розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 20 липня 2020 року у складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом

до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування будинку та земельної ділянки.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 13 листопада 2016 року

між нею та ОСОБА_2, ОСОБА_3 було укладено договори дарування будинку та земельної ділянки, які розташовані по

АДРЕСА_1 . На момент укладення цих договорів вона не мала наміру укладати договори дарування, оскільки будинковолодіння є її єдиним житлом, де вона зареєстрована та постійно проживає, витрати по утриманню несе самостійно. Такі договори укладено нею внаслідок помилки замість договору довічного утримання, помилившись стосовно правової природи правочину та прав і обов`язків сторін. Крім того, передача права власності на спірне майно між сторонами не відбулася.

Вказувала, що влітку 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 припинили доглядати її та надавати допомогу згідно з попередньою домовленістю. Бажаючи розірвати спірні договори, при відновленні документів у листопаді 2018 року, їй стало відомо, що у 2016 році було укладено не договір довічного утримання, а договір дарування. Зважаючи на свій вік, стан здоров`я, потребу у догляді та сторонній допомозі, вона не могла на момент укладення договорів правильно сприймати фактичні обставини правочину, що й призвело до укладення договорів під впливом помилки.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд: визнати недійсним договір дарування будинку з господарськими спорудами АДРЕСА_1 (житловий будинок загальною площею 82,2 кв. м, погреб з шийкою, сарай-прибудова, сарай-літня кухня, сарай-прибудова, сарай-прибудова, гараж, сарай-прибудова, вбиральня та споруда) по АДРЕСА_1 (від 13 листопада 2016 року серії НВІ № 176944-176947);

визнати недійсним договір дарування земельної ділянки за цією самою адресою, площею 0,0806 га, кадастровий номер 5310900000:50:050:0087, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (від 13 листопада 2016 року серії НВІ № 176948-176951).

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 23 жовтня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю підстав для визнання договорів дарування недійсними, оскільки при укладенні договорів дарування від 13 листопада 2016 року сторонами були дотримані всі вимоги діючого законодавства, текст договорів викладено чітко, однозначно, без можливості іншого розуміння його змісту, договори підписано сторонами за доброю волею.

Короткий зміст судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій

Постановою Полтавського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 23 жовтня 2019 року - без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року касаційну скаргу

ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-1760св20).

Остаточною постановою Полтавського апеляційного суду від 20 липня

2020 року, з урахуванням ухвали цього суду про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області

від 23 жовтня 2019 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування будинку з господарськими спорудами АДРЕСА_1 (житловий будинок, загальною площею 82, 2 кв. м, погріб з шийкою, сарай-прибудова, сарай-літня кухня, сарай-прибудова, сарай-прибудова, гараж, сарай прибудова, вбиральня та споруда) по

АДРЕСА_1 (від 13 листопада 2016 року серії НВІ № 176944-176947).

Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки по АДРЕСА_1, площею 0,0806 га, кадастровий номер 5310900000:50:050:0087, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (від 13 листопада

2016 року серії НВІ № 176948-176951).

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції під час нового апеляційного розгляду справи, виконуючи вимоги суду касаційної інстанції, встановив, що під час укладення оспорюваних договорів дарування вік позивачки, стан її здоров`я та потреба у сторонньому догляді й допомозі впливали на сприйняття нею фактичних обставин правочину та її волевиявлення, яке було сформоване під впливом помилки, оскільки вона вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідачі будуть здійснювати догляд за нею, тобто помилялася стосовно правової природи правочину, прав та обов`язків сторін, що має істотне значення. При цьому у позивачки іншого житла немає, вона зареєстрована у ньому й продовжує там проживати, фактична передача житла не відбулася.

Указані обставини свідчать про недійсність договорів дарування, оскільки внутрішня воля учасника правочину не відповідала її зовнішньому прояву, тобто дані правочини не відповідають загальним підставам дійсності правочинів, зокрема частини третьої статті 203 ЦК України, а тому мають бути визнані судом недійсними (частина перша, третя статті 215,

частина перша статті 229 ЦК України).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 20 липня 2020 року і залишити в силі рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області

від 23 жовтня 2019 року.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу

№ 541/2898/18 із Миргородського міськрайонного суду Полтавської області. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргута надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У листопаді 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про наявність підстав для задоволення позову,

не дослідив повно та всебічно наявні у матеріалах справи докази,

не врахував пояснень сторін та надав неправильну оцінку правовому висновку, викладеному Верховним Судом у постанові від 18 березня

2020 року у цій справі (провадження № 61-1760св20). При цьому підставою позову ОСОБА_1 є її твердження про допущену помилку, а не обман іншими особами.

Крім того, апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання його представника про прослуховування в судовому засіданні технічного запису судового засідання та не вирішив клопотання

про долучення до матеріалів справи документів, про існування яких стало відомо після прослуховування технічного запису.

Вказує, що воля ОСОБА_1 полягала саме в укладенні договорів дарування. При цьому у матеріалах справи відсутні докази того, що саме стан здоров`я ОСОБА_1 став причиною укладення оспорюваних договорів дарування. Вважає, що погіршення відносин між ним та матір`ю стало підставою для виникнення указаного спору, однак це пов`язано

із запальним характером ОСОБА_1 та є тимчасовим явищем.

