розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 02 червня

2020 рокуу складі судді Зубчук І. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 його частину.

Позовна заява мотивована тим, що 08 вересня 1990 року між нею та ОСОБА_2 укладено шлюб, який було розірвано 19 січня 2004 року. Від шлюбу у них є двоє синів: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

За час шлюбу за спільною домовленістю з відповідачем ними в 1997 році за спільні грошові кошти придбано земельну ділянку з фундаментом під житловий будинок, що розташована по АДРЕСА_1, на якій вони до 2004 року побудували житловий будинок, підвели газ, електропостачання.

Згідно з рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 03 серпня 2015 року у справі № 296/1602/15-ц за її позовом до ОСОБА_2 встановлено факт проживання її з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як дружини та чоловіка, з червня 2004 року до серпня 2011 року. Згоди щодо поділу спільного майна подружжя у вигляді спірного домоволодіння нею з відповідачем у добровільному порядку не досягнуто.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд: визнати за нею та ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на будівельні матеріали, використані в процесі будівництва житлового будинку і господарських будівель, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; виділити їй у власність 1/2 їх частину, визнавши в цій частині за нею право власності та припинивши право спільної сумісної власності відповідача на 1/2 частину цього майна.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 02 червня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано суду доказів на підтвердження того, що вона власними грошовими коштами або працею приймала участь в набутті майна, будуванні житлового будинку, оскільки належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу.

При цьому суд врахував правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Житомирського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 02 червня 2020 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

За договором купівлі-продажу від 25 квітня 1997 року на ім`я відповідача було придбано незакінчений будівництвом житловий будинок готовністю 11 %. Проте у справі відсутні докази про ступінь готовності цього будинку на час виникнення спору.

Крім того, вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Проте ОСОБА_1 не надала суду доказів на підтвердження джерела походження спірного майна, його обсягу та вартості.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржені судові рішення й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає те, що: судами попередніх інстанцій застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 653/3848/15, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16, від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15, від 18 грудня 2019 року у справі № 761/29966/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу № 278/1683/17-ц з Житомирського районного суду Житомирської області.

Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 його частину призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій залишено поза увагою той факт, що, якщо майно придбано за час спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, то воно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя(позиція, викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15).

При цьому норма статті 60 СК України свідчить про презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу (позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року в справі № 653/3848/15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17), а відповідач цю презумпцію не спростував.

Крім того, учасники судового процесу не зобов`язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені судовим рішенням в іншій цивільній справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

Так, рішенням Корольовського районного суду м. Житомир від 03 серпня 2015 року в справі № 296/1602/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 встановлено факт, що ОСОБА_1 проживала однією сім`єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, як дружина та чоловік, з червня 2004 року до серпня 2011 року.

Цим самим рішенням встановлено, що у 1994-1995 роках сторони за спільні кошти придбали по АДРЕСА_1 земельну ділянку з фундаментом під житловий будинок і почали зводити будівлю. За спільні кошти придбали необхідні будівельні матеріали для подальшого будівництва будинку АДРЕСА_1 . До 2004 року будинок був побудований, підведений газ, електропостачання.

Проте суди попередніх інстанцій на зазначене уваги не звернули та дійшли помилкового висновку про відсутність доказів того, що вона власними коштами або працею приймала участь у набутті майна (будуванні спірного житлового будинку).

Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

08 вересня 1990 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, який розірвано 19 січня 2004 року (а. с. 8). Від шлюбу сторони мають дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 7).

Згідно з договором купівлі-продажу від 25 квітня 1997 року ОСОБА_2 купив незакінчений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1 (а. с. 46). У договорі зазначено, що процент готовності будинку 11 %.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомир від 03 серпня 2015 року в справі № 296/1602/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 встановлено факт, що ОСОБА_1 проживала однією сім`єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, як дружина та чоловік, з червня 2004 року до серпня 2011 року.

Цим рішенням суду встановлено, що у 1994-1995 роках сторони за спільні кошти придбали по АДРЕСА_1 земельну ділянку з фундаментом під житловий будинок і почали зводити будівлю. За спільні кошти придбали необхідні будівельні матеріали для подальшого будівництва будинку АДРЕСА_1 . До 2004 року будинок був побудований, підведений газ, електропостачання.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення, а презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжяОСОБА_2 не спростована.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків.

Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною, визначеною законом підставою для виникнення у них прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

Таким чином, при застосуванні статті 74 СК України необхідно виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, з метою вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України потрібно встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Судом установлено, що рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 03 серпня 2015 року встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, як дружини та чоловіка, з червня 2004 року до серпня 2011 року для визнання права спільної сумісної власності на майно, набуте ними за час спільного проживання без реєстрації шлюбу (а. с. 13-14).

Також зазначеним судовим рішенням установлено, що в 1994-1995 роках сторони за спільні кошти придбали по АДРЕСА_1 земельну ділянку з фундаментом під житловий будинок і почали зводити будівлю. За спільні кошти придбали необхідні будівельні матеріали для подальшого будівництва будинку АДРЕСА_1 . До 2004 року будинок був побудований, підведений газ, електропостачання.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені в резолютивній частині рішення.

Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права спільної сумісної власності на будівельні матеріали, використані в процесі будівництва житлового будинку і господарських будівель, суди попередніх інстанцій не врахували, що рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 03 серпня 2015 року встановлено не лише факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу, як дружини та чоловіка, з червня 2004 року до серпня 2011 року, а й те, що сторони за спільні кошти придбали необхідні будівельні матеріали для подальшого будівництва будинку АДРЕСА_1 та дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні цих позовних вимог.

Разом з тим ОСОБА_1 пред`явила позов і про визнання права власності на будівельні матеріали.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15 зроблено висновок, що до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.

Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.

Цей висновок Верховного Суду України є незмінним.

Судом установлено, що під час розгляду справи судом першої інстанції ухвалою суду від 05 вересня 2019 року було призначено судову оціночно-будівельну експертизу. Проте за повідомленням судового експерта Горкуші М. Д. провести її неможливо, оскільки встановити, які саме будівельні роботи були проведені при будівництві житлового будинку, господарської будівлі та в яких обсягах, без проектно-кошторисної документації та без технічного паспорта на житловий будинок не представляється за можливе (а. с. 133).

Ураховуючи викладене, позивач повинна вказати перелік будівельних матеріалів, а суд дослідити ці докази.

Таким чином, у порушення статей 89, 263- 264, 382 ЦПК України суди на зазначені вище положення закону уваги не звернули, неправильно застосували норми матеріального права, не з`ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін, що призвело до неправильного вирішення справи.

Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноваження Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК Укпраїни), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки суди належним чином не встановили правовідносини, які виникли між сторонами, не з`ясували фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, тому суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може ухвалити власне судове рішення.

За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 02 червня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.