розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Української іноземної юридичної колегії та ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Муха Роман Михайлович, на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А., від 03 червня 2020 року,

Короткий зміст вимог позову ОСОБА_1 .

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Української іноземної юридичної колегії (далі - Укрінюрколегія, колегія) про визнання рішення недійсним.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що із 1991 року вона є членом Укрінюрколегії, яка утворена як добровільне професійне об`єднання адвокатів.

27 липня 2016 року Загальні збори членів Укрінюрколегії прийняли рішення про передачу члену колегії ОСОБА_6 в дар нерухомого майна, а саме приміщення АДРЕСА_1 . Однак, при прийнятті оскаржуваного рішення Загальними зборами Укрінюрколегії не було кворуму необхідного для його прийняття, - із загальної кількості членів Укрінюрколегії - восьми осіб, на зазначених зборах 27 липня 2016 року були присутні лише п`ятеро.

При цьому згідно пункту 7.3 Статуту Укрінюрколегії загальні збори членів Укрінюрколегії вважаються правомочними, якщо на них присутні

2/3 її членів, що становить шість осіб.

Вона, як член колегії, має право брати участь в управлінні Укрінюрколегією і користуватись її майном, однак її не було повідомлено про скликання Загальних зборів 27 липня 2016 року.

Посилаючись на те, що прийняте 27 липня 2016 року Укрінюрколегією рішення про відчуження нерухомого майна, порушує її права

ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним рішення загальних зборів членів Укрінюрколегії від 27 липня 2016 року, оформлене протоколом № 3, в частині вирішення питання про передачу в дар ОСОБА_6 приміщення Укрінюрколегії, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1, доручення віце-президенту Укрінюрколегії ОСОБА_7 від імені Укрінюрколегії підписати з

ОСОБА_6 нотаріально посвідчений договір дарування зазначеного об`єкту нерухомості з реєстрацією в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Короткий зміст вимог позову

Укрінюрколегії У березні 2017 року Укрінюрколегія звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Якименко В. О., про визнання договору недійсним.

Позовна заява обґрунтована тим, що 20 вересня 2016 року між Укрінюрколегією та ОСОБА_6 було укладено договір дарування нежитлового приміщення АДРЕСА_1 .

Від імені Укрінюрколегії спірний договір підписала її віце-президент ОСОБА_7, яка не мала належної цивільної дієздатності для укладення цього правочину оскільки самостійно прийняти рішення про розпорядження майном колегії віце-президент не мала повноважень, а вищий орган управління колегією не мав правомочності приймати рішення про дарування нерухомого майна і уповноваження ОСОБА_7 на укладення відповідного правочину в силу відсутності кворуму на загальних зборах.

З урахуванням викладеного та поданих доповнень, посилаючись на те, що спірний договір дарування укладено від імені Укрінюрколегії особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, на підставі частини другої статті 203, частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), позивач просив суд визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення (групи приміщень АДРЕСА_2, укладений 20 вересня

2016 року між Укрінюрколегією і ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу

Якименко В. О. та зареєстрований в реєстрі за № 1265. Стягнути з ОСОБА_2 на користь понесені судові витрати на сплату судового збору в сумі 640 грн та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000 грн.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 10 квітня 2017 року справу № 761/7299/17 за позовом ОСОБА_1 до Укрінюрколегії про визнання рішення недійсним та справу № 761/9762/17 за позовом Укрінюрколегії до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору - об`єднано в одне провадження під номером № 761/7299/17 (провадження № 2/761/4062/2017).

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 29 березня 2019 року до участі у справі в якості третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору залучено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва, у складі судді Волошина В. О., від 06 грудня 2019 року позови ОСОБА_1 та Укрінюрколегії задоволено.

