Постанова

Іменем України

18 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 336/7326/17

провадження № 61-48527св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 березня 2018 року в складі судді: Зарютіна П. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 листопада 2018 року в складі колегії суддів: Кримської О. М., Дашковської А. В., Бєлки В. Ю.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Позов мотивований тим, що 30 грудня 2013 року між сторонами було укладено договір позики, відповідно до умов якого відповідач прийняв від позивача 664 000,00 грн. На час подачі позовної заяви сума боргу за договором позики від 30 грудня 2013 року з урахуванням 3 % річних та інфляційних витрат складала 1 251 333,47 грн. Відповідач свої зобов`язання належним чином не виконав.

ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 :

1 251 333,47 грн заборгованості, яка складається із:

664 000 грн суми боргу за договором;

58 723,07 грн 3% річних;

528 610,40 грн інфляційних втрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 березня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики № б/н від 30 грудня 2013 року, визначену станом на 11 грудня 2017 року, зі сплати позики з урахуванням трьох процентів річних та встановленого індексу інфляції у розмірі 1 237 323,06 грн.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що 30 грудня 2013 року між позивачем та відповідачем був укладений в письмовій формі договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В. І. згідно з пунктом 2 Договору від 30 грудня 2013 року сторони домовились про те, що остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 31 грудня 2014 року. Відповідач порушив взяті на себе зобов`язання, не повернув отриману суму позики та має прострочення з її виплати з 31 грудня 2014 року. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 13 листопада 2018 року, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за договором позики №б/н від 30 грудня 2013 року, заборгованість, визначену станом на 11 грудня 2017 року, зі сплати позики з урахуванням трьох процентів річних та встановленого індексу інфляції у розмірі 659 300,36 грн.

В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що залишок суми боргу за договором позики від 30 грудня 2013 року, яку ОСОБА_2 повинен був повернути у строк до 30 грудня 2014 року, складав 574 103,50 грн (664 000 - (39 965+ 49931,50). Сторони у справі вказану суму не заперечують. 10 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, яким забезпечено часткові вимоги іпотекодержателя (в 1/3 частині), що витікають з договору позики від 30 грудня 2013 року та передано в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 . У зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язань за договором позики від 30 грудня 2013 року, 18 червня 2015 року ОСОБА_1 зареєструвала право власності на житловий будинок, який був предметом іпотеки, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 39688224 від 25 червня 2015 року та не заперечується сторонами Заставна вартість предмета іпотеки визначена у пунктах 1.2, 1.5 договору іпотеки та складає 276 982 грн. Посилання апеляційної скарги на те, що приблизна вартість домоволодіння від 30 000 до 35 000 доларів США, що в еквіваленті становить 750 000 - 875 000 грн є неприйнятними. Відповідачем в обґрунтування іншої, ніж визначена в договорі іпотеки, вартості домоволодіння не надано жодного доказу в розумінні статей 76- 80 ЦПК України. Відповідних клопотань до суду апеляційної інстанції відповідачем не заявлено. Враховуючи перехід права власності на житловий будинок, який був предметом іпотеки, з 19 червня 2015 року залишок суми боргу за договором позики складає 297 121,50 грн (574 103,50 грн - 276 982 грн). Загальна сума заборгованості відповідача за вказаним договором, яка підлягає стягненню на користь позивача, становить 659 300,30 грн та складається з: 297 121,50 грн - не сплачена відповідачем сума заборгованості; 8 021,72 грн - 3% річних за період з 31 грудня 2014 року по 18 червня 2015 року, 233 660,12 грн - сума інфляційних втрат за період з 31 січня 2014 року по 18 червня 2015 року; 22 149,80 грн - 3% річних за період з 19 червня 2015 року по 11 грудня 2017 року; 98 347,22 грн - сума інфляційних втрат за період з 19 червня 2015 року по 11 грудня 2017 року. Тому апеляційний суд зробив висновок, що: рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором позики з урахуванням трьох процентів річних та суми інфляційних втрат на загальну суму 659 300,36 грн, а в задоволенні інших позовних вимог слід відмовити.

Аргументи учасників справи

У грудні 2018 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При цьому, посилається на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд при проведенні розрахунків правильно взяв до уваги факт звернення позивачем стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом набуття права власності на такий предмет, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в якому містяться дані про реєстрацію 18 червня 2015 року за позивачем права власності на житловий будинок. Вартість предмету іпотеки станом на день укладення та нотаріального посвідчення договору складала 276 982,00 грн. При цьому, суд апеляційної інстанції для здійснення розрахунків суми боргу брав саме цю суму вартості предмета іпотеки, тобто встановлював вартість предмета іпотеки на підставі такого письмового доказу, як договір іпотеки. Відповідно до положень частини третьої статті 37 Закону України "Про іпотеку" іпотєкодєржатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. Матеріали справи не містять проведеної суб`єктом оціночної діяльності оцінки або даних про оцінку предмета іпотеки станом на день звернення стягнення, а отже позивачем не доведено, що вартості предмету іпотеки, на який звернено стягнення, недостатньо для задоволення пред`явлених вимог, та що після такого звернення стягнення на предмет іпотеки залишився борг, і є недоведеним розмір такого боргу.

