розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 21 травня 2019 року у складі судді Мушкета О. О. та постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням.

Позов мотивований тим, що вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 31 жовтня 1996 року по 14 липня 2014 року, за час шлюбу вони придбали незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1, після розірвання шлюбу відповідач добровільно, з метою погашення своїх боргових зобов`язань перед сім`єю подарував позивачу належну йому на праві власності частину житлового будинку.

Уточнивши позовні вимоги та посилаючись на те, що після укладення договору дарування відповідач продовжує користуватися її власним житловим будинком, у підвальному приміщенні будинку виготовляє підакцизну продукцію, чим створює перешкоди у користуванні ним, позивач просила суд усунути перешкоди в користуванні жилим будинком шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим будинком зі зняттям його з реєстрації в цьому будинку.

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 21 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року, позов задоволено частково.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком, який знаходиться в АДРЕСА_1 .

В задоволенні решти позову відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач як власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить рішення Іваничівського районного суду від 21 травня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року в частині задоволення позовної вимоги про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, відповідно до якого, в позові про усунення перешкод в користуванні належним позивачу на праві власності житловим будинком, шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком відмовити. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої та апеляційної інстанцій зробили неправильні висновки по суті вирішеного спору, позиція судів у справі суперечить обставинам справи та правовим позиціям, висловленим Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц. Позивач, отримуючи в дар (подарунок) 1/2 частину житла, знала про проживання в ньому відповідача - колишнього члена сім`ї (чоловіка) позивача, який іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але добровільно передав це право позивачу. Отже позивач не виявила розумну дбайливість про інтереси відповідача та намагається використати своє право власності на житло, завдаючи шкоду правам та інтересам відповідача, позбавляючи його права на користування житловим приміщенням та виселення. Таким чином, втрата користування житловим приміщенням, що має наслідком виселення відповідача, не є належно зваженим, справедливим та обґрунтованим рішенням.

Аналіз доводів касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються лише в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод в користуванні належним позивачу на праві власності житловим будинком, шляхом визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим будинком. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Позиція інших учасників справи

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 21 травня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що відповідач не є членом сім`ї позивача, а тому право позивача як власника підлягає захисту відповідно до статей 317, 319 ЦК України. Твердження відповідача про те, що втрата права користування житловим будинком, що спричиняє його виселення з житла без надання іншого житлового приміщення ставить під очевидну загрозу соціальний статус останнього, не відповідає дійсності. Крім того, відповідачем не надано доказів відсутності у нього іншого житла.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу № 156/60/19 з суду першої інстанції.

У листопаді 2019 року матеріали цивільної справи № 156/60/19 надійшли до Верховного Суду та 15 листопада 2019 року передані судді-доповідачу Дундар І. О.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного суду від 10 вересня 2020 року зупинено касаційне провадження у справі № 156/60/19 до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Ухвалою Верховного суду від 02 грудня 2020 року поновлено касаційне провадження у справі № 156/60/19, справу призначено до розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 31 жовтня 1996 року, рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 14 липня 2014 року шлюб розірвано.

28 вересня 2016 року укладений договір дарування частини будинку, за умовами якого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 визначили, що у спільному сумісному майні, що набуте ними у спільну сумісну власність шляхом купівлі-продажу, частки кожного з них у праві спільної сумісної власності є рівними і кожному з них належить по 1/2 частці. За цим договором дарувальник ОСОБА_2 передає у власність обдаровуваній ОСОБА_1 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 . Зазначений договір дарування нотаріально посвідчений.

28 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір дарування земельної ділянки, за умовами якого дарувальник ОСОБА_2 без будь-якого примусу, насильства або якихось погроз подарував, а обдарована ОСОБА_1 прийняла у дар 1/2 частку земельної ділянки площею 0,15 га, яка розташована в смт. Іваничі Волинської області та була передана сторонам договору для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських та побутових будівель та споруд.

Право приватної власності позивача ОСОБА_1 на житловий будинок та земельну ділянку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:

"спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - ОСОБА_1 житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився до цього будинку як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею - ОСОБА_1 та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із матір`ю.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) . Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що:

"у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору".

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не надав оцінки факту того, що у спірних правовідносинах права відповідача, як користувача житлового будинку, захищені статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; не звернув уваги на те, що визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим будинком як колишнього члена сім`ї, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 та 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України (1618-15) , Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Волинського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим будинком скасувати.