розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 березня 2018 року, ухвалене у складі судді Селіщевої Л. І., та постанову Апеляційного суду Миколаївської області

від 05 червня 2018 року, прийняту у складі колегії суддів: Кушнірової Т. Б., Базовкіної Т. М., Яворської Ж. М.,

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: державне підприємство "Миколаївське лісове господарство" (далі - ДП "Миколаївське лісове господарство", ОСОБА_3, про скасування рішень міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.

Позовна заява прокурора мотивована тим, що пунктом 41 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 08 листопада 2007 року № 17/40

ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв.м за рахунок земель

ДП "Миколаївське лісове господарство" з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, розташованих на АДРЕСА_1 .

Пунктами 22 та 22.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради

від 14 березня 2008 року № 22/57 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею

1 000 кв.м за рахунок земель ДП "Миколаївське лісове господарство" для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташованих на АДРЕСА_1 .

На підставі зазначених рішень та постанови Ленінського районного суду

м. Миколаєва від 06 жовтня 2008 року ОСОБА_1 отримав державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 139489 від 04 листопада 2008 року з кадастровим номером 4810136600:05:001:0027.

01 квітня 2014 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право власності на земельну ділянку за № 19801462 .

05 червня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:001:0027, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ємельяновою Наталією Валерієвною.

05 червня 2014 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, нотаріус вніс до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис № 5920554 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку.

Прокурор вважав, що зазначені рішення Миколаївської міськради прийняті із порушенням вимог чинного законодавства, та із перевищенням повноважень Миколаївської міськради, мотивуючи це тим, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності, розпорядження якими здійснюється виключно органами державної виконавчої влади, а не органами місцевого самоврядування. Крім того, земельна ділянка на момент прийняття оспорюваних рішень відносилась до складу земель державного лісового фонду урочища "Жовтневе", та перебувала в постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", не вилучалась у нього у встановленому законом порядку і проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки не погоджувався, обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою не проводилась.

Прокурор, просив суд:

визнати незаконним та скасувати пункт 41 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 08 листопада 2007 року за № 17/40;

визнати незаконним та скасувати пункти 22 та 22.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 14 березня 2008 року за № 22/57;

визнати недійсним та скасувати державний акт про право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 139489, виданий 04 листопада 2008 року, який був зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010800101843;

визнати недійсним та скасувати видане 01 квітня 2014 року

ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на земельну ділянку за

витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 1 000 кв.м з кадастровим номером 4810136600:05:001:0027, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та передати її у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 березня

2018 року позов прокурора задоволено.

Визнано незаконним та скасовано пункт 41 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 08 листопада 2007 року № 17/40. Визнано незаконним та скасовано пункт 22 та пункт 22.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 14 березня 2008 року № 22/57. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 139489, виданий ОСОБА_1 04 листопада 2008 року, та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за

№ 010800101843. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на земельну ділянку, видане ОСОБА_1 01 квітня

2014 року за № 19801462. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 4810136600:05:001:0027, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та повернуто її державі в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. Стягнуто на користь прокуратури Миколаївської області з Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судовий збір у розмірі по

2 473,55 грн із кожного.

Задовольняючи позов прокурора, суд першої інстанції виходив з того, що Миколаївською міською радою в односторонньому порядку, всупереч діючому законодавству та з порушенням своїх повноважень, за відсутності висновку спеціально уповноваженого органу лісового господарства, висновку державної експертизи землевпорядної документації, вилучено

у законного землекористувача - ДП "Миколаївське лісове господарство", спірну земельну ділянку поза волею останнього, та прийнято рішення про розпорядження цією земельною ділянкою.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що державний акт та свідоцтво про право власності, видані ОСОБА_1 згідно з рішеннями міської ради, які суд вважає незаконними, підлягають визнанню недійсним та скасуванню.

Належним способу захисту прав позивача є витребування спірної земельної ділянки від добросовісного набувача ОСОБА_2 на підставі статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 05 червня

2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 березня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішення Миколаївської міської ради прийнято всупереч діючому законодавству та з перевищенням повноважень, при цьому дійшов висновку про те, що незаконність рішень органу місцевого самоврядування щодо передачі спірної ділянки у власність ОСОБА_1 тягне недійсність і державного акту та свідоцтва про право власності на земельну ділянку, виданих йому на підставі цього рішення. Тому така вимога не суперечить способам захисту порушених прав, відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

При цьому суд дійшов висновку про те, оскільки спірна земельна ділянка, маючи статус землі державної власності лісогосподарського призначення, вибула з володіння власника (держави) поза його волею, а відповідачем ОСОБА_1 набута незаконно, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для витребування земельної ділянки у останнього набувача за договором купівлі-продажу від 05 червня 2014 року - ОСОБА_2 відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва

від 12 березня 2018 року, та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 05 червня 2018 року, ухвалити нове судове рішення про відмову

в задоволенні позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що даний земельний спір має розглядатися за правилами господарського судочинства, оскільки прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах юридичних осіб - Миколаївської обласної державної адміністрації та ДП "Миколаївське лісове господарство" з вимогами до Миколаївської міської ради, яка також є юридичною особою.

Суди безпідставно дійшли висновків про належність земельної ділянки до земель державного лісового фонду, оскільки висновки судів зроблено без урахування ряду письмових доказів. Так, не враховано висновок судової земельно-технічної експертизи про те, що визначити входження спірної земельної ділянки до земель кварталу 43 урочища "Жовтневого" не є можливим, врахування якого є обов`язковим для вирішення спору.

Миколаївська міська рада мала повноваження на розпорядження земельною ділянкою, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин не було проведено розмежування земель державної та комунальної власності в межах м. Миколаєва. Крім того, суд не надав оцінку висновку Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 13 грудня 2007 року щодо погодження відведення йому спірної земельної ділянки та зміни її цільового призначення, висновку Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області від 09 січня 2008 року яким не заперечувалося відведення спірної земельної ділянки за умови відшкодування збитків

ДП "Миколаївське лісове господарство". У свою чергу 11 грудня 2007 року ДП "Миколаївське лісове господарство" погодило відведення земельної ділянки та кадастровий план, який є складовою проекту землеустрою. Суди оцінку даним доказам не надали.

Оскаржуваними рішеннями порушено статтю 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) на мирне володіння майном.

Стверджує, що прокурор звернувся до суду поза межами строків позовної давності, при цьому ні прокурором, ні позивачем не доведено, чому саме позивач про порушене право дізнався лише з 16 лютого 2016 року. Крім того, вказує, що суди не надали належної оцінки доводам відповідача про те, що про існування рішення Миколаївської міської ради від 08 листопада

2007 року №17/40 органам прокуратури було відомо з дати його прийняття, оскільки участь у засіданні ради приймав представник прокуратури міста Миколаєва Лукащук С. В.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2018 року прокуратурою Миколаївської області подано до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вона просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 березня 2018 року, та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 05 червня 2018 року залишити без змін.

Звертає увагу на те, що про порушення своїх прав позич дізнався лише після проведеної перевірки органами прокуратури у 2014 році, за результатами якої за фактом незаконної передачі у приватну власність громадянам земельної ділянки державного лісового фонду, розташованого в урочищі "Жовтневе" прокуратурою району 05 серпня 2014 року розпочато кримінальне провадження № 42014150020000074, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

03 серпня 2018 року ухвалою Верховного Суду у складі судді

Синельникова Є. В. відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із Корабельного районного суду м. Миколаєва.

У серпні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

У квітні 2020 року, згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа передана колегії суддів: Сердюку В. В. (суддя-доповідач), Фаловській І. М., Грушицькому А. І.

У вересні 2020 року, згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа передана колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гульку Б. І., Луспенику Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що пунктом 41 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради

від 08 листопада 2007 року № 17/40 ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1 000 кв. м за рахунок земель ДП "Миколаївське лісове господарство" з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 .

