розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_3 і ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 січня 2019 року у складі судді Майстренко О. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 03 червня 2019 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: акціонерне товариство "Мегабанк" (далі - АТ "Мегабанк"), Харківська міська рада, про усунення перешкод у користуванні майном і виселення.

Позовна заява мотивована тим, що 23 червня 2016 року між ним і АТ "Мегабанк", який діяв від імені ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на підставі довіреності від 27 вересня 2012 року, посвідченої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавінда Н. О. і зареєстрованої у реєстрі за № 3489, було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Куксіним С. Ю. і зареєстрований у реєстрі за № 473, за умовами якого він придбав квартиру АДРЕСА_1 . Згідно з пунктом 2 цього договору зазначена квартира належала ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на праві приватної власності.

Відповідно до довідки, виданої комунальним підприємством "Жилкомсервіс", у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 і ОСОБА_3, однак після відчуження квартири останні з реєстраційного обліку місця проживання не знялися.

Вказував, що проживання вказаних осіб, які не є членами його сім`ї і дозволу на проживання яких він не давав, обмежує його право власника майна на володіння, користування і розпорядження його власністю.

На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд усунути йому перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1, визнати ОСОБА_2 і ОСОБА_3 такими, що втратили право користування вказаним житловим приміщенням і виселити їх з цієї квартири.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 29 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .

Визнано ОСОБА_2 і ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Виселено ОСОБА_2 і ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 .

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 391,78 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі не мають права користування спірним житловим приміщенням і на вимогу власника цього житла повинні звільнити його. Оскільки відповідачі перешкоджають позивачу володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому на праві власності житлом, тому їх необхідно визнати такими, що втратили право користування цим житлом, та виселити із цього житлового приміщення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 03 червня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задоволено частково.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 січня 2019 року змінено, скасовано його в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 і ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .

У задоволені позову у цій частині відмовлено.

Рішення суду в частині визначення розміру і способу стягнення судового збору змінено.

Стягнуто з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений при подачі позовної заяви, у розмірі 275,60 грн з кожного.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 826,80 грн судового збору, сплаченого при подачі апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідачі проживають і зареєстровані у спірному житловому приміщенні, чим порушують права ОСОБА_1, як єдиного власника цього майна, на володіння, користування і розпорядження своїм майном, а тому суд першої інстанції з урахуванням встановлених у справі обставин дійшов обґрунтованого висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення відповідачів зі спірної квартири. Разом з тим, відсутні підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування майном, оскільки згідно з статтями 71, 72 ЖК Української РСР особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням лише за наявності двох умов: не проживання особи у житловому приміщенні більше шести місяців і відсутність поважних причин такого непроживання.

Разом з тим, доказів непроживання відповідачів у спірній квартирі позивачем не надано.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати в частині виселення відповідачів.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати в частині виселення відповідачів.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді касаційного цивільного суду від 09 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, витребувано цивільну справу, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу і зупинено виконання рішення Московського районного суду м. Харкова від 29 січня 2019 року і постанови Харківського апеляційного суду від 03 червня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Відповідно до розпорядження керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року № 1689/0/226-20 і протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26 вересня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційні скарги представника ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - ОСОБА_4, які є аналогічними за замістом, мотивовані тим, що, ухвалюючи оскаржувані судові рішення про виселення відповідачів зі спірної квартири, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що положеннями цивільного законодавства не передбачено підстав для виселення із житлового приміщення осіб, які на законних підставах вселилися до нього та продовжують користуватися цим житловим приміщенням. Крім того, суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин положення статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якою виключена можливість виселення осіб без надання іншого житлового приміщення. Іншого житла відповідачі у справі не мають. Також ухвалення рішення у цій справі є передчасним, оскільки відповідачами у судовому порядку оскаржується правочин, на підставі якого позивач набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 (справа №643/1674/17).

Доводи осіб, яка подали відзиви на касаційні скарги

ОСОБА_1 і представник АТ "Мегабанк" - Черкасов І. Р. подали відзиви на касаційні скарги, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку про те, що судами допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

23 червня 2016 року між ОСОБА_1 і АТ "Мегабанк", який діяв від імені ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на підставі довіреності від 27 вересня 2012 року, посвідченої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавінда Н. О. і зареєстрованої у реєстрі за № 3489, було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Куксіним С. Ю. і зареєстрованого у реєстрі за № 473, за умовами якого ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з пунктом 2 цього договору вказана квартира належала ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на праві приватної власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданого 14 травня 2001 року відділом приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Головного управління економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради згідно з розпорядженням від 14 травня 2001 року № 3233, реєстраційний № 5А-01-225205.

