розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 04 грудня 2019 року у складі судді Абухіна Р. Д. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 травня 2020 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Князюка О. В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Військово-морського ліцею про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення компенсації за несвоєчасну виплату середнього заробітку,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, посилаючись на те, що наказом начальника Військово-морського ліцею від 01 жовтня 2014 року № 102 її було прийнято на посаду діловода командування Військово-морського ліцею.

13 лютого 2016 року вона уклала контракт із Міністерством оборони України в особі начальника 179 об`єднаного навчально-тренувального центру військ Збройних сил України полковника Міцюка І. О. про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України на посаді рядового складу.

На підставі припису тимчасового виконуючого обв`язки Військового комісара Одеського обласного військового комісаріату полковника Лобана С. А. від 13 лютого 2016 року вона вибула у розпорядження командира ВЧ 179 ОНТЦ (місто Полтава) для остаточного вивчення і прийняття на військову службу за контрактом на посаду ВОС-474 (для В/Ч А1905) в Збройні сили України.

Після отримання вказаного припису надала начальнику Військово-морського ліцею заяву з проханням звільнити її з посади діловода командування Військово-морського ліцею у зв`язку з призовом на військову службу за контрактом на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

На підставі цієї заяви наказом від 12 лютого 2016 року № 26 тимчасово виконуючого обов`язки начальника Військово-морського ліцею капітана ІІ рангу Плехуна С. В. її звільнено із займаної посади.

Починаючи з 13 лютого 2016 року до часу звернення до суду з позовом вона проходить військову службу в Одеському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки на підставі вищевказаного контракту, який є строковим та діє відповідно до строків, установлених законодавством, за погодженням сторін до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

Також вважає, що при видачі наказу порушено положення статті 119 КЗпП України та статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" в частині збереження за нею місця роботи на час проходження військової служби за контрактом до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію і середнього заробітку у Військово-морському ліцеї.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ тимчасово виконуючого обов`язки начальника Військово-морського ліцею Плехуна С. В. про звільнення, у зв`язку із призовом на військову службу за контрактом;

- поновити її на посаді діловода командування Військово-морського ліцею з 13 березня 2019 року;

- стягнути з Військово-морського ліцею на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 78 919,68 грн та компенсацію за несвоєчасну виплату середнього заробітку в розмірі 65 845,80 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 04 грудня 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду із цим позовом. В задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що станом на час звільнення з посади діловода Військово-морського ліцею 12 лютого 2016 року та момент вступу позивача на військову службу за контрактом, а саме 13 лютого 2016 року - особливий період не діяв.

Постановою Одеського апеляційного суду від 26 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 04 грудня 2019 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суду першої інстанції дійшов помилкового висновку про безпідставність заявлених позовних вимог. Крім того, суд не врахував, що поновлення строку звернення до суду може бути за наявності поважних причин його пропуску, відбуватися лише до обґрунтованих вимог, проте суд здійснив поновлення строку звернення до суду і одночасно відмовив у задоволенні позовних вимог за безпідставністю.

На час звільнення позивача та розгляду справи Президент України рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу та про повну демобілізацію не приймав, тому укладення позивачем контракту з Міністерством оборони України відбулось в особливий період, передбачений Законами України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (3543-12) та "Про оборону України" (1932-12) , тому за нею на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію зберігаються місце роботи (посада) та середній заробіток на підприємстві.

Відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду, апеляційний суд дійшов висновку про те, що зазначені ОСОБА_1 причини не є такими, що об`єктивно унеможливлювали звернення позивача до суду з 13 лютого 2016 року до 13 березня 2019 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 04 грудня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 травня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд першої інстанції незаконно пов`язав дію особливого періоду в Україні з періодами проведення мобілізації, що суперечить практиці Верховного Суду, згідно з якою особливий період в Україні діє.

Апеляційний суд дійшов правильно зазначив про те, що висновок місцевого суду про безпідставність заявлених позовних вимог є помилковим, проте не погодився з позицією щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом.

Перебування її на військовій службі за контрактом, його підпорядкованість під час проходження служби, а також неможливість вільного розпорядження своїм часом - є поважними причинами, які утруднили своєчасне звернення до суду за відновленням порушених прав.

