Позовна заява мотивована тим, що 15 грудня 2017 року він за договором купівлі-продажу № 44, вчиненим у простій письмовій формі, придбав у ТОВ "Агрофірма "Джерело" нерухоме майно: виробничий будинок - нежитлові будівлі (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї), що знаходяться за межами населених пунктів на території Супрунівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, в АДРЕСА_1, за ціною 1 000 000,00 грн. На неодноразові його прохання посвідчити договір нотаріально відповідач ухиляється, атому позивач звернувся до суду із зазначеним позовом. ОСОБА_1 просив визнати дійсним договір № 44 купівлі-продажу нерухомого майна: виробничого будинку - нежитлових будівель (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї) від 15 грудня 2017 року, який укладений між ТОВ "Агрофірма "Джерело" та ОСОБА_1 ; визнати за позивачем право власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке складається (згідно технічного паспорта) з: корівника А-1, А1-1, а, а-4, площею 1703,5 кв.м.; складу газових балонів, Б, площею 34,1 кв.м., силосної траншеї № 1, площею 324,0 кв.м.; силосної траншеї № 2, площею 801,0 кв.м.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 22 березня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено; Визнано дійсним договір № 44 купівлі-продажу нерухомого майна: виробничого будинку - нежитлових будівель (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї) від 15 грудня 2017 року, який укладений між ТОВ "Агрофірма "Джерело" та ОСОБА_1 ; визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, яке складається (згідно технічного паспорта) з: корівника А-1, А1-1, а, а-4, площею 1703,5 кв.м.; складу газових балонів, Б, площею 34,1 кв.м., силосної траншеї № 1, площею 324,0 кв.м.; силосної траншеї № 2, площею 801,0 кв.м.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено заявлені позовні вимоги. Також суд керувався статтями 215, 220 ЦК України, відповідно до яких він може визнавати дійсним договір, що є нікчемним у зв`язку із недодержанням сторонами вимог закону про його нотаріальне посвідчення.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року апеляційну скаргу виконуючого обов`язки прокурора Полтавської області в інтересах держави в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України, задоволено; рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 22 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ "Агрофірма "Джерело" про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно.

Додатковою постановою Полтавського апеляційного суду від 29 січня 2020 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду обгрунтоване тим, що суд першої інстанції належним чином не встановив на підставі яких правовстановлюючих спірне майно належало продавцю ТОВ "Агрофірма "Джерело" та на якій правовій підставі ним здійснювалося користувалося земельною ділянкою, де розміщені відповідні нежитлові будівлі, оскільки у матеріалах справи відповідні докази відсутні. Також суд заначив, що позивачем жодним чином не підтверджено ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного правочину, оскільки сторони не зверталися до нотаріуса для вчинення ним відповідних дій. Разом із цим, суд погодився із доводами прокурора щодо законності представлення ним інтересів держави в особі Державної архітектурно-будівельної інспекції України (далі - ДАБІУ), оскільки, звертаючись до суду із вказаним позовом, прокурор реалізує конституційну функцію представництва інтересів держави, а даний спір стосується відповідного майна, законність існування (створення) якого та відповідно виникнення права власності на яке не встановлена, а також і не визначено підстави користування відповідною земельною ділянкою, на якій знаходиться спірне майно, що також використовується сторонами без належних дозвільних (правовстановлюючих) документів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 23 березня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, зокрема, що позивач, придбавши спірне майно у відповідача, який ухилявся від нотаріального посвідчення відповідного договору купівлі-продажу, був змушений звернутися до суду із цим позовом, що на його думку є належним способом захисту його прав. Також наголошував на тому, що прокурор безпідставно оскаржив рішення суду першої інстанції, оскільки даним рішенням суду жодним чином не порушуються права та обов`язки інших осіб, зокрема, ДАБІУ, а також вказував на відсутність у прокурора повноважень на подання апеляційної скарги, оскільки він не довів наявності підстав для представництва інтересів держави в суді згідно з частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що відповідно до письмового договору купівлі-продажу нерухомого майна № 44 від 15 грудня 2017 року, ТОВ "Агрофірма "Джерело" в особі генерального директора ОСОБА_3 продало, а ОСОБА_1 купив нерухоме майно виробничий будинок - нежитлові будівлі (корівник, склад газових балонів, силосні траншеї), що знаходиться за межами населених пунктів на території Супрунівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, в АДРЕСА_1 . Ціна договору становила 1 000 000,00 грн. (а.с. 15-18).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-ІХ (460-20) , від 15 січня 2020 року (далі - Закон).

