треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: служба у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва, у складі судді Коваленка І. В., від 13 липня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду, у складі колегії судів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М., від 27 жовтня 2020 року.

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом

до ОСОБА_2, її малолітніх дітей ОСОБА_3,

2006 року народження, ОСОБА_4, 2016 року народження, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: служба

у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради, про виселення.

Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 серпня 2017 року виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до довідки житлово-комунального підприємства Миколаївської міської ради "Південь" (далі - ЖКП ММР "Південь") № 187 від 24 січня 2017 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_2 та її двоє дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позивачка посилалася на те, що згідно рішення суду ОСОБА_2 була знята з реєстрації в квартирі, але її діти, яких відповідачка зареєструвала в квартирі без відома власника квартири, до цього часу не зняті з реєстрації та продовжують проживати разом з матір`ю. Інгульським відділом державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа, виданого судом, про виселення ОСОБА_2, але державний виконавець відмовив у її виселені з тих підстав, що в квартирі зареєстровані і проживають діти відповідачки. ОСОБА_2, хоча і знята з реєстрації, але продовжує проживати з дітьми в квартирі, яка їй не належить, порушує тим самим права власника на вільне користування своїм майном.

Із урахуванням зазначеного, позивачка просила позов задовольнити, виселити з квартири АДРЕСА_1 разом із ОСОБА_2 її дітей ОСОБА_3, 2006 року народження, та ОСОБА_4, 2016 року народження, і зняти дітей з реєстрації у вказаній квартирі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 13 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Виселено ОСОБА_2 разом з малолітніми дітьми ОСОБА_3,

2006 року народження, ОСОБА_4, 2016 року народження, з квартири

АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. У задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право дитини на користування квартирою є похідним від відповідного права її батьків. Право відповідачки, яка спільним побутом з позивачем не пов`язана, на користування квартирою було припинено рішенням суду, відповідно право дітей відповідача на користування квартирою також підлягає припиненню, а подальше користування відповідачкою та її дітьми без відповідної правової підстави чужим майном (квартирою) порушує права позивачки як власника. Надаючи оцінку висновку служби у справах дітей про відсутність підстав для виселення дітей, суд першої інстанції дійшов висновку про його безпідставність, з огляду на встановлені обставини.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 13 липня 2020 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що районний суд дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а відтак право користування житловим приміщенням дитини є похідним від права користування житловим приміщенням батьків. ОСОБА_2 знята з реєстрації у квартирі, власником якої є ОСОБА_1 . З втратою права користування житловим приміщенням батьками припиняється і право користування житловим приміщенням їх дітьми. Отже, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про необхідність захисту права власності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

25 листопада 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 13 липня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 жовтня 2020 року і ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявниця зазначила неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявниця стверджує, що судами безпідставно не взято до уваги висновок органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 18 грудня 2019 року щодо недоцільності виселення дітей із спірної квартири. Також наголошує на тому, що у неї відсутнє інше житло, відсутнє стабільне джерело доходу. У спірній квартирі вона фактично проживає з 2009 року та була зареєстрована у ній з 2014 року зі згоди позиваки, є її двоюрідною онукою. За час проживання у квартирі за її кошти було поліпшено умови проживання, придбано побутову техніку та меблі, а також постійно сплачувалися комунальні послуги. ОСОБА_2 вважає виселення непропорційним втручанням у її права та права її дітей на проживання у квартирі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, зупинено виконання рішення суду першої інстанції на час його перегляду у касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: служба у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, орган опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради, про виселення призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що доводи касаційної скарги не спростовують правильних по суті судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, які повно встановили обставини справи, дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог. ОСОБА_2 за рішенням суду виселена із спірної квартири ще у 2017 році, однак вона продовжує проживати у ній. Своїми діями відповідачка обмежує права власника на розпорядження її власністю на власний розсуд. Також позивач зазначає, що наразі відповідач та її діти зняті із реєстраційного обліку у спірній квартирі, що підтверджується відомостями про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні від 17 грудня 2020 року № 23005-000415358-037-08.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 10 листопада 1993 року та свідоцтва про право на спадщину за заповітом є власником квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки Житлово-комунального підприємства ММР "Південь" № 187 від 24 січня 2017 року в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_2 та її двоє дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

ОСОБА_2 з реєстрації за вищезазначеною адресою проживання знята на підставі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 серпня 2017 року у справі № 489/4867/16-ц, відповідно до якого вона виселена з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 04 жовтня 2017 року та постановою Верховного Суду від 21 лютого 2018 року.

Судовими рішеннями у справі № 489/4867/16-ц встановлено факт реєстрації ОСОБА_2 разом з дітьми у квартирі, власником якої є позивачка, обставини тимчасового проживання відповідачки у квартирі ОСОБА_1 відсутність ведення спільного господарства між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, яка займає меншу за розміром кімнату, в якій знаходяться її речі, у тому числі, холодильник, та яка самостійно забезпечує свій догляд, приготування їжі.

Судами у справі № 489/4867/16-ц встановлено відсутність сімейних відносин між сторонами у розумінні статті 3 Сімейного кодексу України.

Виконавчим комітетом Миколаївської міської ради від 18 грудня 2019 року № 6863/020201-22/25/14/19 надано висновок про недоцільність виселення дітей: ОСОБА_3, 2006 року народження, та ОСОБА_4, 2016 року народження, з житлового приміщення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Частиною першою статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Також власник має право за наявності обставин, які мають істотне значення, вимагати припинення сервітуту за рішенням суду (частина друга статті 406 ЦК України).