Судове рішення апеляційного суду є незаконним та таким, що грубо порушує її конституційні права.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У листопаді 2020 року начальник Військово-морського ліцею подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що зазначені позивачем причини пропуску звернення до суду з цим позовом є неповажними та такими, що якимось чином перешкоджали б їй звернутися до суду з позовом у період з 13 лютого 2016 року до 13 березня 2019 року, оскільки проходження військової служби протягом тривалого часу не заважає позивачу користуватися правом на судовий захист своїх інтересів та бути відсутньою на військовій службі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року відкрито провадження у цій справі за касаційною скаргою та витребувано її матеріали із Приморського районного суду міста Одеси.

26 жовтня 2020 року справа № 522/4116/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Наказом начальника Військово-морського ліцею від 01 жовтня 2014 року № 102 ОСОБА_1 прийнято на посаду діловода командування Військово-морського ліцею, що підтверджується копією трудової книжки.

На підставі припису тимчасово виконуючого обов`язки Військового комісара Одеського обласного військового комісаріату полковника Лобана С. А. від 11 лютого 2016 року № 162/ВКП ОСОБА_1 запропоновано вибути у розпорядження командира військової частини 179 ОНТЦ (місто Полтава) для остаточного вивчення і прийняття на військову службу за контрактом на посаду ВОС-474 (для в/ч А 1905) в Збройні сили України.

Після отримання вказаного припису позивач надала начальнику Військово-морського ліцею заяву з проханням звільнити її з посади діловода командування Військово-морського ліцею у зв`язку з призовом на військову службу за контрактом на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

Наказом від 12 лютого 2016 року № 26 тимчасово виконуючого обов`язки начальника Військово-морського ліцею капітана ІІ рангу Плехуна С. В. позивача, у зв`язку із поданням заяви, звільнено із займаної посади на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України, про що 12 лютого 2016 року у трудову книжку ОСОБА_1 здійснено запис про звільнення.

13 лютого 2016 року ОСОБА_1 уклала контракт з Міністерством оборони України в особі начальника 179 об`єднаного навчально-тренувального центру військ зв`язку Збройних сил України полковника Міцюка І. О. про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України на посадах осіб рядового складу.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною шостою статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У частині третій статті 21 КЗпП України визначено, що контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін.

Відповідно до статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII (1126-18) був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 "Про часткову мобілізацію" (303/2014) , який набрав чинності з дня його опублікування в газеті "Голос України" від 18 березня 2014 року № 49.

Таким чином, із 18 березня 2014 року по теперішній час в Україні діє особливий період. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігається місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) .

Відповідно до частини четвертої статті 119 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв`язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв`язку з прийняттям на військову службу за контрактом, але не більше ніж на строк укладеного контракту, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) .

Із змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності особливого періоду.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України "Про оборону України" (1932-12) , Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (3543-12) , Законом України "Про військовий обов`язок та військову службу" (2232-12) , Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) , Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом статті 3 Закону України "Про оборону України" підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу (стаття 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Частиною другою статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертоюстатті 119 КЗпП України.

Враховуючи викладене, гарантії щодо збереження за працівником місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, установлені згідно з указаними нормами, є безумовними.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Отже, Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Враховуючи викладене, апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладення позивачем контракту з Міністерством оборони України відбулося в особливий період, передбачений Законами України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (3543-12) і "Про оборону України, тому за нею на строк закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію зберігаються місце роботи (посада) та середній заробіток на підприємстві.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний судможе поновити ці строки.

Встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі

№ 6-2426цс15 зроблено висновок, що статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі

№ 6-409цс16 зазначено, що відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки. Строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані із дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 подаючи заяву про поновлення строку звернення до суду з цим позовом, мотивувала її тим, що вона була позбавлена практичної можливості звернутися до суду у зв`язку з тим, що вже наступного дня після звільнення прибула до військової частини у місті Полтава, де перебувала до 11 квітня 2016 року та в подальшому продовжила проходження військової служби, що унеможливило своєчасне звернення до суду і лише у березні 2019 року після консультації з адвокатом спромоглась звернутися до суду з відповідними позовними вимогами.

Також апеляційним судом встановлено те, що ОСОБА_1 отримала трудову книжку 12 лютого 2016 року.

Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом, визначеного частиною першою статті 233 КЗпП України, оскільки позивачем не наведено причин пропуску строку звернення до суду, пов`язаних, зокрема з несвоєчасним ознайомлення із наказом та неотриманням його копії, а також доказів несвоєчасного отримання ОСОБА_1 трудової книжки після звільнення.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Наведена у касаційній скарзі ОСОБА_1 вимога про скасування рішення Приморського районного суду міста Одеси від 04 грудня 2019 року не підлягає задоволенню, оскільки вказане рішення місцевого суду скасоване апеляційним судом.