розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 24 червня 2019 року у складі судді Красовського О. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструк С. В., Ковальчук Н. М.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись з позовом до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачам на праві спільної часткової власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . Будинок їм подарувала матір ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 31 грудня 2004 року. Поділ на частки спільного будинку був здійснений ними добровільно 18 листопада 2017 року.

В спірному будинку відповідач проживав і зареєстрував своє проживання, коли був співмешканцем ОСОБА_5, яка до 31 грудня 2004 року була власницею будинку. Після смерті ОСОБА_5 15 вересня 2017 року відповідач обрав інше місце проживання, однак знятися з реєстрації у добровільному порядку відмовляється. Вважають, що після того, як ОСОБА_5 перестала бути власницею спірного житлового будинку, відповідач, як колишній член її сім`ї, втратив право користування жилим приміщенням в будинку, який є власністю позивачів.

Договір оренди житла, чи інший договір про тимчасове або постійне проживання позивачі з відповідачем не укладали.

Зазначили, що реєстрація відповідача перешкоджає позивачам користуватися правами власників належного їм житла.

Просили усунути перешкоди у користуванні позивачами, власниками будинку АДРЕСА_1, шляхом визнання ОСОБА_4 таким, що втратив право на проживання у цьому будинку.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 24 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року, позов ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, задоволено повністю.

ОСОБА_4 визнано таким, що втратив право на користування будинком за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання щодо стягнення судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що на підставі статті 107 ЖК України відповідач втратив право користування будинком, що належить позивачам, оскільки вибув на постійне місце проживання в інше жиле приміщення. При цьому права відповідача не будуть порушені, адже він забезпечений житлом за іншим місцем проживання.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач свого часу проживав з ОСОБА_5 та належав до членів її сім`ї. Таким чином відповідач набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. На час розгляду справи позивачі та відповідач не мають взаємних прав та обов`язків. Аналіз положень глави 32 ЦК України (435-15) свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що члени сім`ї власника житлового приміщення не мають права власності на житло, в якому вони проживають, що суттєво відрізняє їхній правовий статус від правового статусу власника такого приміщення, унеможливлюючи, зокрема, право розпорядження цим майном. Разом із тим їм належить право використовувати приміщення для проживання, яке, за своєю правовою природою, є сервітутним правом, тобто правом користування чужим майном (стаття 405 ЦК України). Проте, таке право зберігається виключно у разі його реалізації, тому що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що ОСОБА_4 протягом тривалого часу не реалізовував своє право на житло та не довів належними, допустимими, достатніми і достовірними доказами існування у нього перешкод протягом цього періоду для проживання у спірному будинку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2019 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 24 червня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року, прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не розглянув клопотання про допит свідків та долучення фотокартки його родини. Позивачі змінили вхідні квартири до спірного будинку, чим вчинили перешкоди для користування відповідачем житловим приміщенням, тому він був змушений проживати за іншою адресою.

Позиція інших учасників справи

У лютому 2020 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, у якій просить залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Відзив мотивований тим, що відповідач не виконав вимоги статей 292, 389 ЦПК України. Твердження про незаконність оскаржених судових рішень внаслідок порушення норм процесуального права необґрунтовано в касаційній скарзі. Відповідачем не наведено доводів щодо неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанції статті 1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини (995_004) , норм цивільного законодавства щодо права власності, зокрема, частини першої статті 119, статей 316, 317, 405 ЦК України.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 570/3077/18, витребувано справу з суду першої інстанції.

У лютому 2020 року цивільна справа № № 570/3077/18 надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії із п`яти суддів.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає доводи касаційно скарги з наступних підстав.

Суди встановили, що позивачі є власниками будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 згідно договору дарування № 5314 від 31 грудня 2004 року. Згідно витягів про реєстрацію права власності на нерухоме майно, право власності на будинок належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 по 1/3 частині кожному.

Відповідач ОСОБА_4 зареєстрований у зазначеному будинку з 24 січня 1990 року та проживав однією сім`єю без реєстрації шлюбу із ОСОБА_5 (матір`ю позивачів), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_6 є членом сім`ї колишнього власника будинку ОСОБА_5, а пізніше, після укладенння договору дарування, і власників будинку.

Після смерті ОСОБА_5 на початку листопада 2017 року відповідач добровільно залишив будинок АДРЕСА_1 .

Відповідач з листопада 2017 року має інше постійне місце проживання.

Позивачі не чинили і не чинять відповідачеві перешкод у користування будинком АДРЕСА_1 .

Відповідач з листопада 2017 року не приймає участі в утриманні будинку АДРЕСА_1 .

З відповідачем не укладалися договори найму житлового приміщення, договори оренди, тощо, щодо його проживання у будинку АДРЕСА_1 .

Частиною першою статті 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:

"спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - ОСОБА_1 житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився до цього будинку як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею - ОСОБА_1 та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із матір`ю.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) . Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що:

"у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власності відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору".

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не надав оцінки факту того, що у спірних правовідносинах права відповідача захищені статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; не звернув уваги на те, що під час ухвалення судового рішення про визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається у касаційному порядку, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивачів на житловий будинок та право користування цим будинком відповідачем, який не є членом сім`ї позивачів, проте зареєстрований у цьому будинку.

Позивачі зазначили в якості підстави позову статтю 405 ЦК України, якою передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Суд апеляційної інстанції не перевірив тривалість відсутності відповідача у спірному житловому будинку та наявність у нього іншого житла.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

За таких обставин доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права. Це унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статями 400, 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України (1618-15) , Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду