`єкти нерухомого майна, а саме: на склад літ. "О-I" загальною площею 1 047,00 кв. м (реєстраційний номер об`єкта 92898207221) та на нежитлове приміщення - склад літ. "Д-1" загальною площею 1 205,91 кв. м (реєстраційний номер об`єкта 90651707221), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Волинського апеляційного суду від 20 червня 2019 року апеляційну скаргу ТОВ "Ковельська ОТБ" залишено без задоволення, а ухвалу Ковельського міськрайонного суду від 03 квітня 2019 року залишено без змін.

Також судами встановлено, що 06 травня 2019 року між ТОВ "Ковельська ОТБ" та Волинською обласною спілкою споживчих товариств укладено договір безпроцентної позики в розмірі 200 000,00 грн.

08 травня 2019 року між ТОВ "Ковельська ОТБ" і Волинською обласною спілкою споживчих товариств укладено договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавець ТОВ "Ковельська ОТБ" для забезпечення виконання своїх зобов`язань за договором безпроцентної позики від 06 травня 2019 року передав в іпотеку іпотекодержателю Волинській обласній спілці споживчих товариств об`єкти нерухомого майна, загальною вартістю 600 000,00 грн, а саме: нежитлове приміщення - склад металевий; прохідна; склад літ "С-1"; склад металевий; нежитлове приміщення - склад літ. "Є-1"; нежитлове приміщення - склад літ. "Д1"; склад літ. "О-1", які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

За умовами договору іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем в строк до 06 травня 2020 року зобов`язання за основним договором сторони домовилися про те, що звернення стягнення на передане в іпотеку майно може бути здійснено відповідно до Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

Звертаючись до суду із цим позовом, позивач вказував на те, що договір іпотеки порушує його законний інтерес щодо нерухомого майна, на яке ухвалою суду про забезпечення позову в іншій справі накладено арешт.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним договору іпотеки, суд першої інстанції виходив з того, що укладений договір іпотеки суперечить вимогам статті 576 ЦК України, а також із того, що до ухвалення судом рішення по іншій справі за позовом ОСОБА_1 ТОВ "Ковельська ОТБ" не мало право передавати в іпотеку об`єкти нерухомого майна, на яке судом накладено арешт.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позовуОСОБА_2, апеляційний суд зазначив, що висновки суду першої інстанції про те, що внаслідок укладення договору іпотеки порушений законний інтерес позивача не відповідають встановленим обставинам справи і зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального і порушенням норм процесуального права, оскільки ОСОБА_1 нерухоме майно, яке було передано в іпотеку, не належить ні на праві власності, ні на праві користування.

Верховний Суд не може погодитись із вказаними висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Частиною першою статті 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК (1798-12) України). Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

З аналізу вказаної норми вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

За змістом частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (стаття 548 ЦК України).

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання (стаття 546 ЦК України).

Отже, для забезпечення виконання основного зобов`язання сторони можуть передбачати як визначені у статті 546 цього Кодексу види забезпечення зобов`язань, так й інші види, встановлені договором або законом.

Законодавство України не розрізняє види забезпечення основного зобов`язання для визначення юрисдикції суду з розгляду спорів щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання.

Основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене заставою.

Заставодавцем може бути боржник за основним зобов`язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в заставу майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника.

Законодавство України не передбачає солідарного обов`язку боржника (зокрема, позичальника за кредитним договором) та майнового поручителя, який відповідає перед заставодержателем за виконання боржником основного зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Тобто, за загальним правилом, саме позичальник як боржник у зобов`язанні за кредитним договором має виконати свій обов`язок перед кредитодавцем. Втім, якщо таке зобов`язання майновий поручитель забезпечив заставою, він може виконати обов`язок боржника.

Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.

Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Зазначений правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18 (провадження № 12-170гс18), від 19 березня 2019 року у справі № 904/2526/18 (провадження № 12-272гс18) та від 14 квітня 2020 року у справі № 295/5047/18.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц (провадження № 14-40цс18) зазначено, що "з дати набрання чинності ГПК України (1798-12) в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи".

Як встановлено судами попередніх інстанцій, спір у цій справі виник щодо нерухомого майна, яке є предметом забезпечення виконання зобов`язання за договором позики укладеним 06 травня 2019 року між юридичними особами (ТОВ "Ковельська ОТБ" і Волинською обласною спілкою споживчих товариств), тому Верховний Суд дійшов висновку, що даний спір підлягає розгляду за правилами ГПК України (1798-12) в порядку господарського судочинства.

У пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України передбачено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували та дійшли помилкового висновку про можливість розгляду даного спору в порядку цивільного судочинства. За таких обставин судові рішення у цій справі підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі, оскільки даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до компетенції господарських судів України.

Крім того, оскільки процесуальні порушення, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, унеможливили встановлення всіх обставин справи та винесення законного і справедливого судового рішення, Верховний Суд не перевіряє доводи касаційної скарги щодо суті вирішення спору та щодо розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду справи

У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Оскільки заявник у цій справі оспорює похідне зобов`язання від основного зобов`язання, що виникло між двома юридичними особами, то Верховний Суд дійшов висновку про те, що даний спір належить розглядати в порядку господарського судочинства.

За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України є підставою для їх скасування із закриттям провадження у справі.

Щодо наслідків закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 258 ЦПК України розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується прийняттям постанови.

Колегія суддів бере до уваги, що зміни до ЦПК України (1618-15) , внесені Законом № 460-ІХ (460-20) , пов`язані не лише з розглядом касаційних скарг, який відповідно до частини четвертої статті 258 ЦПК України завершується прийняттям постанови. Законом № 460-ІХ (460-20) внесено зміни до порядку повернення справ після закінчення касаційного перегляду.

Так, за пунктом 8 Закону № 460-ІХ (460-20) абзац перший частини першої статті 256 ЦПК України викладений у такій редакції: "Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачу про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі".

Отже, закінчивши касаційний розгляд і закриваючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, з 08 лютого 2020 року суд касаційної інстанції має роз`яснити позивачу про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства.

З огляду на те, що колегія суддів вирішила на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, вона відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України роз`яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції, а саме: Господарський суд Волинської області.

Керуючись статтями 255, 400, 409, 414, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 січня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року задовольнити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року задовольнити частково.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 27 січня 2020 року, додаткове рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 24 лютого 2020 року, постанову Волинського апеляційного суду від 19 травня 2020 року та додаткову постанову Волинського апеляційного суду від 15 липня 2020 року скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ковельська ОТБ", Волинської обласної спілки споживчих товариств, третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Огей Наталія Миколаївна, про визнання недійсним договору іпотеки закрити.

головуючого -	Ступак О. В.,
суддів:	Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,	Погрібного С. О., Яремка В. В.,

Головуючий	О. В. Ступак
Судді:	І. Ю. Гулейков
	С. О. Погрібний
	Г. І. Усик
	В. В. Яремко