Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 липня 2013 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у володінні майном та визнання права власності відмовлено.

12 березня 2012 року ОСОБА_7 уклала з ОСОБА_5 договір купівлі-продажу спірної квартири, за умовами якого до останньої перейшло право власності на зазначену квартиру.

Згідно з даними Реєстра прав власності на нерухоме майно спірна квартира зареєстрована за ОСОБА_5 на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати договір дарування, укладений між відповідачами удаваним та таким, що приховує насправді договір купівлі-продажу спірної квартири; визнати недійсним укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 договір купівлі-продажу спірної квартири від 12 березня 2012 року; визнати за ним та ОСОБА_2 право приватної власності на 1/2 частку спірної квартири за кожним; витребувати у ОСОБА_5 на його користь 1/2 частку спірної квартири; скасувати у Реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на 1/2 частку спірної квартири, зареєстровану за ОСОБА_5 .

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 березня 2016 року позов задоволено частково.

Договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 05 квітня 2005 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_2 визнано удаваним правочином, що приховує насправді укладений 05 квітня 2005 року між продавцями ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та покупцем ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

Визнано право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 21 квітня 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2016 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилено, а рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 березня 2016 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2016 року скасовано в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - ОСОБА_7, про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року, витребування у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 1/2 частини спірної квартири та скасування у Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на 1/2 частину спірної квартири, зареєстрованої за ОСОБА_5, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди залишили поза увагою та не вирішили спір у межах заявлених вимог та на підставі поданих сторонами доказів, зокрема не встановили, чи мала право ОСОБА_7 відчужувати спірну квартиру на користь ОСОБА_5, відповідно, не вирішили належним чином позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року. Також не встановили, чи виділено спірне майно в натурі, чи проживає позивач в квартирі АДРЕСА_1 і яку мету мав на увазі позивач, заявляючи вимогу про витребування своєї частки.

Крім того, суди попередніх інстанцій не дали належної правової оцінки з урахуванням фактичних обставин справи, зокрема відсутністю між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 юридичних відносин щодо спірної квартири, отже не вирішили належним чином позовні вимоги про витребування 1/2 частини квартири, а також вимоги про скасування у Реєстрі запису про реєстрацію права власності на це нерухоме майно, яка є похідною від вирішення позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 25 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 про визнання недійсним договору-купівлі продажу, витребування майна та скасування запису про реєстрацію права власності задоволено.

Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 ), ВРО № 849454 реєстр 367 від 12 березня 2012 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Суховаровою Н. В. недійсним.

Витребувано у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ) загальною площею 62,0 кв. м, житловою 35,1 кв. м.

Скасовано у Реєстрі прав власності на нерухоме майно запис про реєстрацію права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ) загальною площею 62,0 кв. м, житловою 35,1 кв. м, зареєстровану за ОСОБА_5 .

Вирішуючи вимогу про витребування 1/2 частини квартири із чужого незаконного володіння місцевий суд виходив з того, що задоволення такої вимоги відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав позивача як власника. Оскільки укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу спірної квартири ОСОБА_7 діяла на підставі судового акта, який в подальшому був скасований, та з урахуванням того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не існує жодних юридичних відносин, суд дійшов висновку, що 1/2 частина спірної квартири вибула із володіння ОСОБА_1 поза його волею, тому є підстави для її витребування у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 .

Вимога про витребування іншої 1/2 частки спірної квартири від ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 позивачем не заявлялась, тому суд її не вирішував.

Повноцінний захист прав та інтересів позивача можливий шляхом скасування у Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію за ОСОБА_5 права власності АДРЕСА_1 ).

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 листопада 2019 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_5 задоволено. Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 25 вересня 2019 року та додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 листопада 2019 року скасовано.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору-купівлі продажу, витребування майна та скасування запису про реєстрацію права власності відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував рекомендації Верховного Суду, висловлені у постанові від 19 грудня 2018 року, не встановив, чи виділено спірне майно в натурі, чи проживає ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1, і яку мету мав на позивач, заявляючи вимогу про витребування своєї частки.

Також, вимога ОСОБА_1 щодо скасування реєстрації права власності відноситься виключно до компетенції відповідних державних органів згідно із вимогами Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (755-15) , а тому позовні вимоги в цій частині відносяться саме до компетенції Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, який мав би бути в такому випадку залучений до участі у справі як співвідповідач. Проте, суд першої інстанції не залучав до участі у справі як співвідповідача відповідний орган державної реєстрації речових прав.

Крім того, апеляційний суд зазначив про те, що ОСОБА_1, який обрав неправильний спосіб захисту порушених прав, не може витребувати з чужого незаконного володіння 1/2 частину не виділеної в натурі квартири та не може на підставі статей 203, 215, 388, 1212 ЦК України визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 12 березня 2012 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, та відповідно скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру, оскільки між позивачем та ОСОБА_5 відсутні будь-які правовідносини щодо спірної квартири, про що також зазначав Верховний Суд у своїй постанові від 19 грудня 2018 року.

Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 14 березня 2016 року в частині визнання дарування квартири укладеного 05 квітня 2005 року між ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та обдарованою ОСОБА_2 удаваним правочином, що приховує насправді укладений 05 квітня 2005 року між продавцями ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та покупцем ОСОБА_2 договір купівлі-продажу цієї квартири, визнання права спільної сумісної власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 та ОСОБА_2, визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину спірної квартири, визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину спірної квартири набрало законної сили, тому суд зазначені вимоги не розглядав і вирішував вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_5, про витребування у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 1/2 частини квартири та про скасування у Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на 1/2 частину спірної квартири за ОСОБА_5 .

Короткий зміст вимог касаційних скарг

25 березня 2020 року ОСОБА_5 подала касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила змінити мотивувальну частину оскаржуваного судового рішення, яка стосується відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про витребування квартири у неї та про скасування у Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності 1/2 частки спірної квартири. В іншій частині оскаржуване судове рішення залишити без змін.

31 березня 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_5 мотивована тим, що апеляційний суд зробив висновок, який не відповідає закону та обставинам справи, оскільки, врахувавши висновки Верховного Суду, доводи сторін та наявні у справі докази, повинен був обмежити право позивача на витребування 1/2 частини квартири, оскільки наявність у діях власників ОСОБА_2 та ОСОБА_7 волі на передачу майна (квартири) іншій особі унеможливлює витребування цього майна від добросовісного набувача, тобто з її власності.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради не є особою, яка порушила права позивача, тому був відсутній обов`язок та підстави залучати зазначений орган до участі у справі як співвідповідача. Незалучення Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради не може бути підставою для відмови у задоволенні вимоги про скасування запису про реєстрацію права власності.

Заявлена ним вимога про скасування у Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на 1/2 частину спірної квартири за ОСОБА_5 не є втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень, а є належним способом захисту порушеного права позивача та відновлення його прав як власника на частину спірної квартири.

Він, як особа, за якою рішенням суду було визнано право власності на 1/2 частину спірної квартири, має право мирно володіти своїм майном і не може бути позбавлений своєї власності. Правовий висновок Верховного Суду про неможливість витребування невиділеної частки майна в натурі та можливість витребування лише індивідуально визначеного майна, яке виділено в натурі, унеможливлюючи витребування частки у спільному майні, фактично позбавляє його права на належну йому частку у нерухомому майні. Витребування частки у нерухомому майні або нерухомого майна в цілому не полягає у реальному переміщенні від однієї особи до іншої, а полягає у внесенні відповідних записів у Реєстр речових прав на нерухоме майно, тому механізм витребування однаковий, як для цілої частки, так і до частини майна, і жодних складнощів, які б могли виникнути при витребуванні частки майна, порівняно із витребуванням майна в цілому не має.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

20 травня 2020 року ОСОБА_6 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, посилаючись на те, що спірна квартира є неподільною річчю, а ОСОБА_5 - добросовісним набувачем у розумінні статті 388 ЦК України, тому відсутні правові підстави для витребування у неї 1/2 частки квартири.

22 травня 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Патика А. В. подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_11, в якій просив її відхилити, посилаючись на те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі. Зазначене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 від якого не відступила Велика Палата Верховного Суду.

Вимога про скасування за власником майна державної реєстрації права власності є похідною від вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння. Крім того, Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях вказував про те, що рішення суду про витребування з чужого незаконного володіння є підставою для скасування державної реєстрації права власності за останнім власником майна та подальшою реєстрацією права власності за особою на користь якої витребувано майно.

ОСОБА_11 у касаційній скарзі не навів достатніх та допустимих доказів, чіткого правового обґрунтування, посилань на ті чи інші рішення Верховного Суду для відступлення від правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 червня 1997 року укладено шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який розірвано 28 березня 2006 року.

