розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, та ОСОБА_7, який діє в інтересах ОСОБА_8, третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою, та вселення

за касаційною скаргою ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, на рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 15 травня 2019 року у складі судді Колодяжної І. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року у складі колегії суддів: Бровченко І.О., Кругової С. С., Маміної О. В.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила в процесі розгляду справи, в якому просила усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 та вселити її в спірну квартиру.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що 16 вересня 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції у Харківській області Луценком П. Г. посвідчено її право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Згідно з довідкою Комунального підприємства "Жилкомсервіс" за цією адресою зареєстровані: ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх неповнолітні діти ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7 та його малолітній син ОСОБА_8 . Незважаючи на її неодноразові вимоги, відповідачі відмовляються звільнити квартиру та добровільно знятися з реєстраційного обліку і продовжують проживати в спірній квартирі, безпідставно користуючись її майном. Наявність реєстрації та проживання сторонніх осіб у квартирі порушує її право на користування та розпорядження власним майном. Ці обставини стали підставою для звернення до суду з цим позовом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Комінтернівський районний суд міста Харкова рішенням від 15 травня 2019 року позов задовольнив. Усунув ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності на квартиру АДРЕСА_1 та визнав ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, та ОСОБА_7, який діє в інтересах ОСОБА_8, такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Вселив ОСОБА_1 у спірну квартиру.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними. При цьому суд виходив з того, що власник майна має право на захист свого права власності від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння, шляхом пред`явлення вимоги про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, а право відповідачів на користування квартирою припинилося з припиненням права власності ОСОБА_2 .

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Харківський апеляційний суд постановою від 03 березня 2020 року рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 15 травня 2019 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. Усунув ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права власності на квартиру АДРЕСА_1 та визнав ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, та ОСОБА_7, який діє в інтересах ОСОБА_8, такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . Вселив ОСОБА_1 у спірну квартиру.

Апеляційний суд мотивував судове рішення тим, що в матеріалах справи немає відомостей про належне повідомлення ОСОБА_3 про дату, час і місце судового засідання, в якому було ухвалене оскаржуване рішення суду, що згідно з пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення по суті позовних вимог. При цьому, ухвалюючи рішення по суті спору, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог, оскільки у спірному випадку втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла. Враховуючи, що позивачка є власницею спірної квартири, а відповідачі не є членами сім`ї ОСОБА_1, договір найму житла між сторонами не укладався, позов підлягає задоволенню. Оскільки ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що вона чинить ОСОБА_1 перешкоди у користуванні належною їй власністю, тому вимоги позивачки про її вселення у спірну квартиру також підлягають задоволенню.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У березні 2020 року ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 15 травня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 вказує те, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 335/9876/16-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що місцевий суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення провадження у цій справі до розгляду справи про визнання недійсним договору іпотеки, предметом якого є спірна квартири, а тому вона була позбавлена можливості відстоювати своє право володіння, користування та розпорядження нерухомим майно, єдиним житлом, що є у неї та в її родини, яке є спільною сумісною власністю подружжя. Суди не врахували того, що задоволенням позовних вимог порушуються права малолітніх дітей. Також скарга містить доводи про те, що справу в суді першої інстанції розглянуто за відсутності ОСОБА_3, її належним чином не було повідомлено про дату, час і місце судового засідання, жодної судової повістки про виклик в судове засідання 15 травня 2019 року вона не отримувала, у зв`язку з чим не мала можливості підготуватися до судового засідання, отримати правничу допомогу, надати пояснення в суді щодо обставин справи, висловити свої заперечення проти позовних вимог, своєчасно отримати копію судового рішення та оскаржити його в апеляційному порядку у встановлений законом строк.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

17 червня 2020 року справа № 641/1128/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що позивачка є власницею квартири АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 23 вересня 2014 року.

Відповідно до довідки КП "Жилкомсервіс" в спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_7 .

ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5 є дітьми ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Згідно з довідкою Департаменту у справах сім`ї, молоді Харківської міської ради від 18 серпня 2015 року № 259 ОСОБА_2 перебуває на обліку як батько багатодітної родини у комітеті у справах сім`ї, молоді та спорту по Комінтернівському районі Департаменту у справах сім`ї, молоді та спорту Харківської міської ради.

З договору позики грошей від 12 жовтня 2012 року, укладеного між позивачкою та ОСОБА_2, встановлено, що ОСОБА_2 стверджував, що під час підписання цього договору в зареєстрованому шлюбі не перебуває, що підтверджується заявою від 12 жовтня 2012 року, зі змістом якої ознайомлений представник позикодавця. Позичальник стверджував, що при укладанні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які мали б істотне значення та були свідомо приховані ним.

Для забезпечення виконання зобов`язань за договором позики ОСОБА_2 передав в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Пунктом 1.3 договору іпотеки визначено, що квартира належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 02 червня 2009 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кравченко С. В., зареєстрованого в реєстрі за № 1036.

При укладанні договору іпотеки ОСОБА_2 стверджував, що під час придбання квартири в зареєстрованому шлюбі не перебував, що підтверджується заявою від 12 жовтня 2012 року, зі змістом якої ознайомлений представник іпотекодержателя (розділ 3 договору). При цьому ОСОБА_2 заявляв та гарантував, що має повне право на передання в іпотеку всього предмета іпотеки, відсутні права будь-яких третіх осіб щодо предмета іпотеки (будь-якої його частини). Обтяження предмета іпотеки не будуть порушувати прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі малолітніх та неповнолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, яких іпотекодавець зобов`язаний утримувати за законом чи договором.