Визнано недійсним рішення загальних зборів членів Укрінюрколегії, прийняте 27 липня 2016 року і оформлене протоколом № 3, а саме: "на виконання рішення загальних зборів членів Укрінюрколегії від 19 квітня 2016 року подарувати ОСОБА_6 приміщення Укрінюрколегії, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Доручити віце-президенту Укрінюрколегії ОСОБА_7 від імені Укрінюрколегії (як дарувальника) підписати з ОСОБА_6 (як обдарованим) нотаріально посвідчений договір дарування об`єкту нерухомості, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 з реєстрацією в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Після підписання договору дарування та його державної реєстрації, доручити бухгалтерії Укрінюрколегії списати це приміщення з балансу Укрінюрколегії".

Визнано недійсним договір дарування від 20 вересня 2016 року, укладений між Укрінюрколегією та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Якименко В. О. та зареєстрований в реєстрі за № 1265.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що прийняття Загальними зборами членів Укрінюрколегії 27 липня 2016 року рішення про дарування належного Укрінюрколегії нежитлового приміщення порушує право ОСОБА_1 на участь в управлінні справами Укрінюрколегії і користування майном колегії. Загальні збори членів Укрінюрколегії не були правомочним на прийняття рішення про дарування спірного об`єкту нерухомості

ОСОБА_6, що свідчить про недійсність прийнятого ними рішення в цій частині. Також судом враховано, що Укрінюрколегія в судовому засіданні 25 вересня 2019 року визнала позов ОСОБА_1 .

Встановивши, що повноваження на прийняття рішень щодо відчуження майна колегії належить до компетенції Загальних зборів її членів, а не президента, чи віце-президента, який заміщає керівника, компетентний орган управління колегії 19 квітня 2016 року не приймав рішення про дарування приміщення і взагалі не визначався з видом правочину, за яким майно Укрінюрколегії мало бути передане ОСОБА_6, посилаючись на те, що недійсність рішення загальних зборів членів Колегії про передачу в дар ОСОБА_6 спірних нежитлових приміщень свідчить про відсутність волі юридичної особи на набуття цивільних прав та обов`язків в порядку, встановленому Статутом і законом, як того вимагають положення статей 92, 203 ЦК України, суд дійшов висновку, що укладаючи спірний договір дарування від імені Укрінюрколегії, ОСОБА_7 не була уповноважена на таке представництво, а укладення нею цього правочину порушує права Укрінюрколегії, як власника майна. При цьому, суд вказав, що положення статті 241 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки укладаючи спірний правочин ОСОБА_7 не мала жодних повноважень діяти від імені Колегії, а отже, не могла їх і перевищити.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_4 задоволено, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 грудня 2019 року скасовано та прийнято нове судове рішення.

Закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Укрінюрколегії, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ОСОБА_2, про визнання рішення недійсним.

У задоволенні позову Укрінюрколегії до ОСОБА_2, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Якименко В. О., ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання договору недійсним відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

Закриваючи на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в справі у частині позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції виходив з того що заявлені нею вимоги пов`язані зі здійсненням ОСОБА_1 корпоративних прав і оцінкою діяльності органів управління адвокатського об`єднання, зокрема в частині передачі частини нерухомого майна Укрінюрколегії одному з її членів, та вирішення спору за такими вимогами належить до юрисдикції господарського суду згідно з пунктом 4

частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України

(в редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).

Відмовляючи в задоволенні позову Укрінюрколегії, апеляційний суд виходив з того, що рішенням Загальних зборів членів колегії від 27 липня 2016 року фактично було визначено спосіб передачі нерухомого майна

ОСОБА_6, тобто, спосіб виконання рішення загальних зборів членів Укрінюрколегії від 19 квітня 2016 року, наявність кворуму при ухваленні якого сторонами не заперечується. Після укладення оспорюваного договору дарування Укрінюрколегія вчиняла дії спрямовані на схвалення договору, а наступне виконання колегією цього договору не заперечується сторонами. За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що договір дарування укладено з добровільної волі Укрінюрколегії . Колегія суддів також вважала помилковим висновок суду першої інстанції, про те, що до даного спору не застосовуються положення статті 241 ЦК України та відхилив доводи представника позивача в частині абсолютної відсутності повноважень у віце-президента колегії підписувати оспорюваний договір, а відтак, і неможливість застосування до зазначеного спору вимог статті 241 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у червні 2020 року до Верховного Суду, Укрінюрколегія, в інтересах якої діє представник - адвокат Осінчук В. Б., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, просить скасувати оскаржену постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення позову Укрінюрколегії, залишивши в цій частині в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва.