Аналіз доводів касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволення позовних вимог.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін. Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що всі документи, необхідні для державної реєстрації права власності на нерухоме майно, були надані нею до державного реєстратора для перереєстрації права власності на будинок, який був предметом іпотеки. 18 червня 2015 року право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, було переоформлено на ім`я позивача. Подання оцінки об`єкта нерухомого майна при реєстрації права власності не вимагається. Але до реєстрації права власності, позивачем в ПП "Геополіс", який є суб`єктом оціночної діяльності, була замовлена оцінка предмета іпотека, яка станом на 15 червня 2015 року складала 275 798 грн. Відповідач не надає жодного належного та допустимого доказу на підтвердження вартості будинку, яка, на його думку, повинна була б бути врахована судом. Відповідач в апеляційній скарзі зазначав, що вважає, що він у повному обсязі повернув суму боргу, оскільки, на його думку, станом на час розгляду справи приблизна вартість домоволодіння становила від 30 000 до 35 000 доларів США. Позивач не заперечує проти того, що судом апеляційної інстанції при розрахунку залишку суми боргу, була прийнята до уваги саме вартість, зазначена у договорі іпотеки, як заставна вартість предмету іпотеки у розмірі 276 982 грн.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Апеляційним судом встановлено, що 30 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В. І., зареєстрований в реєстрі за № 1834. У пункті 1.2 договору позики відповідач прийняв від позивача 664 000 грн та зобов`язався повернути вказану суму не пізніше 30 грудня 2014 року.

Згідно з розпискою від 31 січня 2014 року, складеною ОСОБА_1, остання отримала від ОСОБА_2 5 000,00 доларів США в рахунок виконання договору позики від 30 грудня 2013 року. З врахуванням курсу валют, встановленого Національним банком України на час розрахунку 31 січня 2014 року, 5 000,00 доларів США еквівалентно 39 965,00 грн.

Розпискою від 28 лютого 2014 року, виданою ОСОБА_1, остання підтвердила, що отримала від ОСОБА_2 5 000,00 доларів США в рахунок виконання договору позики від 30 грудня 2013 року. Згідно із курсом валют, встановленим Національним банком України на час повернення 28 лютого 2014 року, 5 000,00 доларів США еквівалентно 49 931,50 грн.

10 січня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки (далі - договір іпотеки), яким забезпечено часткові вимоги іпотекодержателя (в 1/3 частині), що витікають з договору позики від 30 грудня 2013 року та передано в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 вартість предмета іпотеки визначена у пунктах 1.2, 1.5 договору іпотеки та складає 276 982,00 грн.

У договорі іпотеки від 10 січня 2014 року передбачено, що:

звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому в статті 38 Закону України "Про іпотеку"; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (пункт 6.4 договору іпотеки);

у відповідності до статті 36 Закону України "Про іпотеку" цей договір є договором про задоволення вимог іпотекодержателя на підставі якого іпотекодержатель на свій розсуд може: згідно статті 37 Закону України "Про іпотеку" набути право власності на предмет іпотеки в рахунок часткового виконання зобов`язань іпотекодавця за договором позики. В цьому випадку цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки; згідно статті 38 Закону України "Про іпотеку" продати предмет іпотеки будь-які особі-покупцеві, при цьому ціна продажу предмета іпотеки може бути встановлена за вибором іпотекодержателя, або в розмірі заставної вартості предмета іпотеки, визначеної в пункті 1.3. цього договору або на підставі оцінки майна, що підготовлена незалежним суб`єктом оціночної діяльності. Договір купівлі-продажу, укладений у відповідності до цього пункту є правовою підставою для реєстрації права власності покупця на нерухоме майно, що було предметом іпотеки (пункт 6.5.1. договору іпотеки).

18 червня 2015 року у зв`язку з невиконанням відповідачем зобов`язань за договором позики від 30 грудня 2013 року, ОСОБА_1 зареєструвала за собою право власності на житловий будинок, який був предметом іпотеки, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №39688224 від 25 червня 2015 року.