Апеляційний суд також встановив, що рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 19 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 20 квітня 2017 року, відмовлено у задоволені позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_3 до ОСОБА_1, треті особи ОСОБА_2, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Горша А. О., про визнання недійсними договорів позики від 18 липня 2012 року та від 12 жовтня 2012 року, укладених між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнання недійсною реєстрації 16 вересня 2014 року права власності на ім`я ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 і на квартиру АДРЕСА_1 ; та про застосування наслідків недійсної угоди до цих правовідносин.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

' 'p' Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла наступних висновків.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Звертаючись до суду, ОСОБА_1, зокрема, просила усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою, з підстав, передбачених статтями 317, 319, 391, 405 ЦК України та статтею 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), посилаючись на втрату права власності на спірну квартиру попереднім власником ОСОБА_2, що за своїм змістом є вимогами про втрату відповідачами права на житло, наслідком чого є їх виселення.

У цій справі суди встановили, що 12 жовтня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики. Для забезпечення виконання зобов`язань за договором позики ОСОБА_2 передав в іпотеку трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка належала йому на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 02 червня 2009 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кравченко С. В., зареєстрованого в реєстрі за № 1036.

Унаслідок невиконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики право власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку перейшло до іпотекодержателя ОСОБА_1 .

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР.

Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК Української РСР визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Згідно з частиною другою статті 40 Закону України "Про іпотеку" після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР.

Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК УРСР.

Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України "Про іпотеку", є передбачуваними.

Згідно з наведеними нормами права особам, яких виселяють з жилого приміщення, що є предметом іпотеки, придбаного не за рахунок отриманих у борг грошових коштів і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Ураховуючи зазначене відповідачі у цій справі можуть бути позбавлені права на спірне житло лише із забезпеченням їх іншим житловим приміщенням у порядку, визначеному статтею 109 ЖК Української РСР, про що повинно бути зазначено у рішенні суду.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої - третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Звертаючись до суду з вимогами про визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1, які фактично спрямовані на виселення відповідачів, ОСОБА_1 на виконання статті 109 ЖК Української РСР не надала доказів того, що відповідачі мають інше житло, та не зазначила іншого житлового приміщення, в яке вони можуть бути відселені, а тому вимоги позивача про позбавлення відповідачів права на житло не підлягають задоволенню.

Крім того, в оцінці спірних правовідносин Верховний Суд виходить з такого.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

ЄСПЛ у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі "Сколло проти Італії" ("Skollo v Italy") дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою "розумні підстави" (пункт 28 рішення).

Верховний Суд вважає, що статтю 109 ЖК УРСР викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які через об`єктивні обставини мають ризики втратити право користування житлом.

Разом з тим, відповідно до практики ЄСПЛ, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться.

Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19).

З огляду на зазначене, враховуючи набуття відповідачем ОСОБА_2 права власності на предмет іпотеки до укладення договору позики та договору іпотеки від 12 жовтня 2012 року та беручи до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) та постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 285/941/17 (провадження № 61-48502св18), підстав для задоволення позову про позбавлення відповідачів права на спірне житло шляхом визнання такими, що втратили право користування цим житлом, немає.

Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 335/9876/16-ц дійшов висновку про те, що не є підставою для виселення та визнання особи такою, що втратила право користування житлом, членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Також у цій постанові міститься висновок про те, що набувач житлового приміщення повинен довідатися про наміри проживаючих у ньому осіб щодо подальшого проживання і після його відчуження або про їх відмову від свого права та готовність звільнити житлове приміщення у такому випадку.

Водночас Верховний Суд бере до уваги правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та зазначає, що у справі, що розглядається, позивачка, набуваючи право власності на спірну квартиру, знала про проживання в ньому відповідачів та набула охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідачів, не з`ясувала, чи відмовляються відповідачі від свого права користування житловим приміщенням.

За таких обставин підстави касаційного оскарження знайшли своє підтвердження.

Згідно з частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки суди попередніх інстанцій неправильно застосовали норми матеріального права в частині вирішення вимог про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою, оскаржувані судові рішення в частині вирішення цих вимог підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні цих вимог.

Водночас Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про доведеність вимог позивачки про її вселення у спірну квартиру, оскільки встановивши, що ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що вона чинить ОСОБА_1 перешкоди у користуванні належній їй власністю, тому вимоги позивачки про її вселення у спірну квартиру підлягають задоволенню.

Доводи касаційної скарги зазначеного висновку апеляційного суду не спростовують.

При цьому не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_3 про те, що місцевий суд не повідомив її про дату, час і місце судового засідання, оскільки апеляційний суд на підставі пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове судове рішення по суті позовних вимог.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ОСОБА_3 сплатила судовий збір в загальному розмірі 2 819,20 грн, однак, оскільки касаційну скаргу Верховний Суд задовольняє частково (в частині вирішення однієї позовної вимоги немайнового характеру), то з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 409,60 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, задовольнити частково.

Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 15 травня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 03 березня 2020 року в частині вирішення вимог про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.

Головуючий	М. Є. Червинська
Судді:	С. Ю. Бурлаков
	А. Ю. Зайцев
	Є. В. Коротенко В. М. Коротун