В поданій у липні 2020 року касаційній скарзі представник

ОСОБА_1 - адвокат Муха Р. М., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року щодо закриття провадження у справи в частині позову ОСОБА_1, залишивши в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 21 липня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами Укрінюрколегії та ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року у справі № 761/7299/17 та витребувано із Шевченківського районного суду міста Києва матеріали вказаної справи.

На підставі ухвали Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року справу № 761/7299/17 передано за підсудністю до Господарського суду

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року витребувано із Господарського суду м. Києва матеріали указаної справи № 761/7299/17.

У лютому 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга Укрінюрколегії мотивована тим, що апеляційний суд, скасовуючи законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції з тих мотивів, що Укрінюрколегія вчиняла дії, спрямовані на схвалення оспорюваного правочину, а значить правочин є дійсним в силу вимог

статті 241 ЦК України, не врахував висновки щодо застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах, викладені зокрема у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 172/764/17,

від 01 серпня 2019 року у справі № 310/46/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 664/998/17, від 25 квітня 2018 року у справі № 710/2175/15-ц, та

у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі

Заявник наголошує на тому, що ОСОБА_7 взагалі не мала повноважень на укладення оспорюваного правочину в силу відсутності рішення компетентного органу Укрінюрколегії про дарування спірного об`єкту нерухомості ОСОБА_6 і про уповноваження ОСОБА_7 на укладення договору дарування від імені колегії.

Крім того звертає увагу касаційного суду, що оспорюваний договір дарування було укладено між Укрінюрколегією та тодішнім її президентом, який з урахуванням обмежень, встановлених частиною третьою статті 238 ЦК України не міг укласти такий правочин від імені колегії, а отже остання повинна була визначити будь-яку іншу особу для укладання від її імені такого договору, що не було зроблено в силу відсутності кворуму на загальних зборах членів Укрінюрколегії 27 липня 2016 року.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 750/3192/14 щодо застосування положень пункту 3

частини першої статті 20 ГПК України, зокрема належності до корпоративних всіх спорів, що виникають між юридичною особою та її учасником з приводу управлінських функцій юридичної особи без врахування вимог частини першої статті 167 Господарського кодексу України (далі - ГК України) щодо наявності у юридичної особи статутного капіталу, як кваліфікуючої ознаки корпоративного спору.

Заявник звертає увагу касаційного суду, що станом на дату подання позову ОСОБА_1 стаття 167 ГК України, процесуальний закон та роз`яснення судів касаційної інстанції допускали можливість вирішення заявлених нею вимог лише судами загальної юрисдикції, оскільки право участі адвоката в Укрінюрколегії не визнавалося корпоративним в силу відсутності у колегії статутного капіталу і відповідно визначення часток її учасників.

Посилаючись на те, що ретроактивне застосування вказаного висновку Великої Палати Верховного Суду має правовим наслідком зміну підсудності спору із загальної на господарську юрисдикцію у вже відкритих судових провадженнях та їх закриття, а отже є порушенням принципу правової визначеності та права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, заявник вважає, що питання застосування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 750/3192/14 потребує розмежування в часі для справ, у яких були відкриті провадженням станом на 26 лютого 2020 року та справ, провадження в яких відкрито після цієї дати.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційні скарги

У серпні 2020 року до Верховного Суду надійшли відзиви адвоката

Чмель І М., який діє в інтересах відповідача ОСОБА_2 та третьої особи ОСОБА_3, на касаційні скарги ОСОБА_1 та Укрінюрколегії, який просить касаційні скарги залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року залишити без змін.

