розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Житомирської області від 31 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Павицької Т. М., Шевчук А. М., Трояновської Г. С.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, та зняття з реєстраційного обліку.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 01 квітня 2002 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який розірваний рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 листопада 2014 року.

На підставі договору дарування від 20 жовтня 2000 року він є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

У вказаному будинку, крім нього, зареєстровані як квартиронаймачі: його колишня дружина ОСОБА_2, її син від першого шлюбу ОСОБА_3, та їхня спільна дочка ОСОБА_4 .

Після розірвання шлюбу неповнолітня дитина ОСОБА_4 для подальшого проживання залишена з матір`ю, проте дочка залишилася проживати разом із ним, а ОСОБА_2 у січні 2016 року добровільно залишила місце проживання у вказаному будинку і переїхала на постійне місце проживання за іншою адресою.

ОСОБА_1 зазначав, що реєстрація місця проживання ОСОБА_2, ОСОБА_3 у спірному будинку перешкоджає йому вільно розпоряджатись своєю власністю, а також оформити субсидію на комунальні послуги.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житлом, та зняти з реєстраційного обліку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 02 жовтня 2017 року у складі судді Невмержицького І. М. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим будинком з надвірними господарськими будівлями АДРЕСА_1 .

Знято ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з реєстраційного обліку у вказаному житловому будинку.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі порушують законні права позивача на володіння та розпорядження власним майном.

Також суд першої інстанції, посилаючись на положення статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", дійшов висновку про наявність правових підстав для зняття відповідачів з реєстраційного обліку у вказаному житловому будинку.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 31 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено, рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 02 жовтня 2017 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення статті 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та статей 64, 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування будинком, оскільки позивач не довів факт відсутності відповідачів у будинку більше одного року без поважних причин.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 просив скасувати рішення Апеляційного суду Житомирської області від 31 жовтня 2017 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні його позову, не врахував, що з 14 листопада 2014 року відповідачі не належать до членів його сім`ї, оскільки шлюб між ним та ОСОБА_2 розірваний. При цьому відповідачі не проживають у спірному будинку та не ведуть з ним спільного господарства.

Реєстрація місця проживання відповідачів у спірному будинку порушує його права як власника спірного будинку.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначили, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, оскільки суд апеляційної інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин.

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 листопада 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Житомирської області від 31 жовтня 2017 року залишено без руху та надано строк на усунення недоліків касаційної скарги.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно із статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У грудні 2017 року матеріали касаційного провадження передані до Верховного Суду.

У січні 2018 року ОСОБА_1 у встановлений судом строк усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Житомирської області від 31 жовтня 2017 року і витребувано із Радомишльського районного суду Житомирської області цивільну справу № 289/1344/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2020 року зупинено касаційне провадження у справі № 289/1344/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Радомишльський районний сектор Державної міграційної служби у Житомирській області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, та зняття з реєстраційного обліку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Житомирської області від 31 жовтня 2017 року, до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання припиненим права користування житлом та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про визнання житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року.

13 жовтня 2020 року Великою Палатою Верховного Суду у справі № 447/455/17 прийнято постанову.

Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року провадження у справі № 289/1344/16-ц (провадження № 61-1048св17) поновлено.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

Відповідно до договору дарування житлового будинку від 20 жовтня 2000 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

01 квітня 2002 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 було зареєстровано шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька ОСОБА_4 .

Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 14 листопада 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, спільну дитину ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, для подальшого виховання та утримання залишено з матір`ю ОСОБА_2 .

Згідно з довідками Приватного підприємства "Житлоремсервіс-9" від 01 серпня 2016 року № 302, від 12 вересня 2016 року № 1018 в будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а. с. 9, 36).

Відповідно до акта обстеження соціального стану від 01 серпня 2016 року, складеного депутатом міської ради ОСОБА_8, ОСОБА_2 на даний час в будинку АДРЕСА_1 не проживає, а проживає окремо з січня 2016 року (а. с. 10).

Згідно з актом обстеження соціального стану від 12 грудня 2016 року, складеного депутатом міської ради Лануцькою Л. О., підтверджується те, що ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають в будинку АДРЕСА_1, а ОСОБА_1 з 2015 року проживає за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 66).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких - ОСОБА_1 житловий будинок належить на праві приватної власності, відповідно до договору дарування від 20 жовтня 2000 року, а інший з подружжя - ОСОБА_2 була зареєстрована у ньому як квартиронаймач, разом із своїм сином від першого шлюбу ОСОБА_3, 1993 року народження, та донькою - ОСОБА_4, 2002 року народження. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР визначено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство).Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно з статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК (1618-15) України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття "житло" не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі "Савіни проти України", заява № 39948/06, пункт 47).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями.

Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається в касаційному порядку, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на житловий будинок та право користування цим будинком відповідачами, які вже не є членами його сім`ї, проте зареєстровані у цьому будинку, іншого житла не мають. Крім цього, позивачем не було доведено факт відсутності відповідачів у спірному житловому будинку більше одного року та без поважних причин.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що матеріали справи не містять достовірних та переконливих доказів того, що тривалість тимчасової відсутності відповідачів у будинку на час звернення з позовом до суду перевищувала строк, зазначений у частині другій статті 405 ЦК України.

Дослідивши встановлені обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, апеляційний суд правильно застосував норми права до спірних правовідносин і дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим будинком. У зв`язку з цим відсутні і правові підстави для задоволення позовної вимоги про зняття відповідачів з реєстраційного обліку, оскільки вони є похідними.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.