05 квітня 2005 року між ОСОБА_4, ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1 .

При укладенні договору дарування ОСОБА_2 сплатила на користь ОСОБА_3 ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_9 грошову суму в розмірі 30 000 доларів США за спірну квартиру.

Судами встановлено, що факт здійснення оплати при укладенні договору дарування було підтверджено зібраними у справі доказами, зокрема пояснювальною запискою ОСОБА_3, розпискою ОСОБА_4, договором завдатку від 02 квітня 2005 року, поясненнями допитаної у суді першої інстанції як свідка ОСОБА_4 .

Обставини того, що при укладанні оспорюваного договору дарування обдарована особа - ОСОБА_2 сплатила на користь ОСОБА_4, ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_3 грошові кошти визнані сторонами.

Судами також було встановлено, що спірна квартира набута ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 та проживання однією сім`єю.

20 жовтня 2006 року ОСОБА_2 без згоди позивача уклала з ОСОБА_10 мирову угоду, відповідно до якої ОСОБА_10 набула право власності на спірну квартиру. Ця мирова угода була затверджена рішенням Постійно діючого третейського суду "Південно-східний" від 20 жовтня 2006 року.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 грудня 2012 року рішення Постійно діючого третейського суду "Південно-східний Міжрегіональний" від 20 жовтня 2006 року скасовано.

У листопаді 2011 року ОСОБА_7 звернулася до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у володінні спірною квартирою шляхом звільнення квартири та визнання права власності на спірну квартиру.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року право власності на спірну квартиру визнано за ОСОБА_7

12 березня 2012 року між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець) укладено договір купівлі-продажу спірної квартири.

26 липня 2013 року рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області скасовано рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 грудня 2011 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у володінні майном відмовлено.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2020 року відкрито провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 та витребувано її матеріали із Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року відкрито провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1

30 квітня 2020 року справа № 2-4440/11 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Апеляційним судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відсутні будь-які правовідносини щодо спірної квартири.

Разом із тим, відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Отже, норма статті 388 ЦК України може застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до частини першої статті 382 ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання.

Згідно з частиною другою статті 183 ЦК України неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Таким чином, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, або майно яке виділено в натурі.

Викладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15, а також правовими висновками Верховного Суду, наведеними у постановах від 28 лютого 2019 року у справі № 472/34/15-ц (провадження № 61-28409св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18), від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 02 квітня 2018 року у справі № 522/12782/15-ц (провадження № 61-2963св18) та від 25 січня 2018 року у справі № 520/9193/15-ц (провадження № 61-1466св18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Тобто Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Скасовуючи рішення місцевого суду та приймаючи нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 березня 2012 року, витребування у ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 1/2 частини квартири та про скасування у Реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на 1/2 частину спірної квартири за ОСОБА_5, апеляційний суд врахував правові висновки Верховного Суду, висловлені у постанові від 19 грудня 2018 року, які відповідно до вимог частини п`ятої статті 411 ЦПК України є обов`язковими під час нового розгляду справи, та дійшов обґрунтованого висновку про те, що не може бути витребувано з чужого незаконного володіння 1/2 частина не виділеної в натурі квартири, що також узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15, а також не може бути визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, та скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру, у зв`язку з тим, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 відсутні будь-які правовідносини щодо спірної квартири.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_5 не заслуговують на увагу, оскільки апеляційним судом правильно визначено підстави для відмови у задоволенні позову в частині витребування майна.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради не є особою, яка порушила права позивача, тому у позивача був відсутній обов`язок та підстави залучати зазначений орган до участі у справі як співвідповідача, є такими, що заслуговують на увагу, оскільки згідно із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.

Посилання апеляційного суду про те, що позовна вимога про скасування реєстрації права власності відноситься виключно до компетенції відповідних державних органів згідно із вимогами Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" (755-15) , тому позовні вимоги в цій частині відносяться саме до компетенції Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, який мав би бути залучений до участі у справі як співвідповідач, є помилковими, проте не впливають на правильність вирішення спору.

Відповідно до положень частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що апеляційним судом застосовано до спірних правовідносин норми права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, не заслуговують на увагу, оскільки предмет спору у цій справі та у справах, які були предметом перегляду Великою Палатою Верховного Суду не є тотожними.

Інші доводи касаційних скарг не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявників з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційних скаргах доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.