Апеляційний суд встановив, що з 19 червня 2015 року залишок суми боргу за договором позики складає 297 121,50 грн (574 103,50 грн - 276 982 грн). Загальна сума заборгованості відповідача за вказаним договором, яка підлягає стягненню на користь позивача, становить 659 300,36 грн та складається з: 297 121,50 грн - не сплачена відповідачем сума заборгованості; 8 021,72 грн - 3% річних за період з 31 грудня 2014 року по 18 червня 2015 року, 233 660,12 грн - сума інфляційних втрат за період з 31 січня 2014 року по 18 червня 2015 року; 22 149,80 грн - 3% річних за період з 19 червня 2015 року по 11 грудня 2017 року; 98 347,22 грн - сума інфляційних втрат за період з 19 червня 2015 року по 11 грудня 2017 року.

Згідно частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 598 ЦК України).

Аналіз вказаних норм свідчить, що в приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи чи документ. Проте недійсність (нікчемність чи оспорюваність), з урахуванням її направленості на не допущення або присікання порушення цивільних прав та інтересів чи їх відновлення, не може стосуватися вимоги. По своїй суті в частині четвертій статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено спеціальну підставу припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання. Тобто, частина четверта статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) є спеціальною нормою, яка поширюється лише на зобов`язання, забезпечені іпотекою, що виключає застосування загальної норми статті 599 ЦК України про припинення зобов`язання лише належним виконанням. Така спеціальна підстава припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання означає, що припиняються будь-які наступні вимог іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання. Тобто це правило поширюється на усі випадки позасудового врегулювання вимог іпотекодержателя на основне зобов`язання у повному обсязі, включаючи як основний обов`язок боржника, так і додаткові обов`язки, що існують в межах того ж самого зобов`язального правовідношення. Та обставина, чи залишилося після вказаного позасудового врегулювання фактично не виконаною будь-яка частина основного зобов`язання значення не має.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року в справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) зазначено, що "згідно з частиною четвертою статті 36 Закону України "Про іпотеку" після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. Наведена вище норма прав передбачає спеціальні підстави припинення зобов`язань щодо виконання основного (кредитного) зобов`язання, яке було забезпечене іпотечним договором. Таким чином, за змістом статей 1, 33, 36 Закону України "Про іпотеку" використання позасудового врегулювання способу звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умови іпотечного договору, яка містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, незалежно від наявності інших предметів іпотеки по іншим іпотечним договорам, призводить до задоволення вимог кредитора за основним зобов`язанням. Іпотекодержатель сам обрав такий спосіб захисту, як звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, на підставі застереження про задоволення його вимог як іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, і зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. Такі правові висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у справі № 756/31271/15-ц (провадження № 61-4156св18) від 20 червня 2018 року"

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17 (провадження № 61-39107св18) вказано, що "після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними. Отже, положення статті 36 Закону України "Про іпотеку" передбачають таку підставу припинення зобов`язання, як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора - іпотекодержателя. У разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України "Про іпотеку", зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями Закону усі наступні вимоги є недійсними. Ухвалюючи оскаржувані рішення про задоволення позову, суди неправильно застосували до виниклих правовідносин норми матеріального права, оскільки позивач скористався своїм правом, передбаченим договором іпотеки, та зареєстрував на своє ім`я право власності на предмет іпотеки - нежитлове приміщення АДРЕСА_3, загальною площею 193,96 кв. м, що вбудоване в багатоквартирний житловий будинок, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону, тобто вирішив питання шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору, а тому правові підстави для стягнення суми заборгованості за договором позики, яка залишилася після реалізації предмета іпотеки, відсутні, оскільки такі вимоги є недійсними".

За таких обставин, оскільки ОСОБА_1 зареєструвала за собою право власності на житловий будинок, який був предметом іпотеки позивачем, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку позасудового врегулювання на підставі відповідного застереження в договорі іпотеки, апеляційний суд не врахував, що в частині четвертій статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено спеціальну підставу припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання, а тому зробив неправильний висновок про часткове задоволення позовних вимог та стягнення заборгованості в розмірі 659 300,36 грн за договором позики.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, а постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в цій частині в позові.

У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснений апеляційним судом в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору за подання апеляційної скарги підлягає зміні та з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 покладається судовий збір за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 400 та 412 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України (1618-15) , Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 13 листопада 2018 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики № б/н від 30 грудня 2013 року, визначеної станом на 11 грудня 2017 року, зі сплати позики з урахуванням трьох процентів річних та встановленого індексу інфляції у розмірі 659 300,36 грн скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики № б/н від 30 грудня 2013 року, визначеної станом на 11 грудня 2017 року, зі сплати позики з урахуванням трьох процентів річних та встановленого індексу інфляції у розмірі 659 300,36 грн відмовити.

Змінити постанову Запорізького апеляційного суду від 13 листопада 2018 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору за подання апеляційної скарги.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 12 000,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 16 000,00 грн судового збору за подання касаційної скарги.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Запорізького апеляційного суду від 13 листопада 2018 року в скасованій та зміненій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук