розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року у складі судді Шереметьєвої Л. А. та постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Оніщука М. І.,

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Частиною другою розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 08 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства "Київпастранс" в особі Відокремленого підрозділу Служби організації збору та обліку виручки (далі - КП "Київпастранс" в особі ВП Служби організації збору та обліку виручки) про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

На обгрунтування позовних вимог зазначив, що він з 01 липня 2015 року працював у відповідача на посаді контролера. З 06 березня 2017 року по 13 квітня 2017 року він перебував у щорічній черговій відпустці. Під час відпустки він захворів, про що йому було видано листок непрацездатності терміном з 03 квітня 2017 року по 07 квітня 2017 року, про що він повідомив відповідача. Однак, наказом від 26 квітня 2017 року № 126-к його було звільнено із займаної посади з 13 квітня 2017 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогули без поважної причини.

З урахуванням викладених обставин просив скасувати наказ про звільнення, поновити його на роботі, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу. Також позивач просив відшкодувати йому моральну шкоду в розмірі 500 000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач на законних підставах звільнив позивача з роботи відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.

Не погодившись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на нього.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року змінено. Змінено дату звільнення ОСОБА_1 за наказом від 26 квітня 2017 року № 126-К та зазначено дату - 14 квітня 2017 року. В іншій частині рішення залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про правомірність звільнення позивача, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Разом з тим, апеляційний суд вказав, що помилкове зазначення відповідачем в наказі від 26 квітня 2017 року № 126-к та в трудовій книжці про звільнення позивача з 13 квітня 2017 року є підставою для зміни дати звільнення позивача на 14 квітня 2017 року.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 08 липня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалена постанова без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

23 січня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від КП "Київпастранс" в особі ВП Служби організації збору та обліку виручки засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому відповідач просить суд у задоволенні касаційної скарги позивача відмовити, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

26 грудня 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 працював у відповідача на посаді контролера з 01 липня 2015 року.

З 06 березня 2017 року позивачу було надано відпустку терміном до 13 квітня 2017 року.

В період перебування у відпустці він захворів, про що йому було видано листок непрацездатності з 03 квітня 2017 року по 07 квітня 2017 року.

Наказом від 26 квітня 2017 року № 126-к ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади з 13 квітня 2017 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогули без поважної причини.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України (тут і далі - в редакції, що діяла на час подання касаційної скарги, що розглядається) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Позивач ОСОБА_1 був звільнений з роботи у зв`язку з вчиненням прогулу.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільним використанням без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишенням роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального навчального закладу).

Обгрунтовуючи оскаржуване судове рішення, суд апеляційної інстанцій виходив з того, що при звільненні позивача не були порушені вимоги трудового законодавства, однак з таким висновком суду погодитися не можна з огляду на таке.

Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

У статті 74 КЗпП України передбачено, що громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки зі збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Право на відпустки відповідно і до статті 2 Закону України "Про відпустки" (далі - Закон № 504/96-ВР (504/96-ВР) ) мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Порядок і умови надання щорічних відпусток передбачено як у статті 79 КЗпП України, так і у статті 10 Закону № 504/96-ВР .

Також, як КЗпП України (322-08) , так і Законом № 504/96-ВР (504/96-ВР) , а саме у статтях 80 та 11 відповідно, передбачено вимоги про продовження чи перенесення щорічної відпустки.

Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена у разі:

1) тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку;

2) виконання працівником державних або громадських обов`язків, якщо згідно із законодавством він підлягає звільненню на цей час від основної роботи зі збереженням заробітної плати;

3) настання строку відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами;

4) збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв`язку з навчанням.

У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог статті 12 Закону № 504/96-ВР.

З буквального тлумачення пункту 1 частини другої статті 80 КЗпП України та

статті 11 Закону № 504/96-ВР відпустка саме продовжується у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.

Тобто ні КЗпП України (322-08) , ні Закон № 504/96-ВР (504/96-ВР) не передбачає звернення працівника з заявою про продовження відпустки, як не передбачає і необхідності отримання на це згоди роботодавця, оскільки період надання відпустки сторонами уже узгоджено, однак неможливість її використання саме у зазначені в наказі дати спричинена обставинами, які не залежать від волі жодної зі сторін.

Єдиним обов`язком працівника є повідомлення роботодавця про тимчасову непрацездатність, яка засвідчена у встановленому порядку, тобто шляхом видачі листа непрацездатності.

При цьому ні КЗпП України (322-08) , ні Закон № 504/96-ВР (504/96-ВР) не передбачають саме і виключно письмової форми повідомлення про тимчасову непрацездатність. І таке повідомлення може бути вчинене у будь-який спосіб. А надання листа непрацездатності можливе після виходу з відпустки, що буде підтвердженням правомірності такого продовження і унеможливить обмеження прав працівника та не порушить прав роботодавця, який за відсутності належного підтвердження настання тимчасової непрацездатності не позбавлений можливості прийняти рішення про притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності.

Таким чином, продовження щорічної відпустки в разі тимчасової непрацездатності працівника, що настала під час відпустки, відбувається автоматично, є обов`язком роботодавця, для виконання якого йому достатньо отримати від працівника повідомлення про тимчасову непрацездатність, засвідчену у встановленому порядку (тобто про наявність листа непрацездатності), незалежно від того, чи подав працівник відповідну заяву.

Відсутність заяви від працівника щодо продовження відпустки не може скасувати законодавчо встановлений обов`язок роботодавця продовжити відпустку на дні тимчасової непрацездатності, а тим більше не може бути вирішальною підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення за прогул без поважних причин.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 712/9213/18 (провадження № 14-108цс20).

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд належним чином не з`ясував, чи повідомляв ОСОБА_1 роботодавця - КП "Київпастранс" в особі ВП Служби організації збору та обліку виручки у будь-який спосіб про тимчасову непрацездатність, засвідчену у встановленому порядку.

При цьому слід ураховувати, що вказані обставини мають вирішальне значення при дослідженні питання продовження відпустки на дні тимчасової непрацездатності та при оцінці правомірності притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення за прогул без поважних причин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, що позбавляє його можливості належним чином переглянути судові рішення у справі з ухваленням остаточного судового рішення у справі.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, оскаржуване судове рішення не відповідає вимогам ЦПК України (1618-15) щодо законності й обґрунтованості, що відповідно до статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.