треті особи: Відділ державної виконавчої служби Васильківського міськрайонного управління юстиції Київської області, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тверська Інесса Володимирівна, реєстраційна служба Васильківського міськрайонного управління юстиції,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2016 року у складі судді Ковбеля М. М. та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року у складі колегії суддів: Кулішенка Ю. М., Олійника В. І., Приходька К. П.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору недійсним та скасування його державної реєстрації.

На обґрунтування позову посилався на те, що рішенням суду від 28 березня 2013 року з ОСОБА_2 на його користь стягнуто суму боргу у розмірі 259 500, 00 грн та судовий збір у розмірі 3 885, 00 грн.

19 грудня 2013 року ОСОБА_2, з метою ухилення від виконання зазначеного рішення суду, відчужила на користь своєї матері ОСОБА_3 шляхом укладення договору дарування 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 . Посилаючись на те, що договір дарування 1/4 частини квартири має фіктивний характер, ОСОБА_1 просив визнати його недійсним на підставі статті 234 ЦК України та скасувати його державну реєстрацію.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідачі відзив на позов не надали.

Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір дарування 1/4 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 19 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І. В., зареєстрований в реєстрі під № 1083, та скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на цю частину квартири.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного договору та скасування державної реєстрації права власності на спірне майно. При цьому суд керувався статтями 203, 204, 215, 233 ЦК України.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 13 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовувалося тим, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позов пред`явлений на підставі статті 234 ЦК України, а суд, визнаючи договір недійсним, виходив із положень статті 233 ЦК України, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Позивач не довів належними та допустимими доказами, що укладений між відповідачами договір дарування є фіктивним, тому у задоволенні позову необхідно відмовити.

Постановою Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Київської області від 13 червня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду, керувався тим, що суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про недоведеність позивачем фіктивності укладеного між відповідачами правочину, всупереч вимогам статей 212- 214, 316 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), зазначене не врахував, не застосував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, залишив поза увагою те, що оспорюваний договір дарування уклали сторони, які є близькими родичами, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості з дарувальника ОСОБА_2 та її ухилення від його виконання, не встановив, чи не свідчить це про фіктивність спірного договору, укладеного з метою приховати майно від виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, у зв`язку із чим зробив передчасний висновок про відмову у задоволенні позову.

Постановою Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року заочне рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 22 грудня 2016 року скасовано та ухвалено нове. Позов ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрації задоволено. Визнано недійсним договір дарування 1/4 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 19 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І. В., зареєстрованого у реєстрі під № 1083. Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1, що належить на праві власності на підставі договору дарування 1/4 частини, укладеного 19 грудня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалася порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що суди не встановили наявність умислу обох сторін на укладення фіктивного правочину та відсутність реального наміру настання наслідків договору дарування для обох сторін, тобто реальну передачу у дар квартири. Оспорюваний правочин відповідно до вимог чинного законодавства нотаріально посвідчений із його наступною державною реєстрацією, а отже суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання правочину недійсним.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) (далі - Закон № 460-IX (460-20) ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX (460-20) .

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року та статті 263 ЦПК України, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Апеляційного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року у справі № 1008/1273/12, яке набрало законної сили, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто суму боргу у розмірі 259 500, 00 грн та судовий збір у розмірі 3 885, 00 грн.

Відповідно до договору дарування від 19 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І. В., зареєстрованого в реєстрі за №1083, ОСОБА_2 безоплатно передала у власність ОСОБА_3 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 .

Постановою державного виконавця ВДВС Васильківського міського управління юстиції Київської області від 11 січня 2014 року відкрито виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу у розмірі 259 500, 00 грн.

Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Васильківського міськрайонного управління юстиції від 31 січня 2014 року, накладено арешт на все рухоме і нерухоме майно ОСОБА_2 .

Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 червня 2014 року, яку залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10 листопада 2014 року, встановлено тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржнику ОСОБА_2 .

Відповідно до актів державного виконавця від 26 червня та від 05 листопада 2014 року ОСОБА_2 зазначене рішення суду не виконує, на виклик державного виконавця не з`являється.

Встановлено, що відповідачами не заперечувалася наявність у ОСОБА_2 невиконаних зобов`язань перед позивачем, а також, що вони є близькими родичами, рідними матір`ю та дочкою.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості та ухвалення рішення діє, вочевидь, недобросовісно та зловживає своїми правами на шкоду інтересам свого кредитора, оскільки уклала договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на це майно як майно неплатоспроможного або недобросовісного боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоча і є реалізацією особою свого цивільного права, проте є очевидно недобросовісними та свідчать про зловживання правом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначено, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише про людське око, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, а така протиправна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18), та зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну правову норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У справі, яка переглядається, суди установили, що відповідач ОСОБА_2, укладаючи оспорюваний договір дарування, безоплатно відчужила у такий спосіб належне їй на праві спільної часткової власності нерухоме майно після ухвалення судового рішення про стягнення з неї грошових коштів та набрання ним законної сили.

На момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_2 було достовірно відомо про наявність невиконаного зобов`язання перед позивачем, а також про зміст судового рішення про стягнення з неї суми грошових коштів, а отже, відповідач усвідомлювала негативні наслідки для себе у разі виконання цього рішення та мала намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків.

Таким чином, з`ясувавши, що під час укладення 19 грудня 2013 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених правочином, їх дії вчинені щодо переходу права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав цей правочин недійсним на підставі статті 234 ЦК України.

При цьому, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо необхідності скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позову з інших підстав.

Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди заявника з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, в тому контексті, який, на переконання відповідачів, свідчить про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним з підстави його фіктивності. Проте такі доводи були предметом перевірки під час розгляду справи та спростовані судом на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, встановлених на їх підставі обставин і правильно застосованих норм матеріального права.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Верховний Суд встановив, що відповідачі не довели ті обставини, на які вони посилалися як на підставу своїх заперечень, а оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.