до ОСОБА_2, третя особа - виконавчий комітет Тетіївської міської ради Київської області, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

Зазначала, що у 1999 році до вказаного житлового будинку була вселена ОСОБА_2 як її невістка, проте на час звернення до суду із позовом остання не була членом її сім`ї, створювала їй перешкоди у вільному користуванні та розпорядженні нерухомим майном та добровільно виселитися із спірного житлового будинку відмовлялася.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд усунути

їй перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2

та зобов`язати орган реєстрації виконавчого комітету Стадницької сільської ради Тетіївського району Київської області зняти останню з реєстраційного обліку з належного їй на праві власності житлового будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Тетіївського районного суду Київської області від 16 грудня

2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Зобов`язано усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні її приватною власністю шляхом виселення ОСОБА_2 з житлового будинку АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач з 2017 року

не є членом сім`ї позивача, спільним побутом з нею не пов`язана, продовжує проживати у спірному житловому будинку, добровільно виселитися відмовляється та перешкоджає позивачу як власнику цього будинку

у здійсненні її права власності, а саме: у вільному володінні, користуванні

та розпорядженні майном, зокрема перешкоджає використовувати

це помешкання для проживання членів сім`ї позивача, чим порушує конституційне право позивача на непорушність права власності, а тому

її право користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі статті 406 ЦК України.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 задоволено. Рішення Тетіївського районного суду Київської області від 16 грудня

2019 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачем

не доведено належними та допустимими доказами обставин систематичного порушення відповідачем правил співжиття, а саме по собі припинення сімейних відносин з власником будинку не є підставою для її виселення

із займаного приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду,

ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2020 року було відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу № 940/1287/19-ц

із Тетіївського районного суду Київської області.

У червні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - виконавчий комітет Тетіївської міської ради Київської області, про усунення перешкод

у користуванні власністю шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції під час ухвалення рішення не врахував наведених нею правових позицій Верховного Суду, не обґрунтував належним чином відступлення від них і прийняв,

як вважала заявник, незаконне рішення про відмову у задоволенні її позову.

Вважала, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на положення

статті 406 ЦК України, якими визначено, що сервітут може бути припинений на вимогу власника майна, не врахував наявності перешкод для спільного проживання сторін.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на касаційну скаргу, у якому зазначено,

що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником житлового будинку

що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно про реєстрацію права власності та копією витягу

з рішення Старостинського округу № 10 виконавчого комітету Тетіївської міської ради Київської області від 28 серпня 2019 року № 244 про впорядкування нумерації житлових будинків (а. с. 9, 12).

У вказаному житловому будинку зареєстровані: син ОСОБА_1

ОСОБА_4 ; колишня дружина ОСОБА_4 . ОСОБА_2 ; дочка ОСОБА_5, що підтверджується копією довідки Старостинського округу № 10 виконавчого комітету Тетіївської міської ради Київської області

від 19 липня 2019 року № 208 (а. с. 10).

У 1998 році ОСОБА_2 вселилася в будинок як член сім`ї ОСОБА_1 у встановленому законом порядку, проживала разом із ОСОБА_4

у шлюбі, вела з ним спільне господарство, а тому набула право користування чужим майном.

У квітні 2017 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було розірвано.

03 травня 2017 року та 10 травня 2017 року ОСОБА_2 на підставі частини першої статті 173-2 КУпАП, за вчинення насильства у сім`ї

та нецензурні слова в адресу свого колишнього чоловіка ОСОБА_4, була притягнута до адміністративної відповідальності. У судовому засіданні під час розгляду справи про адміністративне правопорушення,

ОСОБА_2 визнала свою вину, проте пояснила, що конфліктну ситуацію було спровоковано її колишнім чоловіком ОСОБА_4 .

Постановами Тетіївського районного суду Київської області від 03 травня 2017 року та 10 травня 2017 року вказане правопорушення було віднесено

до малозначних і звільнено ОСОБА_2 від адміністративної відповідальності, обмежившись усним зауваженням, провадження у справі закрито (а. с. 13, 14).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції

до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати

або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні

чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам

та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або

за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи,

які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких,

що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї,

як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені

в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин

з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені

статтею 162 цього Кодексу.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування

та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном регламентоване зокрема

у статтях 401- 406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено

у статті 405 ЦК України, яка передбачає, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право

на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним

і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,

за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом

і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної

та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення

у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави

у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку

і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути

їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька

та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно

з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить

від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, п. 36).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу

до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8,

не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути

не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56).

Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, п. 60).

Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", п. 50; рішення від 15 січня

2009 р. у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110).

Крім статті 8 Конвенції, права ОСОБА_1, як власника житла, захищені

і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) . Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі,

що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того

ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша

та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства

та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу

від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати

на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями

статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним;

б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи

в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для

її досягнення.

У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження

№ 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду при порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України зазначила, що у частині першій статті 156 ЖК УРСР

не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житла на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачене право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір

з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі

№ 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі

№ 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року

у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено,

що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть

з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності

у будь-який час.

Верховний Суд, оцінюючи виселення ОСОБА_2 на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так

і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вважає, що у цьому випадку за обставин цієї справи виселення відповідача зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки: у належному ОСОБА_1 на праві власності житловому будинку проживає ОСОБА_2, яка не є членом її сім`ї; між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 склались неприязні відносини, а на вимоги власника звільнити житловий будинок ОСОБА_2 не реагує та поводить себе у спірному житлі протиправно, не заперечувала вона такої її поведінки при вирішенні питання при притягненні її до адміністративної відповідальності за вчинення нею насильства у сім`ї та створення конфліктної ситуації у спірному житлі.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Згідно із частиною першою статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково

і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував вищенаведені обставини, які свідчать про законність та пропорційність виселення ОСОБА_2, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до помилкового скасування рішення суду першої інстанції, який правильно вирішив спір по суті.

Разом із тим правильні по суті висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1, мають бути доповнені мотивами, викладеними у цій постанові Верховного Суду, щодо оцінки виселення ОСОБА_2 на предмет пропорційності в контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Згідно пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частиною четвертою статті 412 ЦПК України визначено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Щодо судових витрат

Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).