Також посилається на відповідну судову практику Верховного Суду України.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного

Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, в якому вказується, що постанова Полтавського апеляційного суду від 20 липня 2020 року є законною та обґрунтованою, просить залишити її без змін,

а касаційну скаргу - без задоволення.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції переглянув справу відповідно

до вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 18 березня

2020 року (провадження № 61-1760св20), а висновки апеляційного суду відповідають усталеній судовій практиці Верховного Суду з указаного питання, зокрема, постанові від 20 вересня 2018 року у справі

№ 369/11060/16-ц (провадження № 61-21008св18).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 20 липня 2020 року заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постановах Верховного Суду України (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); судове рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, зокрема, суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив зібрані у справі докази, необґрунтовано відхилив клопотання про долучення та дослідження доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною першою статті 229 ЦК України передбачено, що якщо особа,

яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір,

що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру,

не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення.

Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба

у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203, 229 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

13 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та її синами: ОСОБА_2,

ОСОБА_3, укладено договір дарування житлового будинку

з господарськими спорудами АДРЕСА_1, а також укладено договір дарування, предметом якого є земельна ділянка за цією самою адресою, площею 0,0806 га, кадастровий номер 5310900000:50:050:0087. Вказані договори посвідчено приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Ряжко О. В.,

зареєстровано в реєстрі за № 811 та № 812 відповідно.

Суд апеляційної інстанції при новому розгляді справи, враховуючи вказівки суду касаційної інстанції, встановив, що ОСОБА_1 є людиною похилого віку (на момент вчинення спірних правочинів їй виповнився 81 рік), має статус "Дитина війни", за станом здоров`я у зв`язку із віковими захворюваннями потребує стороннього догляду й піклування, як вбачається з виписки з амбулаторної карти хворого та довідки комунального некомерційного підприємства "Мирогодський центр первинної медико-санітарної допомоги" Миргородської районної ради має численні хронічні захворювання. Крім того, спірний житловий будинок є єдиним житлом ОСОБА_1, іншого житла вона не має, постійно проживає й зареєстрована у цьому будинку з 02 лютого 1980 року та продовжувала проживати після укладення спірних договорів, фактичної передачі спірного майна між сторонами не відбулося. Витрати на утримання будинку та сплату комунальних послуг несе позивачка.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, оскільки, укладаючи договори дарування, вона помилився щодо обставин, які мають істотне значення, вважаючи, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідачі будуть доглядати за нею. Під час укладення оспорюваних договорів дарування волевиявлення ОСОБА_1 не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування.

Отже, оспорювані правочини не відповідають загальним підставам дійсності правочинів (частина третя статті 203 ЦК України), а тому відповідно до частин першої, третьої статті 215, частини першої статті 229 ЦК України вірно визнані апеляційним судом недійсними.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах:

від 20 листопада 2019 року у справі № 308/3593/17 (провадження

№ 61-9531св19); від 24 червня 2020 року у справі № 405/2719/17 (провадження № 61-45189св18).

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції в силу положень частини п`ятої статті 411 ЦПК України врахував висновки суду касаційної інстанції, з яких було скасовано постанову Полтавського апеляційного суду від 19 грудня 2019 року і передано вказану справу на новий апеляційний розгляд (провадження № 61-1760св20). Цим самим суд апеляційної інстанції виконав вимогу частини пятої статті 411 ЦПК України, згідно

з якою висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції

під час нового розгляду справи.

При цьому висновки апеляційного судуузгоджується з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), підстави для відступлення від яких відсутні, а тому посилання касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції відповідної судової практики Верховного Суду України є безпідставними.

З цих самих підстав необґрунтованими є доводи касаційної скарги про неврахування відповідних висновків Верховного Суду України, оскільки саме у наведених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду України зазначається, які обставини має встановити суд для визнання договору дарування недійсним, якщо особа помилилася у правовій природі правочину і замість договору довічного утримання уклала інший договір. Саме такі обставини установив апеляційний суд при новому розгляду справи,

що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах: від 19 березня 2014 року у справі № 6-9цс14;

від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14; від 21 жовтня 2015 року

у справі № 6-202цс15; від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15;

від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1364цс15; від 27 квітня 2016 року

у справі № 6-372цс16 та інших.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що підставою для звернення ОСОБА_1 до суду із вказаним позовом є погіршення відносин між нею та ОСОБА_2, що пов`язано із запальним характером позивачки та є тимчасовим явищем, так як такі є припущеннями заявника, бездоказовими, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Крім того, безпідставними є посилання касаційної скарги про те,

що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про долучення

та дослідження доказів, прослуховування технічного запису судового засідання, оскільки вказане клопотання було задоволено частково

(а. с. 62, т. 2). При цьому докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (частина перша статті 83 ЦПК України).

Відповідно до частини восьмої статті 83 ЦПК України докази, не подані

у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом

не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Таким чином, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи (у цьому випадку -відповідача).

Однак, наявності таких об`єктивних обставин заявником не наведено,

а судом не встановлено.

Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом апеляційної інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.