Позов мотивований тим, що 19 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ВАТ КБ "Надра" (правонаступником якого є ПАТ КБ "Надра") укладено Кредитний договір № 8/2007/840-к/1449-Н, на підставі якого позивач отримав кредит у сумі 59 770 доларів США 20 центів, зі сплатою відсотків у розмірі 13,29 % річних. 19 жовтня 2007 року між відповідач-2 та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки № 1449-Н/2. В якості виконання зобов`язань за Кредитним договором між позивачем та ВАТ КБ "Надра" (правонаступником якого є ПАТ КБ "Надра") було укладено Договір іпотеки № 1449-Н/1, на підставі якого передав в іпотеку банку домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач зазначає, що перед укладенням кредитного договору банк у порушення пункту 2 частини першої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) і Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) , не надав ОСОБА_1, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також, орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладанням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного законодавства. Оскільки порука є похідним зобов`язанням від кредитного договору, тому в разі визнання недійсним кредитного договору, договір поруки є припиненим у зв`язку із припиненням зобов`язанням.

З урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив суд визнати недійсними кредитний договір № 8/2007/840-к/1449-Н та договір поруки № 1449-Н/2, укладені 19 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ВАТ КБ "Надра" (правонаступником якого є ПАТ КБ "Надра").

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 січня 2020 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2020 рокуу задоволені позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, щовідсутні правові підстави для визнання недійсним оспорюваного договору та похідних договорів, оскільки оспорюваний договір підписаний сторонами, сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови; відповідач надав позивачу необхідні відомості, що передувало укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у кредитному договорі, який підписаний позивачем, міститься повна інформація стосовно умов кредитування. Таким чином, суд дійшов висновку, що умови спірного кредитного договору не суперечать положенням Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) у його редакції, яка діяла на момент укладання такого договору.

Щодо вимог позивача про визнання недійсним договору поруки від 19 жовтня 2007 року, то суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції посилався на те, що, звертаючись з вимогами про визнання недійсним договору поруки, позивач не зазначив жодних підстав визнання його недійсним, а обґрунтовував вимогу лише посиланнями на кредитний договір, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним лише на тій підставі, що він укладений з метою забезпечення виконання зобов`язань за спірним кредитним договором (є похідним).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог через його недоведеність та необґрунтованість, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування інституту, що регламентує наслідки спливу позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 23 січня 20120 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2020 року та постановити нове рішення, яким задовольнити позов, визнати кредитний договір від 19 жовтня 2007 року № 8/2007/840-К/1449-Н укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "Надра" та договір поруки від 19 жовтня 2007 року № 1449-Н/2 недійсним.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами не взято до уваги вимоги Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) . В порушення пункту 2 частини першої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" відповідач не надав ОСОБА_1 як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону.

Умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища, що є підставою для визнання такого договору недійсним та відповідно як наслідок, визнання недійсним и договору поруки, оскільки він є похідним від кредитного договору.

Позивач не було проінформовано про всі істотні умови договору, спосіб та терміни погашення кредиту, його сукупну вартість, розмір та терміни сплати процентів та інших платежів, у зв`язку із чим необхідно визнати кредитний договорі недійсним в цілому.

Умови кредитування не відповідають волевиявленню позивача. Банк приховав від позичальника об`єктивну інформацію щодо сукупної вартості кредиту, вказав занижені значення процентної ставки як істотної умови договору, тим самим ввівши позивача в оману. Факт приховування важливої інформації перед укладенням кредитного договору та невідповідність визначених у договорі умов фактично встановленим, що призвело до утримання додаткового прибутку на користь банку, позивач розцінює як умисел у діях відповідача.

Враховуючи невідповідність процентної ставки, вказаної в договорі, реально сплачуваній, невідповідність мінімального щомісячного платежу та строку кредитування, вказаних у договорі, фактично встановленим, позивач все ж таки дійшов правильного висновку про те, що зазначена в договорі сума кредиту не відповідає його умовам і вартості кредиту. Саме такого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 08 травня 2018 року у справі № 711/2804/16-ц та у постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц та Верховний Суд України в постанові від 11 березня 2015 року № 6-16цс15.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції.

У листопаді 2020 року матеріали цивільної справи № 205/8695/18 надійшли до Верховного Суду та 16 листопада 2020 року передані судді-доповідачу Дундар І. О.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15 та у постановах Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 711/2804/16-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц).

У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15 вказано, що: "позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п`ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності. Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв`язку із цим доводи позичальника про неознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими. Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором".

У постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 711/2804/16-ц (провадження № 61-754св18) вказано, що: "вимоги касаційної скарги про визнання недійсним кредитного договору від 18 січня 2008 року в цілому не підлягають задоволенню, оскільки у результаті розгляду справи судами попередніх інстанцій не здобуто доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема, не спростовано, що при укладенні договору про надання споживчого кредиту ОСОБА_3 діяла свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодилася з його умовами, визначивши, характер правочину і всі його істотні умови. На виконання умов спірного договору вона без заперечень отримала кошти у національній валюті у розмірі, який був еквівалентний сумі кредитного договору, визначеній в іноземній валюті, тривалий час виконувала його у частині повернення кредитних коштів. Визнання ж окремих умов договору недійсними не тягне за собою визнання недійсним такого договору в цілом. Не заслуговує на увагу і посилання ОСОБА_3 на те, що банк її не попередив про ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором в іноземній валюті, оскільки істотна зміна становища щодо виконання боргових зобов`язань за кредитними договорами внаслідок підвищення курсу іноземної валюти не є підставою для визнання кредитних договорів недійсними, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті"

У постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц (провадження № 61-10156св18) вказано, що: "спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; умови кредитного договору містять повну інформацію щодо умов кредитування: періоду надання кредиту (пункт 1.4), розміру процентної ставки (пункт 1.3.1), порядку її нарахування (пункт 3.4), переліку, розміру й бази розрахунку неустойки (пункт 5); періоду внесення платежів, відповідальності за порушення умов договору. Враховуючи зміст наведених пунктів кредитного договору, з моменту підписання цього договору обізнана щодо оплатності наданого кредиту, свого обов`язку вносити плату за користування кредитом, розміру процентів, порядку їх сплати та відповідальності за прострочення погашення кредиту. Додатком № 1 до додаткової угоди № 1 до кредитного договору визначено розмір щомісячних платежів як за тілом кредиту, так і в розрізі процентів. Таким чином, позивач була проінформована про всі істотні умови договору, спосіб та терміни погашення кредиту, його сукупну вартість, розмір та терміни сплати процентів та інших платежів, у зв`язку з чим не можна визнати кредитний договір недійсним в цілому".

Фактичні обставини

Суди встановили, що 23 квітня 2007 року між ВАТ "КБ "Надра" (правонаступником якого є ПАТ КБ "Надра") та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 8/2007/840-К/931-Н, згідно з яким останній отримав кредит у сумі 76 000 доларів США з кінцевим терміном повернення коштів - 20 квітня 2035 року.

23 квітня 2007 року між ВАТ "КБ "Надра" та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 931-Н/2, згідно умов якого такий поручитель зобов`язалася перед банком відповідати за виконання позичальником усіх його зобов`язань перед кредитором в повному обсязі, що виникли з кредитного договору, як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.

З метою забезпечення належного виконання зобов`язання за кредитним договором № 8/2007/840-К/931-Н від 23 квітня 2007 року, між ВАТ "КБ "Надра" (правонаступником якого є ПАТ КБ "Надра") та ОСОБА_1 19 жовтня 2007 року було укладено Договір іпотеки № 8/2007/840-к/1449-Н, в силу якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне йому на праві власності нерухоме майно: житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Всі ці істотні умови містяться в кредитному договорі, і позивач погодився з ними, підписавши договір.

Пунктом 1.3.1 сторони спірного договору домовилися про сплату позичальником процентів за користування кредитними коштами в розмірі 12,49 % річних.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що в 2007 році не могло бути передбачено право у банка на використання іноземної валюти як засобу платежу, при укладенні договору порушено вимоги статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки не був ознайомлений з умовами кредитного договору, не отримав усю необхідну інформацію стосовно кредиту орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуг з оформлення договору про надання кредиту; умови кредитного договору є несправедливими.

За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пунктів 2,3 частини третьої статті 18 Закону "Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункту 4 частини третьої статті 18 Закону).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦПК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кредитний договір укладений в письмовій формі, підписаний сторонами та скріплений печаткою банку.

ОСОБА_1 протягом тривалого часу (майже 11 років) з дня укладання споживчого кредиту, не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору, не відмовлявся від виконання умов кредитного договору, не інформував банк про неможливість виконання своїх зобов`язань за кредитним договором та частково виконував його умови.

Отже, відсутні правові підстави для визнання оспорюваного кредитного договору в цілому недійсним відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України та порушення положень статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки перед його підписанням позивач мав можливість ознайомитися з текстом та умовами договору та власноручно їх підписав.

Посилання в касаційній скарзі висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15 та у постановах Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 711/2804/16-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц) не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки висновки судів їм не суперечать.

Висновки Верховного Суду

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду не дають підстав для висновку, що судапеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду; оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.