розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Ольшанецького Дениса Володимировича на постанову Вінницького апеляційного суду від 13 березня 2019 року у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Міхасішина І. В., Матківської М. В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Прилуцьке", правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "СХК "Вінницька промислова група", про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Прилуцьке" (далі - ТОВ "Прилуцьке"), посилаючись на те, що вона є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 3,0490 га (кадастровий номер 0522284000:03:000:0086), яка розташована на території Новоприлуцької сільської ради Липовецького району Вінницької області.

На підставі договору оренди землі від 27 серпня 2014 року, який укладено між нею та ТОВ "Прилуцьке", в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за відповідачем було зареєстровано право оренди зазначеної земельної ділянки.

Вона не підписувала зазначений договір, у зв`язку з чим просила визнати недійсним договір оренди землі від 27 серпня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Прилуцьке".

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 11 січня 2019 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір оренди землі від 27 серпня 2014 року, який укладено між ОСОБА_1 та ТОВ "Прилуцьке" про передачу в оренду земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,0490 га (кадастровий номер 0522284000:03:000:0086), яка розташована на території Новоприлуцької сільської ради Липовецького району Вінницької області.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорюваний договір оренди є недійсним, оскільки позивач його не підписувала і волевиявлення на його укладення не давала.

Також місцевий суд зазначив про те, що у матеріалах справи відсутні дані, які вказували б на те, що особа, яка підписала оспорюваний правочин від імені ОСОБА_1 була її представником або ж виконала підпис з її відома. Отримання позивачем коштів від ТОВ "Прилуцьке" за використання належного їй земельного паю не може свідчити про схвалення нею вказаного договору, оскільки предметом договору є земельна ділянка з визначеними на місцевості межами, а не земельна частка (пай). Виплата позивачу коштів за використання її майна відповідає звичаям ділового обороту. Таким чином, встановлені обставини вказують на відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності.

Крім того, суд першої інстанції зазначив про те, що за даними Реєстру атестованих судових експертів судом встановлено, що рішенням Експертно-кваліфікаційної комісії Київського науково-дослідного інституту судових експертиз підтверджено кваліфікацію судового експерта Панчошнік І. З., яка має повну вищу освіту, стаж експертної роботи з 1997 року, а також має право на проведення почеркознавчих і автотоварознавчих експертиз за спеціальністю 1.1 "Дослідження почерку і підписів" до 27 вересня 2022 року, тому Панчошнік І. З. мала необхідну кваліфікацію експерта, яка давала їй право на проведення почеркознавчого дослідження.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 13 березня 2019 року апеляційну скаргу ТОВ "Прилуцьке" задоволено. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 11 січня 2019 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновок судово-почеркознавчої експертизи від 08 листопада 2018 року № 057/18, складений експертом Панчошнік І. З., є недопустимим доказом недійсності оспорюваного правочину, оскільки почеркознавча експертиза, яка відноситься до категорії криміналістичних експертиз, проводиться державними спеціалізованими установами, тоді як ця експертиза була проведена приватним підприємством, засновником якої є фізична особа, що суперечить положенням статті 7 Закону України "Про судову експертизу".

Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, зокрема про те, що при укладені оспорюваного договору було відсутнє волевиявлення позивача і що зазначений договір позивачем не підписувався.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Ольшанецький Д. В. подав касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 13 березня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що на експертне почеркознавче дослідження, проведене ТОВ "Експертно-юридична фірма Соломон", не поширюється вимога щодо необхідності його проведення виключно державними спеціалізованими установами, що також узгоджується із практикою Верховного Суду, висловленою у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 526/2465/16-ц.

Під час розгляду справи апеляційний суд надав перевагу лише доводам особи, що подала апеляційну скаргу, та не надав змоги спростувати позивачу доводи шляхом проведення експертизи. Також суд самоусунувся від керування судовим процесом та не вжив належних заходів щодо встановлення всіх обставин у справі.

Дійшовши висновку про те, що висновок експерта є недопустимим доказом апеляційний суд зобов`язаний був самостійно призначити експертизу. Відмова апеляційного суду від обов`язку призначення експертизи є порушенням права позивача на справедливий суд та ефективний захист порушеного права.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Липовецького районного суду Вінницької області.

22 липня 2019 року справа № 136/922/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "СХК "Вінницька промислова група" (далі - ТОВ СХК "Вінницька промислова група") про заміну правонаступника сторони у справі задоволено. Замінено відповідача у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Прилуцьке" про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним на його правонаступника ТОВ "СХК "Вінницька промислова група".

Відповідно до підпункту 2.3.50 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України, пункту 3.3 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8 (v0008700-17) та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 03 грудня 2020 року № 8 "Про обрання суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду до Великої Палати Верховного Суду", у справі призначено повторний автоматизований розподіл.

Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Грушицького А. І.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 3,0490 га (кадастровий номер 0522284000:03:000:0086), яка розташована на території Новоприлуцької сільської ради Липовецького району Вінницької області, що підтверджується державним актом серії ВН № 027592 про право власності на земельну ділянку від 01 лютого 2006 року.

27 серпня 2014 року ОСОБА_1 уклала з ТОВ "Прилуцьке" договір оренди землі, предметом якого є вищевказана земельна ділянка.

На підставі зазначеного договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ТОВ "Прилуцьке" було зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0522284000:03:000:0086, строком на 5 років.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначала про те, що про існування оспорюваного договору дізналася після того як отримала від ТОВ "Прилуцьке" матеріали реєстраційної справи, тобто в травні 2017 року. Договір оренди землі вона не підписувала, а тому було відсутнє її волевиявлення на укладення правочину.

Згідно з висновком № 057/18 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи, складеним 08 листопада 2018 року експертом ТОВ "Експертно-юридична фірма Соломон" Панчошнік І. З. на виконання ухвали Липовецького районного суду Вінницької області від 27 червня 2018 року, підпис від імені ОСОБА_1, що міститься у графі: "Орендодавець", нижче реквізитів орендодавця у договорі оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Прилуцьке" від 27 серпня 2014 року у Реєстраційній справі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва Новоприлуцької сільської ради Липовецького району Вінницької області, що міститься в матеріалах цивільної справи № 136/922/18, виконано не ОСОБА_1, а іншою особою, з наслідування якомусь справжньому підпису ОСОБА_1 .

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-ІХ (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України (1618-15) наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення у повній мірі не відповідає, з огляду на таке.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229- 233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відповідно до частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 звернулася з вимогою про визнання недійсними договору оренди, посилаюсь на те, що оспорюваний договір не підписувала.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві, в якій вона наполягає на поверненні їй земельної ділянки, вважаючи, що спірна земельна ділянка знаходиться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним їй майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).

Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав того, що висновок судово-почеркознавчої експертизи від 08 листопада 2018 року № 057/18 є недопустимим доказом недійсності оспорюваного правочину.

Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.

Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Відповідно до статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржуване судове рішення слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.