Відповідно до довідки, виданої комунальним підприємством "Жилкомсервіс", у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 і ОСОБА_3

10 листопада 2016 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 і ОСОБА_3 вимогу про добровільне звільнення житлового приміщення, однак останні з реєстраційного обліку місця проживання не знялися.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційних скарг представника ОСОБА_3 і ОСОБА_2 - ОСОБА_4 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційні скарги представника ОСОБА_3 і ОСОБА_2 - ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

' 'p' Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У справі, що переглядається, новий власник, який придбав житло, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередні власники, які втратили право власності на житло, відмовляються виселятися з нього.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію "законів".

Таким законом, на переконання Верховного Суду, є стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Продовжуючи далі про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі "Шпачек s.r.o." проти Чеської Республіки" (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96). Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98. У цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02).

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України 2004 року, згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься й у статті 2 ЦПК України, згідно з частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями у судовому процесі.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій, яка відповідає статті 5 цього Кодексу у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі "C.G. та інші проти Болгарії" ("C. G. and Others v. Bulgaria"), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі "Олександр Волков проти України", заява № 21722/11.

' 'p' Законом України від 22 вересня 2011року № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" (3795-17) внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц вказала, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.

З указаного вбачається, що особам, які виселяються із житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла.

Із матеріалів справи вбачається, що 27 вересня 2012 року між АТ "Мегабанк" і товариством з обмеженою відповідальністю "МеталГрупХарків" (далі - ТОВ "МеталГрупХарків") було укладено кредитний договір, за умовами якого останнє отримало кредит у розмірі 2 700 000,00 грн на строк до 25 травня 2014 року.

З метою забезпечення виконання позичальником зобов`язань за вказаним кредитним договором, 27 вересня 2012 року між АТ "Мегабанк" і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О., за умовами якого останні передали в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1, яка належить їм на праві приватної власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданим 14 травня 2001 року відділом приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Головного управління економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради згідно з розпорядженням від 14 травня 2001 року № 3233, реєстраційний № 5А-01-225205.

Пунктом 3.1.12 договору іпотеки від 27 вересня 2012 року був встановлений обов`язок іпотекодавців не пізніше дня укладення цього договору оформити на ім`я АТ "Мегабанк" нотаріально посвідчену довіреність за формою, наданою іпотекодержателем, якою надати право іпотекодержателю здійснювати від імені іпотекодавця всі передбачені законодавством дії стосовно розпорядження предметом іпотеки, які іпотекодержатель має право вчиняти у випадку порушення боржником т/або іпотекодавцем основного зобов`язання та цього договору, для відновлення своїх прав.

У пункті 3.3.6 договору іпотеки від 27 вересня 2012 року сторонами погоджено, що на підставі довіреності іпотекодавця, у випадку порушення основного зобов`язання та/або цього договору, іпотекодавець має право здійснювати всі передбачені законодавством дії щодо відновлення порушеного права іпотекодавця.

Зі змісту довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О., ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на виконання умов вищевказаного договору іпотеки уповноважили АТ "Мегабанк" продати належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_1, що передана в заставу банку, із наданням для цього усіх прав, необхідних для її продажу.

Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації "Слобожанська Перспектива" від 16 листопада 2015 року з ТОВ "МеталГрупХарків" і ОСОБА_6 на користь АТ "Мегабанк" було солідарно стягнуто частину заборгованості за кредитним договором від 27 вересня 2012 року у розмірі 3 240 812,29 грн.

Із пояснень АТ "Мегабанк" (а. с. 138, т. 1) вбачається, що з метою погашення заборгованості за кредитним договором від 27 вересня 2012 року АТ "Мегабанк" на підставі довіреності від 27 вересня 2012 року, посвідченої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавінда Н. О. і зареєстрованої у реєстрі за № 3489, продало ОСОБА_1 спірну квартиру, яка була предметом іпотеки згідно з договором від 27 вересня 2012 року, укладеного з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .

У частині першій статті 40 Закону України "Про іпотеку" визначено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Разом з тим, відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, від 25 листопада 2015 року № 6-1061цс15, від 16 грудня 2015 року № 6-1469цс15 і від 10 лютого 2016 року № 6-2830цс15.

З указаного вбачається, що визначення того, чи здійснюється виселення з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, має суттєве значення для правильного вирішення цієї справи та застосування судом відповідної норми статті 109 ЖК Української РСР.

Разом з тим, вирішуючи цей спір, суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували належним чином фактичних обставин справи, не дослідили і не надали належної правової оцінки зібраним у справі доказам, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, не перевірили, за рахунок яких коштів було придбано предмет іпотеки та не встановили, чи відбулося звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб. Також судами не встановлена наявність у відповідачів іншого місця проживання.

Встановлення зазначених фактичних обставин, їх дослідження та первинна правова оцінка відноситься до повноваження суду першої та апеляційної інстанції, а без цього ухвалити законне, обґрунтоване й справедливе рішення Верховними Судом є неможливим.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, і не перевірили доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, то оскаржувані судові рішення відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.