розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_3, на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 липня 2018 року у складі судді Чередніченко Н. П. та постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Українець Л. Д.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит"), третя особа - відділ державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві (далі - ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві), про захист прав споживачів, визнання кредитного договору недійсним, припинення дії, що порушує право та стягнення збитків.

Позовна заява мотивована тим, що 21 листопада 2006 року між нею та товариством з обмеженою відповідальністю "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - ТОВ "Банк "Фінанси та Кредит") було укладено договір про надання споживчого кредиту № 50-06-Ил/02, відповідно до умов якого вона отримала кредит у розмірі 105 000,00 доларів США зі сплатою 15 % річних, строком до 19 листопада 2021 року.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 21 грудня 2010 року з неї стягнуто на користь банку заборгованість за вказаним вище кредитним договором, а у подальшому було видано виконавчий лист.

Вважала суму заборгованості, яка стягнута за вказаним рішенням суду, незаконною, що підтверджується висновком експертного економічного дослідження.

Посилаючись на те, що оспорюваний кредитний договір укладений під впливом обману зі сторони банку та ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд на підставі статей 203, 215 ЦК України визнати недійсним кредитний договір від 21 листопада 2006 року № 50-06-Ил/02, визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист від 15 липня 2011 року № 2-7484/10 та стягнути з банку на її користь збитки у розмірі 80 061, 30 доларів США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 липня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що умови оспорюваного договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частини третьої статті 509 ЦК України), призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін, завдають шкоди споживачеві, а також того, що договір було укладено з використанням нечесної підприємницької практики.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ураховуючи те, що позивачкою не доведено у ході розгляду цієї справи наявності передбачених законом підстав для визнання недійсним кредитного договору, позовна вимога про стягнення з відповідача збитків також не підлягає задоволенню, оскільки є похідною від позовної вимоги про визнання недійсним кредитного договору.

Щодо позовних вимог про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, суд першої інстанції вважав, що така вимога не може бути предметом розгляду у рамках цього заявленого спору.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_1, залишено без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 липня 2018 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання недійсними договору про надання споживчого кредиту від 21 листопада 2006 року № 50-06-Ил/20 та виконавчого листа про стягнення заборгованості за вказаним договором, а також стягнення збитків, оскільки позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що умови оспорюваного договору порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін, завдають шкоди споживачеві, а також того, що договір було укладено з використанням нечесної підприємницької практики.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Разом із тим просила передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 липня 2018 року та постанови Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року, відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цієї справи із Голосіївського районного суду м. Києва.

У березні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неналежним чином досліджено докази у їх сукупності.

Вважала, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що під час укладання спірного кредитного договору банком були порушені вимоги Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) у частині неповідомлення споживача про умови кредитування, фактичне значення процентної ставки та фактичне значення подорожчання кредиту. Банк приховав від споживача інформацію щодо місячної суми відсотків за кредитом, загальну суму місячного платежу та не надав перед укладенням оспорюваного договору розгорнутий розрахунок. Отже, на думку заявника, з боку банку мав місце обман споживача щодо істотних умов кредитного договору.

Суди не надали належної правової оцінки висновку експертного економічного дослідження № 13/002/1027/4, складеному 24 травня 2017 року судовим експертом Тимофєєнко С. А., відповідно до якого розмір реальної процентної ставки за договором про надання споживчого кредиту від 21 листопада 2006 року № 50-06-Ил/02 16,50 % річних, що на 1,50 % більше за процентну ставку, визначену пунктами 2.1., 4.1 договору - 15 % річних. Разом із тим вказаними пунктами договору визначено процентну ставку за користування кредитом, а не реальну процентну ставку, що є різними поняттями.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

21 листопада 2006 року між ТОВ "Банк "Фінанси та Кредит", правонаступником якого є ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", та ОСОБА_1 було укладено договір про відкриття кредитної лінії № 50-06-Ил/02, відповідно до умов якого банк відкрив позичальнику невідновлювальну кредитну лінію на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності у розмірі 105 000,00 доларів США зі сплатою 15 % річних за користування кредитом, із терміном повернення до 19 листопада 2021 року (а. с. 18-19).

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 21 грудня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 травня 2011 року, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" заборгованість за договором про відкриття кредитної лінії від 21 листопада 2006 року № 50-06-Ил/02 за основним боргом у розмірі 102 502,14 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) становило еквівалент 816 275,79 грн, за нарахованими процентам - 17 223,05 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становило еквівалент 137 155,75 грн, та за пенею у розмірі 414 358,90 грн (а. с. 20-22, 99-100).

На підставі вказаного рішення суду 15 липня 2011 року Голосіївським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист, який був пред`явлений до виконання до відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві (а. с. 23, 24).

У договорі про надання споживчого кредиту від 21 листопада 2006 року № 50-06-Ил/02 було визначено суму кредитування, розмір процентної ставки, порядок погашення кредиту та сплату процентів.

ОСОБА_1 не зверталася до ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" із заявами про надання додаткової інформації або роз`яснення певних положень договору. Також ОСОБА_1 частково виконувала умови договору.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_3, задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Згідно з частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом частини першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином правильно застосувавши зазначені норми закону, врахувавши умови договору про надання споживчого кредиту від 21 листопада 2006 року № 50-06-Ил/02 та інші докази, здобуті під час розгляду справи, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що при укладенні спірного договору про надання споживчого кредиту вимоги статті 203 ЦК України, статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" не були порушені, у зв`язку із чим правові підстави, передбачені статтею 215 ЦК України, для визнання договору про надання споживчого кредиту недійсним відсутні, оскільки банком перед укладенням спірного договору було ознайомлено позичальника з основними умовами кредитування. Текст підписаного сторонами договору про надання споживчого кредиту свідчить про досягнення сторонами згоди відносно всіх істотних умов договору до моменту реальної передачі грошових коштів, які були надані позивачу. Часткове виконання позичальником умов кредитного договору на протязі певного часу свідчить про те, що позичальником схвалені умови договору про надання споживчого кредиту та підтримувались правовідносини, які виникли між ним і банком на підставі оспорюваного договору про надання споживчого кредиту, а подання цього позову спрямоване на ухилення від виконання зобов`язань за кредитним договором.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність обставин щодо укладання оспорюваного договору під впливом обману, оскільки такі обставини в силу статті 230 ЦК України позивачкою належним чином не доведені.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України (435-15) зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними кредитного договору від 21 листопада 2006 року № 50-06-Ил/02, визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого листа від 15 липня 2011 року № 2-7484/10 та стягнення збитків.

Посилання у касаційній скарзі про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необґрунтованим, оскільки аналіз доводів заявника свідчить про відсутність підстав для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій не надано належної правової оцінки висновку експертного економічного дослідження від 24 травня 2017 року № 13/002/1027/4 є ідентичними доводам апеляційної скарги, яким суд надав належну оцінку, а тому Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх ( 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Посилання у касаційній скарзі як на підставу для скасування оскаржуваних судових рішень першої та апеляційної інстанцій на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, колегія суддів відхиляє, оскільки вони зводяться до незгоди заявника з висновками суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній станом на 18 травня 2020 року).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність та обґрунтованість судових рішень, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій.

З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.