Вважає, що правовідносини у спорі між ОСОБА_1 та Колегією мають корпоративний характер, оскільки такий спір виник між юридичною особою та її членом, який має право брати участь в управлінні Укрінюрколегією, отримувати частку доходу (прибутку) Колегії, що підлягає розподілу між її членами відповідно до розміру особистого внеску в Укрінюрколегію, що безпосередньо передбачено Статутом.

Звертає увагу касаційного суду, що представником ОСОБА_2 двічі подавалися до Шевченківського районного суду м. Києва клопотання про закриття провадження у справі саме з підстав порушення юрисдикції, однак суд не врахував доводи викладені у цих клопотаннях.

ОСОБА_1 в результаті закриття провадження у справі не позбавлена права на судовий захист, а висновок Київського апеляційного суду щодо належної предметної юрисдикції справи № 761/7299/17 дає можливість її вирішення повноважним судом.

Також наголошує на тому, що віце-президент Укрінюрколегії ОСОБА_7, укладаючи від імені колегії оспорюваний договір дарування, була наділена необхідним обсягом повноважень, а Укрінюрколегією вчинялися дії, які свідчать про наступне схвалення оспорюваного договору дарування відповідно до вимог статті 241 ЦК України.

У серпні 2020 року до Верховного Суду також надійшов відзив

ОСОБА_2 на касаційні скарги ОСОБА_1 та Укрінюрколегії, однак вказаний відзив не може бути враховано Верховним Судом, оскільки в порушення вимог частини четвертої статті 395 ЦПК України до відзиву не додані докази направлення його копій іншим учасникам справ. Посилання у відзиві, що він направлений учасникам справи на електронні адреси, нічим не підтверджено та не свідчить про належне виконання вимог частини четвертої статті 395 ЦПК України. При цьому безпосередньо у відзиві ОСОБА_2 зазначає відомості про адресу електронної пошти лише Укрінюрколегії, а щодо окремих учасників справи вказує, що адреса їх електронної пошти йому невідома.

Короткий зміст, поданих учасниками справи клопотань

У лютому 2021 року до Верховного Суду представником ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокатом Коваленко Д. Л. подано клопотання про повернення касаційної скарги ОСОБА_1 на підставі частини другої статті 393 ЦПК України, мотивоване тим, що, подаючи 30 червня 2020 року до Київського апеляційного суду заяву про передачу справи № 761/7299/17 за підсудністю до Господарського суду м. Києва в порядку, передбаченому частиною четвертою статті 377 ЦПК України, ОСОБА_1 визначилася, що справа має розглядатися в порядку господарського судочинства.

Також в лютому 2021 року до Верховного Суду надійшло клопотання адвоката Коваленка Д. Л., який діє в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про передачу справи № 761/7299/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке обґрунтовано тим, що подаючи заяву про передачу справи на розгляд Господарського суду м. Києва

ОСОБА_1 визнала, що справа має розглядатися саме в порядку господарського судочинства фактично погодившись як з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 750/3192/14, так і з правомірністю застосування таких висновків Київським апеляційним судом у постанові від 03 червня

2020 року у розглядуваній справі.

Коваленко Д. Л. вважає позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 750/3192/14 обґрунтованою, та такою, що правильно врахована апеляційним судом. Однак у разі якщо Верховний Суд розглядаючи касаційну скаргу ОСОБА_1 не погодиться із висновками викладеними у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 750/3192/14 справа має бути передана до Великої Палати Верховного Суду для відступу від таких висновків.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є членом Української іноземної юридичної колегії.