У пункті 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" даного Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Таким чином, розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року, слід здійснювати, враховуючи вимоги ЦПК України (1618-15) в редакції до 08 лютого 2020 року.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із їх обгрунтованості та згідно вимог статті 220 ЦК України вважав за можливе визнати дійсним нікчемний договір купівлі-продажу, а також визнати за позивачем право власності на нерухоме майно, отримане за цим правочином.

Скасовуючи рішення районного суду та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в позові, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, належним чином не визначився з правовідносинами, які виникли у справі, оскільки не звернув увагу на відсутність належних доказів стосовно ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину і втрати стороною можливості з будь-яких причин належним чином його оформити. Також суд вказував на відсутність належних доказів у справі щодо підтвердження права власності у продавця (відповідача) на спірне нерухоме майно та на право користування земельною ділянкою, де воно розташоване. При цьому, суд також встановив наявність у заявника апеляційної скарги - в.о. прокурора Полтавської області повноважень на вчинення таких дій з урахуванням вимог ЦПК (1618-15) України та Закону України "Про прокуратуру".

Верховний Суд погоджується із відповідними висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судом на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У статті 657 ЦПК України визначено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Згідно із частиною другою статті 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним у судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК України (подібні висновки наявні у постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року в справі № 665/2266/16-ц та від 30 жовтня 2019 року в справі № 140/2001/17).

Верховний Суд погоджується з аргументованим висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки на підставі доказів, поданих сторонами, які належним чином оцінені, апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що позивачем не доведено факту безповоротного ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та втрати можливості з будь-яких причин його посвідчити, що є обов`язковими умовами для визнання правочину дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України.

За таких обставин відсутні передбачені законом підстави для визнання договору купівлі-продажу від 15 грудня 2017 року дійсним, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що відповідач ухилився від нотаріального посвідчення спірного договору та що така можливість була втрачена. Натомість, визнання відповідачем позову у відзиві на нього (а. с. 36) спростовує доводи позивача про ухилення іншої сторони правочину від нотаріального посвідчення спірного договору та втрати можлиовсті вчинення таких дій.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, дослідивши належним чином наявні у справі докази та встановивши належним чином фактичні обставини у справі, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність належних підстав для задоволення заявлених позовних вимог.

Що стосується доводів касаційної скарги про неправомірність подання апеляційної скарги прокурором у зв`язку із відсутністю у нього підстав та повноважень щодо цього, то суд відхиляє їх з огляду на таке.

У частині другій статті 4 ЦПК України визначено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно з частиною четвертою статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, у цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18). У судовому процесі, зокрема у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (частина третя статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Пунктом 3 частини шостої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом, ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що, обґрунтовуючи підстави перегляду рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 22 березня 2018 року, в.о. прокурора Полтавської області вказував на те, що ДАБІУ, як державним органом, який згідно законодавства здійснює контроль над законністю будівництва (створення) нового нерухомого майна, не забезпечено належне виконання своїх повноважень та не оскаржено відповідне рішення суду, яким узаконено право власності на майно позивача, законність існування (будівництва) якого сторонами справи не підтверджена, а тому це свідчить про неналежне виконання ДАБІУ своїх повноважень та незахисту нею відповідних інтересів держави, а тому він звернувся до суду із апеляційною скаргою.

Частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

З урахуванням вказаного, встановивши, що в.о. прокурора Полтавської області звернувся до суду в інтересах держави в особі ДАБІУ, згідно з нормами чинного законодавства, а ДАБІУ неналежно здійснювала свої повноваження, наявності підстав для представництва її інтересів не оскаржила (прокурор повідомляв про вчинення відповідних дій - подання апеляційної скарги), апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для перегляду судового рішення за його апеляційною скаргою, оскільки у цьому випадку допуск прокурора до суду є виправданим, вступ у справу здійснений у межах дискреційних повноважень, визначених законодавством.

Таким чином, доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" є безпідставними.

Також є необгрунтованими аргументи скарги про безпідставне позбавлення позивача права власності на відповідне майно, оскільки в даному випадку не може бути визнано законним право власності особи, отримане на підставі нікчемного правочину або незаконного судового рішення.

Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Судом апеляційної інстанції повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.