Постанова

Іменем України

26 січня 2021 року

м. Київ

справа № 554/7008/18

провадження № 61-9668св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Міськрайонне управління у Полтавському районі та місті Полтаві Головного управління Держгеокадастру, Виконавчий комітет Шевченківської районної у місті Полтаві ради, державний реєстратор Міняйло Ольга Григорівна, Комунальне підприємство "Реєстратор" Полтавської обласної ради, ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 06 лютого 2019 року в складі судді Блажко І. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року в складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Дряниця Ю. В., Чумак О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Міськрайонного управління у Полтавському районі та місті Полтаві Головного управління Держгеокадастру, Виконавчого комітету Шевченківської районної у місті Полтаві ради про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на землю, посилаючись на те, що на підставі рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 07 квітня 2015 року вона набула право власності на 3/16 частини житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом: на 1/8 частину - після смерті батька ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, та на 1/16 частину - після смерті матері ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 28 липня 2015 року за ОСОБА_2 визнано право власності на частину вказаного житлового будинку з надвірними будівлями в порядку спадкування за законом: на 1/8 частину - після смерті батька ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, та на 1/16 частину - після смерті матері ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 . 09 жовтня 2015 року на підставі рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 07 квітня 2015 року були внесені відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень щодо виникнення та реєстрації приватної спільної часткової власності, відповідно до яких власником 3/16 частини житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 є вона. Відповідно її брат - ОСОБА_2 є власником 5/16 частин вказаного житлового будинку. 07 жовтня 2015 року вона звернулася до Четвертої Полтавської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 на частку земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, проте постановою від 08 жовтня 2015 року їй було відмовлено у вчиненні нотаріальних дій у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на землю. В листопаді 2015 року вона одержала ухвалу Октябрського районного суду міста Полтави від 26 листопада 2015 року у справі № 554/13680/15-ц про відкриття провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визначення часток у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку та визнання права власності на частку земельної ділянки в порядку спадкування. В документах, що додавалися до позову, була копія державного акта на право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 5310137000:18:004:0170) серії ЯК № 652248, що видана відповідно до рішення Виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради від 22 грудня 2009 року № 592. Згідно з додатком до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 652248 до списку співвласників спірної земельної ділянки включено лише ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . На час прийняття Виконавчим комітетом Октябрської районної у місті Полтаві ради рішення від 22 грудня 2009 року № 592 про передачу земельної ділянки у власність вказаним вище двом особам вона фактично перебувала в користуванні чотирьох осіб: ОСОБА_3, ОСОБА_5, її та ОСОБА_2 . При цьому в неї та в її брата ОСОБА_2 право користування земельною ділянкою виникло з моменту прийняття спадщини після смерті батька, а саме з ІНФОРМАЦІЯ_1 . Таким чином, рішення Виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради від 22 грудня 2009 року № 592 прийнято з порушенням законодавства України. Вказаним рішенням порушено її право на одержання у власність земельної ділянки в розмірі, пропорційному одержаній у власність частки будинку в порядку спадкування після батька ОСОБА_4 та матері ОСОБА_5 . Враховуючи викладене, з урахуванням уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на ім`я ОСОБА_5, від 10 березня 2010 року серії ЯК № 652248, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011057900277; скасувати запис про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності в порядку спадкування за заповітом після померлої ОСОБА_5 на 368/838 часток земельної ділянки, що становить 368 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 5310137000:18:004:01702, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; визнати право власності на земельну ділянку, що розташована за вказаною адресою, в таких частках: за нею - 184/838 частки площею 184 кв. м; за ОСОБА_2 - 306/838 частки площею 306 кв. м.

Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 05 жовтня 2018 року до участі в справі як співвідповідачів залучено державного реєстратора комунального підприємства Міняйло О. Г. та Комунальне підприємство "Реєстратор".

Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 18 грудня 2018 року до участі в справі як співвідповідача залучено ОСОБА_2 .

Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 06 лютого 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано жодних доказів необізнаності про приватизацію земельної ділянки її матір`ю ОСОБА_5 та ОСОБА_3 . При цьому рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 11 грудня 2017 року встановлено, що ОСОБА_4 не мав права власності на земельну ділянку, а тому вона не входила до його спадщини, у зв`язку з чим у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не виникло право власності на земельну ділянку після прийняття спадщини батька ОСОБА_4 . Визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю без визнання недійсним рішення, на підставі якого видано цей державний акт, суперечить вимогам закону.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 06 лютого 2019 року змінено, виключено з його мотивувальної частини висновки суду про те, що визнання недійсним державного акта на право приватної власності на землю без визнання недійсним рішення, на підставі якого видано цей державний акт, суперечить вимогам закону. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності і видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, тому у спорах, пов`язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності є законним, ефективним та окремим способом захисту і поновлення порушених прав у судовому порядку, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15 та від 01 липня 2015 року у справі № 6-319цс15. Погоджуючись в іншій частині з рішенням суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем не надано жодних доказів необізнаності про приватизацію земельної ділянки її матір`ю ОСОБА_5 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У травні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 06 лютого 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що згідно зі статтею 1225 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Те, що ОСОБА_4 не скористався своїм правом на приватизацію земельної ділянки, не тягне за собою припинення права користування нею для спадкоємців житлового будинку та господарських будівель і споруд, збудованих на цій ділянці. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом. Оскільки померлий ОСОБА_4 не залишив заповіту, то до його спадкоємців - її та ОСОБА_2 перейшло право користування земельною ділянкою пропорційно успадкованим ними часткам у праві власності на будинок та господарські будівлі. На дату прийняття Виконавчим комітетом Октябрської районної у місті Полтаві ради рішення від 22 грудня 2009 року № 592 про передачу земельної ділянки площею 838 кв. м у власність двом особам - ОСОБА_3 та ОСОБА_5 ділянка фактично перебувала у користуванні чотирьох осіб, а тому при приватизації земельної ділянки ОСОБА_5 були порушені права та законні інтереси її та ОСОБА_2 . Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди неправильно застосували норми матеріального права, зокрема, статтю 377, частину другу статті 1225, частину п`яту статті 1268 ЦК України та статті 120, 152, 155 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), які регулюють спірні правовідносини та встановлюють права землекористувача. З`ясовуючи порядок застосування позовної давності, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права. Вона не пропустила позовну давність, оскільки про порушення свого права дізналася лише 24 листопада 2015 року, а до суду з цим позовом звернулася 03 вересня 2018 року.

У червні 2019 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, оскільки у 2008 році ОСОБА_1 не лише знала про намір ОСОБА_5 та ОСОБА_3 приватизувати спірну земельну ділянку, але й активно допомагала у виготовленні технічної документації для цього.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Октябрського районного суду міста Полтави.

04 червня 2019 року справа № 554/7008/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) . Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку від 10 березня 2010 року серії ЯК № 652248 ОСОБА_5 на підставі рішення Виконавчого комітету Октябрської районної у місті Полтаві ради від 22 грудня 2009 року № 592 набула право власності на земельну ділянку площею 0,0838 га, що розташована по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Співвласником вказаної земельної ділянки стала ОСОБА_3, що підтверджується додатком до державного акта. Державний акт зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 011057900271.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла.

Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 11 грудня 2017 року у справі № 554/13680/15-ц, зміненим постановою Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2018 року, визначено, що розмір часток співвласників ОСОБА_3 і ОСОБА_5 у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку, яка розташована в АДРЕСА_1, кадастровий номер 5310137000:18:004:0170, площею 0,0838 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, становить для ОСОБА_3 - 348/838 частки, для ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, - 490/838 частки. Визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування за заповітом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 на 368/838 часток земельної ділянки, що становить 368 кв. м, розташованої у АДРЕСА_1, кадастровий номер земельної ділянки 5310137000:18:004:0170, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 на 122/838 часток земельної ділянки, що становить 122 кв. м, розташованої у АДРЕСА_1, кадастровий номер 5310137000:18:004:0170, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

12 березня 2018 року реєстратором Комунального підприємства "Реєстратор" Полтавської обласної ради Міняйло О. Г. на підставі вказаного судового рішення зареєстровано за ОСОБА_2 право приватної спільної часткової власності на 368/838 земельної ділянки, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Прийнявши спадщину після смерті батька, сторони були обізнані про здійснення приватизації спірної земельної ділянки їх матір`ю ОСОБА_5 та третьою особою ОСОБА_6 і не заперечували проти цього, що підтверджується їх наступними послідовними діями, зокрема ОСОБА_1 приймала участь у виготовленні технічної документації шляхом укладення від імені матері договору від 05 червня 2008 року № 203/-8фіз-геод на виконання геодезичних робіт щодо спірної земельної ділянки, договору від 05 червня 2008 року № 113-08 про надання посередницьких послуг з підготовки матеріалів для підготовки державного акта на право власності на земельну ділянку. Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 матері сторони вирішили в судовому порядку спір щодо часток у спадщині, в тому числі щодо спірної земельної ділянки.

Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року вищезгадані рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 11 грудня 2017 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2018 року залишено без змін.

Зазначеними судовими рішеннями встановлено, що спірна земельна ділянка була приватизована ОСОБА_5 та ОСОБА_7 у 2010 році, тобто після смерті ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та не мав права власності на земельну ділянку на момент смерті. З урахуванням цієї обставини за ОСОБА_2 та ОСОБА_8 визнано право власності на частини спірної земельної ділянки в порядку спадкування за заповітом і за законом (обов`язкова частка).

Статтями 1216, 1218 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно зі статтею 15, пунктом 4 частини другої статті 16, статтями 386, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування своїм майном.

Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення його прав і об`єктивно наявних перешкод у здійсненні ним цих прав.

Способи захисту цивільних прав, у тому числі права власності, визначені в статті 16 ЦК України, перелік яких не є вичерпним.

Відповідно до положень статей 16, 386, 391 ЦК України власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який враховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодуванням завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України, зокрема: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.

Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Вказаний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11 (провадження № 14-525цс18).

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені в порядку, передбаченому процесуальним законодавством, у процесуальній формі, а тому немає необхідності встановлювати їх знову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

При ухваленні оскаржуваних судових рішень суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 11 грудня 2017 року, постановою Апеляційного суду Полтавської області від 18 січня 2018 року та постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року встановлено, що спірна земельна ділянка була приватизована ОСОБА_5 і ОСОБА_7 у 2010 році, тобто після смерті ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, при цьому останній на момент смерті не мав права власності на вказану земельну ділянку, а тому саме з урахуванням цієї обставини за ОСОБА_2 та ОСОБА_8 визнано право власності на частини спірної земельної ділянки в порядку спадкування за заповітом і за законом (обов`язкова частка).

Виходячи із встановлених обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про безпідставність заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, оскільки спадкодавець ОСОБА_4 за життя не набув права власності на земельну ділянку, а тому остання не входила до спадкової маси. При цьому ОСОБА_1 та ОСОБА_2, прийнявши спадщину після смерті батька, були обізнані про проведення приватизації спірної земельної ділянки їх матір`ю ОСОБА_5 та третьою особою ОСОБА_6, не заперечували проти цього, а після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 в судовому порядку вирішили спір щодо часток у спадщині, в тому числі щодо спірної земельної ділянки.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи заявника про те, що на час прийняття Виконавчим комітетом Октябрської районної у місті Полтаві ради рішення від 22 грудня 2009 року № 592 спірна земельна ділянка фактично перебувала в користуванні чотирьох осіб: ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_2, не заслуговують на увагу, оскільки не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судами. При цьому, як встановлено судовими рішеннями, що набрали законної сили, у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не виникло право власності на земельну ділянку в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_4, оскільки на момент смерті він не мав відповідного права власності на неї.

Аргументи касаційної скарги про те, що до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перейшло право користування спірною земельною ділянкою пропорційно до успадкованих ними часток у праві власності на будинок та господарські будівлі, є неспроможними, оскільки спір щодо визначення часток у праві власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2, було вирішено в судовому порядку, а саме рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 11 грудня 2017 року за ОСОБА_2 визнано право власності в порядку спадкування за заповітом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 на 368/838 часток земельної ділянки, що становить 368 кв. м, та за ОСОБА_1 визнано право власності в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 на 122/838 часток земельної ділянки, що становить 122 кв. м, розташованої у АДРЕСА_1, кадастровий номер 5310137000:18:004:0170, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

Посилання заявника на те, що вона не пропустила позовну давність, так як про порушення свого права дізналася 24 листопада 2015 року, а з позовом до суду звернулася 03 вересня 2018 року, також не заслуговують на увагу, оскільки, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди виходили з їх безпідставності та необґрунтованості, а не з наслідків пропуску позовної давності.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи не спростовують висновків судів і не впливають на правильність вирішення спору по суті, зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Згідно з частиною другою статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77- 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 06 лютого 2019 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.