розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року у складі судді Горбунової Я. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Кругової С. С., Тичкової О. Ю., Яцини В. Б.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про виділ долі померлого у спільному сумісному майні.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_3, яка перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 . За час шлюбу ними за спільні кошти були придбані наступні транспортні засоби: ВАЗ-2103, номерний знак НОМЕР_1, Mazda 626, номерний знак НОМЕР_2, Suzuki Grand Vitara, номерний знак НОМЕР_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4, після смерті якого вона звернулася до нотаріуса із заявою про намір отримати частку матері у спільному майні подружжя у порядку спадкування. Однак, нотаріус роз`яснила їй право звернутися до суду з відповідним позовом, оскільки правовстановлюючі документи на ім`я її матері на вищевказані транспортні засоби відсутні. Вказувала, що транспортні засоби перебувають у фактичному користуванні ОСОБА_2, який відмовляється надати їй документи на це майно.

На підставі вказаного ОСОБА_1 просила суд: визнати за нею право власності на 1/2 частини автомобіля ВАЗ-2103, номерний знак НОМЕР_1, 1/2 частини автомобіля Mazda 626, номерний знак НОМЕР_2, 1/2 частини автомобіля Suzuki Grand Vitara, номерний знак НОМЕР_3, у порядку спадкування за законом після смерті її матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, та якій вказане майно належало як частка у спільному сумісному майні подружжя; виділити вказані автомобілі в натурі ОСОБА_2, стягнувши з нього грошову компенсацію за 1/2 частини вказаного майна у розмірі 165 500,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини автомобіля ВАЗ-2103, номерний знак НОМЕР_1, 1/2 частини автомобіля Mazda 626, номерний знак НОМЕР_2, 1/2 частини автомобіля Suzuki Grand Vitara, номерний знак НОМЕР_3, у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, якій вказане майно належало як частка у спільному сумісному майні подружжя.

Виділено автомобіль ВАЗ-2103, номерний знак НОМЕР_1, автомобільMazda 626, номерний знак НОМЕР_2, та автомобільSuzuki Grand Vitara, номерний знак НОМЕР_3, в натурі ОСОБА_2, стягнувши з нього на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за 1/2 частини вказаного майна у розмірі 165 500,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 768,40 грн, 886,60 грн і 384,20 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки спірні транспортні засоби були придбані у період перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі, тому на підставі статей 26, 28 КпШС України (які діяли на час придбання автомобіля ВАЗ 2103) та статей 60, 70 СК України (які діяли на час придбання автомобілів Mazda 626 і Suzuki Grand Vitara) вказане майно належало подружжю на праві спільної сумісної власності і їх частки у цьому майні є рівними. Позивач відповідно до вимог закону прийняла спадщину після смерті матері, а тому має право на частину спадкового майна, яке складається із сумісного майна подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у виді 1/2 частини автомобіля ВАЗ-2103, номерний знак НОМЕР_1, автомобіляMazda 626, номерний знак НОМЕР_2, та автомобіляSuzuki Grand Vitara, номерний знак НОМЕР_3 . Оскільки вказане майно фактично перебуває у володінні і користуванні відповідача і позивач проти цього не заперечує, то на її користь підлягає стягненню грошова компенсація за 1/2 частини вказаного майна у розмірі 165 500,00 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 27 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року змінено.

Доповнено резолютивну частину рішення після третього абзацу реченням: "Право спільної часткової власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на автомобілі: ВАЗ 2103, номерний знак НОМЕР_1, Mazda 626, номерний знак НОМЕР_2, Suzuki Grand Vitara, номерний знак НОМЕР_3 - припинити".

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, разом з тим, суд не врахував вимоги статті 364 ЦК України щодо припинення права на спільну часткову власність у зв`язку із отриманням одним із співвласників компенсації за частку свого майна.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2020 року задоволено клопотання ОСОБА_2 і зупинено виконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 28 січня 2020 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, в якості підстави касаційного оскарження заявник зазначає, що суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_3 з 13 лютого 2002 року і до моменту смерті ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 сумісно не проживали, спільного господарства не вели, взаємовідносин не підтримували.

Вказував, що позивач не надала суду належних і достовірних доказів на підтвердження того, що спірні автомобілі були придбані за рахунок спільних коштів подружжя ОСОБА_4, а сам факт перебування у зареєстрованому шлюбі не є безумовною підставою набуття спільної сумісної власності подружжя. Судом здійснено виділ частки зі спільного майна подружжя, що є порушенням вимог законодавства, оскільки було вирішено питання про права осіб, які не є сторонами процесу та у зв`язку зі смертю вони не мають цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 жовтня 1972 року був зареєстрований шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, що підтверджується відповідним актовим записом № 422, копія якого була надана на запит суду Новобаварським районним у м. Харкові відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області.

ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_3

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3, після смерті якої було заведено спадкову справу № 13/2012 на підставі заяви дочки ОСОБА_1 і видано їй свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 .

Свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частини спірних автомобілів після смерті матері ОСОБА_3 ОСОБА_1 не отримувала.

Інших заяв про прийняття або про відмову від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 нотаріусу не надходило.

ОСОБА_4 не прийняв спадщину після смерті дружини і свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_3 не отримував.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4, після смерті якого було заведено спадкову справу № 21/2018 на підставі заяви сина померлого ОСОБА_2 . Заяв про відмову від прийняття спадщини не надходило. Свідоцтва про право на спадщину не видавалися.

За інформацією регіонального сервісного центру в Харківській області від 18 лютого 2019 року № 31/20-595 на ім`я ОСОБА_4 були зареєстровані наступні транспортні засоби: 12 жовтня 1995 року - ВАЗ 2103, номерний знак НОМЕР_1 ; 14 серпня 2004 року - Mazda626, (1987), номерний знак НОМЕР_2 ; 08 лютого 2011 року - SuzukiGrand Vitara, номерний знак НОМЕР_3 .

Згідно з аналітичною довідкою ринкова вартість автомобіля SuzukiGrand Vitara, номерний знак НОМЕР_3, складає 277 000,00 грн.

Згідно з аналітичною довідкою ринкова вартість автомобіля ВАЗ 2103, номерний знак НОМЕР_1, складає 19 000,00 грн.

Згідно з аналітичною довідкою ринкова вартість автомобіля Mazda626, номерний знак НОМЕР_2 складає 35 000,00 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.

Судом установлено, що автомобіль ВАЗ 2103 був придбаний подружжям ОСОБА_4 і ОСОБА_3 12 жовтня 1995 року, а автомобілі Mazda 626 і Suzuki GrandVitara 14 серпня 2004 року та 08 лютого 2011 року відповідно.

Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень СК України (2947-14) визначено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України (435-15) , тобто з 01 січня 2004 року.

З указаного вбачається, що до спірних правовідносин (набуття права власності), які виникли у 1995 році, підлягають застосуванню положення КпШС України (2006-07) , а до правовідносин, які виникли після 01 січня 2004 року - положення СК України (2947-14) .

Відповідно до статей 22, 23, 28 КпШС України, статті 16 Закону України "Про власність", статей 112, 118 ЦК Української РСР (у редакції, чинній на час придбання спірної квартири) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю і кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, при цьому вважається, що частки кожного із співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом.

Згідно із частиною першою статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке єспільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Відповідно до частини першої статті 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Аналогічні положення містяться й у СК України (2947-14) .

Так, статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю чоловіка, дружини є майно, набуте нею, ним до шлюбу; набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Статтею 69 СК України передбачено право подружжя на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17, від якої Верховний Суд не відступав.

Твердження заявника про неврахування судами висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постановах Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, є безпідставними, оскільки оскаржувані судові рішення відповідають вказаним висновкам. При цьому відповідачем не спростовано презумпцію спільності майна.

Таким чином, встановивши, що спірне майно було придбане подружжям ОСОБА_4 і ОСОБА_3 за час шлюбу, при цьому відповідачем не надано належних і допустимих доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, з урахуванням вказаних норм матеріального права та обставин справи, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку, що спірні транспортні засоби належить вказаним особам на праві спільної сумісної власності та їх частки у цьому майні є рівними.

У частині першій статті 1267 ЦК України визначено, що частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Кожен зі спадкоємців має право на виділ його частки в натурі (частина друга статті 1278 ЦК України).

Частиною першою статті 1218 ЦК Українипередбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно зі статтею 1226 ЦК Україничастка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб`єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) судам роз`яснено, щочастка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними.

Вирішуючи спори про поділ спадщини та визнання права власності на спадкове майно, суд повинен встановити належне спадкодавцю на час його смерті майно, яке входить до складу спадщини.

Отже, суди обґрунтовано вважали, що спірні транспортні засоби на час смерті матері позивача входили до складу спадщини. Оскільки ОСОБА_1 в установленому законом порядку прийняла спадщину після смерті матері, то вона має право на частину спадкового майна, яке входить до складу спільного майна подружжя ОСОБА_4 і ОСОБА_3 у виді 1/2 частини спірних транспортних засобів.

У частині третій статті 358 ЦК України визначено, що кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

При цьому згода інших співвласників на виплату співвласнику, який бажає отримати компенсацію вартості його частки, не є обов`язковою, проте судам під час вирішення справ зазначеної категорії необхідно з`ясувати, чи реалізація цього права не порушить прав інших осіб, які мають (не мають) змоги сплатити співвласнику грошову компенсацію вартості його частки.

На підставі вказаного суди обґрунтовано стягнули з відповідача на користь позивача грошову компенсацію вартості частини її майна.

Доводи касаційної скарги, які є подібними доводам апеляційної скарги, мотивована відповідь на які надана судом апеляційної інстанції, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Так, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.

Твердження заявника, що суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі є безпідставним, оскільки цей спір виник не між подружжям, а між спадкоємцями щодо майна, яке входить до складу спадщини.

У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.