Згідно пункту 1.1, 1.3 Статуту Укрінюрколегії, затвердженого рішенням загальних зборів членів Колегії, оформлених протоколом № 1 від 19 квітня 2016 року (далі - Статут), - Укрінюрколегія - добровільне професійне об`єднання адвокатів, створене на основі єдності спільних інтересів її членів і покликане згідно з Конституцією України (254к/96-ВР) сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу. Укрінюрколегія є юридичною особою, має відокремлене майно та самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням українською та англійською мовами, кутовий штамп та інші реквізити, необхідні для її діяльності.

Загальні збори вважаються правомочними, якщо в них бере участь не менше двох третин членів Укрінюрколегії. Усі питання вирішуються Загальними зборами членів Укрінюрколегії більшістю голосів присутніх членів Укрінюрколегії (пункт 7.3 Статуту).

Згідно з протоколом № 1 Загальних зборів членів Укрінюрколегії

від 19 квітня 2016 року за присутності 100 % членів Укрінюрколегії було вирішено на підставі статей 5.1, 9.1, 9.3, 9.4 Статуту Укрінюрколегії і відповідно до заяви ОСОБА_6 від 23 березня 2016 року передати ОСОБА_6 у власність частку в майні Укрінюрколегії, а саме - нежитлове приміщення загальною площею 213,6 кв. м в

27 липня 2016 року Загальними зборами членів Укрінюрколегії на виконання рішення Укрінюрколегії від 19 квітня 2016 року про передачу ОСОБА_6 приміщення, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 вирішено подарувати ОСОБА_6 приміщення Укрінюрколегії, що знаходиться за вказаною адресою; доручено віце-президенту Укрінюрколегії ОСОБА_7 від імені Укрінюрколегії підписати з ОСОБА_6 нотаріально посвідчений договір дарування об`єкту нерухомості, який знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 з реєстрацією у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; після підписання договору дарування та його державної реєстрації, бухгалтерії Укрінюрколегії списати це приміщення з балансу Укрінюрколегії.

Вказане Рішення оформлено протоколом № 3 Загальних зборів членів Укрінюрколегії від 27 липня 2016 року. Згідно із протоколом зборів, на Загальних зборах 27 липня 2016 року були присутні п`ять із восьми членів Укрінюрколегії .

20 вересня 2016 року між Укрінюрколегією, від імені якої діяла

віце-президент ОСОБА_7, та ОСОБА_6 було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Якименко В. О. та зареєстрований в реєстрі за № 1265, відповідно до умов якого Укрінюрколегія безоплатно передала у власність

ОСОБА_6 належне їй нежитлове приміщення (групи приміщень

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6, спадкоємцем якого за заповітом є ОСОБА_2 .

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що після укладення оспорюваного договору дарування, Укрінюрколегія вчиняла дії, спрямовані на схвалення договору, а саме: на договорі дарування була проставлена офіційна печатка Укрінюрколегії ; залишено приміщення, яке є предметом договору дарування, працівниками та членами Укрінюрколегії з перевезенням речей, включаючи оргтехніку та робочу документацію; прийнято Зборами засновників Укрінюрколегії 26 січня 2017 року рішення про зміну юридичної адреси; списано з балансу Укрінюрколегії нежитлове приміщення, яке є предметом договору дарування; сплачено Укрінюрколегією податки та інші обов`язкові платежі у зв`язку з передачею в дар нежитлового приміщення, яке є предметом оспорюваного договору; Укрінюрколегія відмовилася від фінансового утримання спірного нежитлового приміщення у зв`язку з його відчуженням ОСОБА_6 та від сплати відповідних послуг, у тому числі, комунальних та охоронних.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

За змістом пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанов суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

- скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Касаційні скарги задоволенню не підлягають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо вирішення позову ОСОБА_1 .

Підставою звернення із позовом у цій справі ОСОБА_1 вважала порушення її прав як члена адвокатського об`єднання, а саме:

- права приймати участь в управлінні справами Укрінюрколегії;

- права користування майном Укрінюрколегії,

оскільки її не було належним чином повідомлено про скликання 27 липня 2016 Загальних зборів колегії, на яких було прийнято рішення про передачу в дар ОСОБА_6 нежитлового приміщення (групи приміщень

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" (далі - Закон № 5076-VI (5076-17) ) адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.