У той же час згідно статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 150 Житлового кодексу УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Нормами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

У статті 7 ЖК УРСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції, охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Концепція "житла" має важливе значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Пунктом 2 статті 8 Конвенції визначено підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

З іншого боку, згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

З урахуванням наведених вище гарантій, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У цій справі вирішується спір, який виник між власником квартири, яка є одночасно і її користувачем, та користувачами цієї квартири з приводу користування вказаним житлом.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення прав учасників спору і застосування, зокрема, статей 391, 395, 406 ЦК України та статей 150, 156 ЖК УРСР. При цьому також необхідно враховувати права та інтереси дітей.

У цій справі встановлено, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 серпня 2017 року у справі № 489/4867/16-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 04 жовтня 2017 року та постановою Верховного Суду від 21 лютого 2018 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з житлового приміщення було задоволено. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

ОСОБА_2 знята з реєстрації за вищезазначеною адресою проживання на підставі рішення суду.

У цій справі ОСОБА_1, 1925 року народження, просила суд вирішити питання про виселення дітей ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1, які на час подання позову були малолітніми.

Відповідно до приписів частин першої-четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Частиною другою статті 11 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Статтею 180 СК України визначено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції,враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши баланс прав та інтересів сторін спору, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для виселення ОСОБА_2 разом із її малолітніми дітьми із спірної квартири, єдиним власником якої є позивачка, яка вправі користуватися й розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд.

При вирішенні спору судами враховано обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 489/4867/16-ц за результатом розгляду заявлених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення з житлового приміщення, які в силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України мають преюдиційне значення під час вирішення цієї справи, зокрема те, що ОСОБА_2 вселилась до квартири ОСОБА_1 не як член її сім`ї, а на певних умовах (тимчасово), а також те, що квартира є двокімнатною і ОСОБА_2 з дітьми займає більшу кімнату (площею 16,7 кв. м), створюючи незручності власниці, яка є особою похилого віку і змушена проживати у кімнаті, площею 10,1 кв. м. Законом України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" (3721-12) закріплено основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку і спрямований на формування в суспільстві гуманного, шанобливого ставлення до них і забезпечення їх активного довголіття.

Статтею 1 зазначеного Закону передбачено, що держава гарантує кожному громадянину похилого віку належний рівень життя, задоволення різноманітних життєвих потреб.

Дискримінація громадян похилого віку в галузі праці, охорони здоров`я, соціального забезпечення, користування житлом та в інших сферах забороняється.

Законодавством України встановлюється необхідний рівень гарантій прав громадян похилого віку в усіх сферах життя суспільства.

Всупереч рішенню Ленінського районного суду м. Миколаєва від 23 серпня 2017 року у справі № 489/4867/16-ц, а також волі власника спірної квартири, ОСОБА_2 продовжувала проживати у квартирі після набрання законної сили судовим рішенням, посилаючись, зокрема, на те, що її малолітні діти були зареєстровані у вказаній квартирі.

Колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 мала усвідомлювати, що спір щодо її права на проживання у квартирі АДРЕСА_1 вже вирішений судом, вона зобов`язана виконати судове рішення й звільнити спірне житло, здійснити дії з метою пошуку іншого житла для себе та своїх дітей, які в силу свого віку мають проживати із батьками. В той же час ОСОБА_2, користуючись наявністю реєстрації її дітей у спірній квартирі, всупереч волі власника квартири, фактично продовжила користуватись квартирою для проживання, чим чинила перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належною їй житловою нерухомістю.

Судами у справі № 489/4867/16-ц встановлено відсутність сімейних відносин між сторонами спору у розумінні статті 3 СК України, а також відсутність ведення спільного господарства між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, яка займає меншу за розміром кімнату та самостійно себе утримує.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, належним чином оцінив наявні у справі докази у їх сукупності, зокрема висновок виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 18 грудня 2019 року № 6863/020201-22/25/14/19 про недоцільність виселення дітей відповідача, врахував вищевказані обставини та дійшов мотивованого висновку про наявність підстав для захисту права власності. Слід погодитись з тим, що проживання неповнолітніх дітей у квартирі, з якої судовим рішенням виселено їхню матір і в якій проживає власник квартири, 1925 року народження, за обставин цієї справи є неможливим.

Окрім того, у поданому відзиві на касаційну скаргу позивачкою надано відомості, згідно яких у спірній квартирі станом на 17 грудня 2020 року зареєстровано лише одну особу - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Вказане вище свідчить, що суди при вирішенні питання про виселення дітей ОСОБА_2 встановили, що таке виселення здійснюється на підставі закону з метою захисту права власності на квартиру особи похилого віку та виконання судового рішення у справі № 489/4867/16-ц, і таке втручання у право на користування житлом є пропорційним, оскільки діти ОСОБА_3, 2006 року народження, ОСОБА_4, 2016 року народження, не є членами сім`ї ОСОБА_1, 1925 року народження, а мають проживати зі своєю матір`ю ОСОБА_2, яка зобов`язана утримувати своїх дітей і яка втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 на підставі судового рішення.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, оскільки суди правильно застосували до правовідносин нормиматеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли загалом обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Висновки суду першої та апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилалася заявниця у касаційній скарзі, які висловлені у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, а фактичні обставини цієї справи не є тотожними обставинам, встановленим у зазначеній справі.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлені з порушенням норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Головуючий	Є. В. Синельников
Судді	О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара
	С. Ф. Хопта

	В. В. Шипович