Постанова

Іменем України

20 січня 2021 року

м. Київ

справа № 760/20220/18

провадження № 61-22227св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 06 серпня 2019 року у складі судді Коробенка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Лівінського С. В., Березовенко Р. В., Суханової Є. М.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою, виселення та вселення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15 грудня 1984 року позивач уклала шлюб з відповідачем. На момент укладення шлюбу ОСОБА_2 проживав за адресою: АДРЕСА_1, яку отримала сестра відповідача - ОСОБА_3 згідно ордера № 129591 від 03 квітня 1970 року.

03 червня 1986 року ОСОБА_2 вселився до квартири АДРЕСА_2, де він наразі зареєстрований, але фактично не проживає.

19 жовтня 1998 року шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано. Після розірвання шлюбу відповідач відмовився звільнити квартиру. Він виніс всі особисті речі до квартири своїх батьків, залишивши старі диван та телевізор.

Відповідач понад 6 місяців перебуває у своєї сестри ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1, але не погоджується добровільно знятися з реєстрації та вивезти свої речі.

Позивач просила:

визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_2,

винести рішення про його виселення з вказаної квартири,

винести рішення про вселення ОСОБА_2 до квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 06 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судові витрати покладено на державу.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач продовжує постійно проживати у квартирі АДРЕСА_2, а позовна заява є необґрунтованою.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, оскільки позивачем не доведено належними і допустимими доказами обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, а саме, матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту не проживання відповідача у квартирі АДРЕСА_2 більше шести місяців.

У постанові апеляційного суду зазначено, що посилання позивача на антисоціальний спосіб життя відповідача, порушення порядку та прояви не поваги до ОСОБА_1 та інших співмешканців висновків суду першої інстанції також не спростовують та не є підставою для виселення особи відповідно до норм статей 71, 72 ЖК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій, з урахуванням уточнених вимог, просила скасувати рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 06 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржені судові рішення є незаконними, та такими, що підлягають скасуванню, оскільки суди не встановили всіх обставин, які мають важливе та істотне значення для справи. Позивач зазначила, що відповідач - її колишній чоловік, чужа їй людина. У спірній квартирі мешкають позивач, її син, невістка та онук. ОСОБА_2 постійно проживає у своєї сестри, ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 . Там він харчується, ночує, зберігає свій сезонний одяг, пере свою білизну, після інфаркту проходив там свою реабілітацію. Відповідач поводиться неналежним чином до інших співмешканців квартири, влаштовує сварки, здійснює хуліганські вчинки. Вважає, що відповідач повинен жити у своєї сестри - ОСОБА_3, яка мешкає одна у трикімнатній квартирі.

Позиція інших учасників справи

У лютому 2020 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_4 . У відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що касаційна скарга є необґрунтованою. Позивач не надала нових доказів та документів, крім тих, що були розглянуті та вивчені судом першої та апеляційної інстанції. В касаційній скарзі відсутні будь-які посилання на правові норми, які порушені, невірно застосовані чи не застосовані судами першої та апеляційної інстанцій. Викладена прозивачем в касаційній скарзі інформація не відповідає дійсності і є її особистим упередженим сприйняттям ситуації, що не ґрунтується на фактах та доказах і не стосується предмету розгляду справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2019 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 760/20220/18, витребувано цивільну справу з суду першої інстанції.

У лютому 2020 року цивільна справа № 760/20220/18 надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає доводи, викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 15 грудня 1984 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 був зареєстрований шлюб.

07 травня 1986 року ОСОБА_6 отримала ордер на право зайняття квартири АДРЕСА_2 на сім`ю у складі трьох осіб: ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_7

29 жовтня 1998 року шлюб між сторонами було розірвано.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18) зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР та вказано, що: "збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності".

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Суд першої інстанції встановив, що відповідач продовжує постійно проживати у квартирі АДРЕСА_2, сплачує частину витрат на комунальні послуги, а тому обґрунтовано відмовив у задоволенні позову щодо визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування у спірній квартирі.

Колегія суддів виходить з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження факту відсутності відповідача у спірному приміщенні понад шість місяців.

Щодо позовних вимог про виселення ОСОБА_2 колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Позивач у своїй позовній заяві наголошувала на тому, що відповідач порушує правила спільного проживання, влаштовує сварки, псує майно. Суд першої інстанції ці обставини не дослідив, а суд апеляційної інстанції зробив висновок, що посилання позивача на антисоціальний спосіб життя відповідача, порушення порядку та прояви не поваги до ОСОБА_1 та інших співмешканців висновків суду першої інстанції також не спростовують та не є підставою для виселення особи відповідно до норм статей 71, 72 ЖК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що "суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту".

Європейський суд з прав людини вказав, що з огляду на чинники, детально описані вище, Суд вважає, що, відхиляючи скаргу заявниці про виселення О. Л. відповідно до статті 116 Житлового кодексу, яка, як пояснив Уряд, загалом, є належним законодавчим рішенням для її справи, національні судові органи не здійснювали комплексний аналіз ситуації та ризику майбутнього психологічного й фізичного насильства, з яким стикалися заявниця та її діти. Суд також зазначає, що провадження тривало понад два роки на трьох рівнях юрисдикції, протягом яких заявниця та її діти залишались під загрозою подальшого насильства... Таким чином, не було досягнуто справедливого балансу між усіма протилежними особистими інтересами. Відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства (LEVCHUK v. UKRAINE, № 17496/19, 90, ЄСПЛ, від 03 вересня 2020 року).

На підставі частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, в тому числі, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Під час розгляду справи суди повно, всебічно й об`єктивно не з`ясували обставини по справі в частині виселення відповідача зі спірної квартири та не надали їм належної правової оцінки, не перевірили доводи позивача стосовно неправомірної поведінки відповідача.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Ураховуючи викладене, оскаржені судові рішення в частині виселення відповідача підлягають скасуванню із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Стосовно позовних вимог про вселення відповідача до квартири АДРЕСА_1 суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про відмову у задоволенні цих вимог, однак не обґрунтували підстави такої відмови.

Відповідно до частини першої статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Колегія суддів дійшла висновку, що в цій частині позовних вимог слід відмовити, оскільки ОСОБА_2 вимог щодо вселення його до квартири АДРЕСА_1 не заявляв, отже підстави для його вселення у цю квартиру відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення в частині позовних вимог щодо виселення та вселення відповідача ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині виселення відповідача зі спірної квартири скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції, в частині вселення ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в іншій частині оскаржені судові рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 411, 412 (в редакцій, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України (1618-15) , Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 06 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 06 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 06 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщення залишити без змін.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 06 серпня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. Ю. Тітов