Згідно з частиною третьою статті 4 Закону № 5076-VI адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Адвокатське об`єднання є юридичною особою, створеною шляхом об`єднання двох або більше адвокатів (учасників), і діє на підставі статуту (частин перша статті 15 Закону № 5076-VI).

У Державному класифікаторі України ДК 002:2004 "Класифікація організаційно-правових форм господарювання", затвердженому наказом Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97, така організаційно-правова форма передбачена за кодом 280 у групі форм, об`єднаних загальною назвою "Господарські товариства" (код 200), а не кооперативів (код 300) і не громадських об`єднань, профспілок, благодійних та інших подібних організацій (код 800).

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) гарантується (частина друга статті 8 Конституції України). Це конституційне право не може бути скасованим (частина друга статті 22 Конституції України).

Частиною першою статті 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання ОСОБА_1 позову до суду), встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічна по суті норма викладена і у абзаці першому частини першої статті 19 ЦПК України у чинній редакції.

Стаття 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час подання ОСОБА_1 позову до суду), як і стаття 20 цього Кодексу у чинній редакції, визначають перелік справ, які підлягають розгляду в господарському суді, до якого віднесено зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Відповідно господарським судам підвідомчі справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 750/3192/14 (провадження № 14-439цс19) зазначила:

" ЦПК (1618-15) України 2004 року, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, із цивільних, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15 ЦПК України 2004 року).

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, зазвичай, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

28 березня 2014 року набрав чинності Закон України від 10 жовтня 2013 року № 642-VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (642-18) . Згідно з підпунктом 1 пункту 3 цього Закону пункт 4 частини першої статті 12 ГПК України викладено у новій редакції, відповідно до якої господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Отже, з 28 березня 2014 року процесуальний закон передбачив юрисдикцію господарського суду щодо розгляду справ, які виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою, яка не є господарським товариством, та її учасниками (засновниками, членами), у тому числі учасником, який вибув, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 478/2192/13-ц).

Визначаючи наявність юрисдикції господарського суду на підставі

пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України у редакції, чинній

з 28 березня 2014 року до 15 грудня 2017 року, або пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, необхідно враховувати, чи пов`язаний цей спір із корпоративними відносинами. Ці відносини характеризуються, зокрема, тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні останньою й інші правоможності, передбачені законом і статутом".

Апеляційним судом правильно враховано, що з позовом у цій справі ОСОБА_1 звернулась у червні 2017 року, тобто після набрання чинності вказаними змінами до ГПК України (1798-12) .

У пункті 5.1 Статуту зазначено, що члени Укрінюрколегії мають право серед іншого:

- брати участь в діяльності Укрінюрколегії і управлінні її справами, обирати і бути обраними в органи управління і контролю, вносити пропозиції щодо покращення діяльності Укрінюрколегії, усунення недоліків в її роботі;

- одержувати частку доходу (прибутку), який підлягає розподілу між членами Укрінюрколегії - з урахуванням особистого внеску і кількості її членів станом на день розгляду питання щодо розподілу часток доходу (прибутку), відповідно до рішення загальних зборів членів Укрінюрколегії;

- одержувати від Укрінюрколегії у власність частку майна Укрінюрколегії - з урахуванням особистого внеску і кількості її членів станом на день розгляду питання щодо передачі у власність частки майна, відповідно до рішення загальних зборів членів Укрінюрколегії.

З огляду на наведене, переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_1, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивач є носієм корпоративних прав, а відносини між нею і Укрінюрколегією щодо діяльності останньої та участі ОСОБА_1 в управлінні колегією є корпоративними.

Укрінюрколегія є юридичною особою, а спір у цій справі пов`язаний з членством ОСОБА_1 в адвокатському об`єднанні, яка оскаржила управлінське рішення Загальних зборів адвокатського об`єднання. Отже, ці вимоги пов`язані зі здійсненням позивачем корпоративних прав й оцінкою діяльності органів управління адвокатського об`єднання. Вирішення спору за такими вимогами належить до юрисдикції господарського суду згідно з пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) та пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України у чинній редакції.

Судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги (частини перша та друга статті 377 ЦПК України).

Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

Апеляційний суд врахувавши висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 750/3192/14 (провадження № 14-439цс19), обґрунтовано вказав, що суд першої інстанцій, вирішуючи по суті вимоги позову ОСОБА_1 до Укрінюрколегії про визнання недійсним рішення загальних зборів порушив правила предметної юрисдикції, у зв`язку з чим рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 грудня 2019 року підлягає скасуванню, а провадження у справі в цій частині - закриттю.

Колегія суддів не погоджується із доводами касаційної скарги

ОСОБА_1 про те, що застосування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 лютого

2020 року у справі № 750/3192/14 є порушенням принципу правової визначеності та права на справедливий суд.

Так, Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові сформулювала висновок щодо застосування пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України, положення яких були чинними на час подання ОСОБА_1 позову.

Підстав для відступу від вказаного висновку колегією суддів не встановлено, а тому клопотання адвоката Коваленка Д. Л. про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає.

Відкриваючи касаційне провадження за касаційною скаргою

ОСОБА_1 .Верховний Суд встановив її відповідність вимогам

статті 392 ЦПК України, а отже відсутні підстави для повернення касаційної скарги, про що просив адвокат Коваленко Д. Л. у своїй заяві від 05 лютого 2021 року.

Щодо вирішення позову Укрінюрколегії

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Як встановлено судами, підтверджено матеріалами справи та не заперечувалося учасниками справи, оспорюваний договір дарування було укладено між Укрінюрколегією, в особі віце-президента ОСОБА_7, яка діяла на підставі Статуту, затвердженого Загальними зборами членів Колегії 19 квітня 2016 року (протокол № 1), протоколів № 1 від 19 квітня 2016 року та № 3 від 27 липня 2016 року Загальних зборів членів Укрінюрколегії, та ОСОБА_6 .

Частина перша статті 92 ЦК України визначає поняття цивільної дієздатності юридичної особи та передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Таким чином, цивільну дієздатність, тобто здатність власними діями і у власному інтересі створювати відповідні права та обов`язки, юридична особа реалізує через свої органи, які формуються та діють відповідно до установчих документів та вимог законодавства.

За змістом частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Так, положеннями статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Статтею 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

Отже, стаття 241 ЦК України презюмує наявність у представника певного обсягу повноважень, належним чином та у встановленому порядку наданих йому особою, яку він представляє, а також встановлює випадки й умови набуття чинності правочином, вчиненим від імені довірителя його представником, коли останній перевищив обсяг наданих йому повноважень.

За таких обставин ця норма ЦК України (435-15) не може бути застосована до правовідносин, коли правочин укладений від імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, а отже, не могла їх і перевищити.

При оцінці обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення (постанова Верховного Суду від 20 березня 2018 року в справі

Із обґрунтування позову Укрінюрколегії та змісту позовних вимог вбачається, що спір виник між позивачем - Укрінюрколегією та спадкоємцем члена колегії - ОСОБА_6 з приводу безоплатного відчуження на користь ОСОБА_6 майна Укрінюрколегії у виді нежитлових приміщень, у період, коли ОСОБА_6 ще не вибув зі складу членів адвокатського об`єднання.

Укрінюрколегія просила визнати недійсним вказаний договір дарування посилаючись на те, що він порушує права колегії та підписаний від імені Укрінюрколегії особою, яка не мала на це повноважень.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

За змістом частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б, зокрема, порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на загальних зборах 27 липня

2016 року не було достатньої кількості членів колегії, за наявності яких збори вважалися б повноважними, а саме були присутні п`ять членів колегії замість шести.

Разом із тим апеляційний суд обґрунтовано врахував, що члени Укрінюрколегії мають право одержувати від Укрінюрколегії у власність частку майна Укрінюрколегії - з урахуванням особистого внеску і кількості її членів станом на день розгляду питання щодо передачі у власність частки майна відповідно до рішення Загальних зборів членів Укрінюрколегії (пункт 5.1. Статуту); питання щодо виділення членам Колегії частки доходу (прибутку) та заяви членів Укрінюрколегії щодо передачі їм у власність частки майна Укрінюрколегії розглядають Загальні збори членів Укрінюрколегії (пункт 7.4.1.2 Статуту); до обов`язків Президента Колегії належить укладення від імені Укрінюрколегії договорів (контактів) та розпоряджається майном Укрінюрколегії на підставі рішення Загальних зборів членів Колегії (пункти7.10.3, 7.10.4 та 9.4 Статуту); на період відсутності президента колегії його обов`язки виконує віце-президент (пункт 7.11. Статуту); підставою для прийняття рішення 27 липня 2016 року стало рішення Загальних зборів членів Колегії від 19 квітня 2016 року на яких були присутні 100% членів колегії, а рішенням від 27 липня 2016 року було визначено спосіб передачі нерухомого майна ОСОБА_6, тобто, спосіб виконання рішення Загальних зборів членів Колегії від 19 квітня

З урахуванням викладеного, встановивши, що після укладення оспорюваного договору дарування Укрінюрколегія вчиняла дії, спрямовані на схвалення цього правочину (списала відчужене майно з балансу колегії, звільнила приміщення, які були подаровані за оспорюваним правочином та відмовилася від їх подальшого утримання у зв`язку з відчуженням, прийняла рішення про зміну юридичної адреси об`єднання, сплатила податки та інші обов`язкові платежі у зв`язку із передачею в дар нежитлового приміщення тощо), апеляційний суд дійшов правильного висновку, щозазначені Укрінюрколегією підстави для визнання договору дарування недійсним відсутні, оскільки в силу вимог статті 241 ЦК України оспорюваний договір є таким, що схвалений колегією та таким, що створює для неї цивільні права та обов`язки з моменту його вчинення.

Позивачем не спростовано, що обдарований ( ОСОБА_6 ) вступив у права власника відчуженого майна.

Під час розгляду справи Укрінюрколегія не виконала встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, зокрема не довела, що

віце-президент колегії ОСОБА_7, підписуючи оспорюваний договір дарування, не мала жодних повноважень діяти від імені Укрінюрколегії .

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Доводи заявника про те, що при ухваленні оскарженої постанови апеляційний суд повинен був врахувати висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 172/764/17,

від 01 серпня 2019 року у справі № 310/46/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 664/998/17, від 25 квітня 2018 року у справі № 710/2175/15-ц, та у постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі

№ 6-2612цс15 є необґрунтованими, а висновки апеляційного суду у розглядуваній справі не суперечать висновкам, викладеним в зазначених постановах суду касаційної інстанції.

При цьому, у справі № 710/2175/15-ц судами було встановлено, що сторона оспорюваного договору оренди (орендодавець) його не підписувала, а в матеріалах справи відсутні відомості про особу, яка підписала цей правочин від імені орендодавця.

У справах № 6-2612цс15, № 310/46/16-ц та № 172/764/17 оспорювані правочини були підписані від імені сторін цих правочинів особами, які не мали на те жодних повноважень (дочка, сестра).

В справі № 664/998/17 укладаючи оспорюваний договір оренди представник орендодавця не був уповноважений на його підписання, у зв`язку з тим, що довіреність, на підставі якої він діяв, втратила свою чинність внаслідок закінчення строку її дії.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд встановив, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, а доводи касаційних скарг висновків апеляційного суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.