Пунктами 22, 22.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради

від 14 березня 2008 року № 22/57 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею

1 000 кв. м за рахунок земель ДП "Миколаївське лісове господарство" для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 .

04 листопада 2008 року ОСОБА_1 отримав державний акт про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:001:0027 серії ЯЗ № 139489, підставою для видачі якого стали рішення Миколаївської міськради від 14 березня 2008 року № 22/57 та постанови Ленінського районного суду м. Миколаєва від 06 жовтня 2008 року у справі №2-а-748/2008. Державний акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за

Із відомостей ВО "Укрдержліспроект" від 04 вересня 2014 року № 299, листа Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 15 лютого 2016 року № 138 встановлено, що спірна земельна ділянка ОСОБА_1 надана за рахунок земель, що віднесені до земель держлісфонду урочища "Жовтневе", квартал 43, та перебувають у постійному користуванні ДП "Миколаївське лісове господарство", що підтверджується фрагментом публічної кадастрової карти України з нанесеною частиною межі кварталу 43 урочище "Жовтневее"

ДП "Миколаївський лісгосп" та межею земельної ділянки кадастровий номер 4810136600:05:001:0027 за період з 01 січня 2007 року по 01 січня

З інформації Миколаївської обласної державної адміністрації від 16 лютого 2016 року № 314/0/05-47/3-16 встановлено, що питання про вилучення з постійного користування ДП "Миколаївське лісове господарство" земель зі складу урочища "Жовтневе" не розглядались та відповідні розпорядження не приймалися.

Відповідно до інформаційного листа Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 15 лютого 2016 року № 138 проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки не погоджувався, висновок не надавався.

Встановлено, що обов`язкова державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 не проводилась.

Згідно з Генеральним планом розвитку міста Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 24 листопада 1986 року

№ 403, який був містобудівним документом, чинним на момент прийняття відповідачем вказаних рішень, та був обов`язковим документом для всіх організацій та установ, які здійснюють будівництво на території міста, а також використання землі в планувальних межах міста, та Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірна земельна ділянка розташована на території зони зелених насаджень та належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення.

Встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 05 червня 2014 року укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, згідно якого ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку, який посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ємельяновою Н. В.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі

в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та без порушень процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Щодо юрисдикції спору

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до пункту шостого частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, встановлював юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб`єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Як встановлено, прокурор звернувся до суду, зокрема з вимогою про визнання протиправними і скасування пунктів рішень міської ради, якими ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надано у власність земельну ділянку. Мотиви їх оскарження пов`язані з тим, що у Миколаївської міської ради були відсутні повноваження на розпорядження землями лісогосподарського призначення, і згода власника на відчуження земельної ділянки або зміни її цільового призначення відсутня.

Рішення суб`єкта владних повноважень у сфері земельних відносин може оспорюватися з погляду його законності, а вимога про визнання такого рішення незаконним і про його скасування - розглядатися за правилами цивільного судочинства, якщо внаслідок реалізації такого рішення у фізичної особи виникло цивільне право, і спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У цьому разі вказану вимогу можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред`являти до суду для розгляду за правилами цивільного судочинства, якщо фактично метою заявлення зазначеної позовної вимоги є оспорювання речового права (права власності), що виникло внаслідок реалізації відповідного рішення суб`єкта владних повноважень. Аналогічні правові висновки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц (провадження № 14-120цс18),

від 15 травня 2018 року у справі № 809/739/17 (провадження № 11-252апп18), від 20 вересня 2018 року у справі № 126/1373/17 (провадження

Тобто, якщо у результаті прийняття рішення суб`єктом владних повноважень фізична особа набула речове право на земельну ділянку, то вимога про визнання незаконним такого рішення та про його скасування стосується приватноправових відносин і є цивільно-правовим способом захисту права позивача.

Таким чином, з огляду на зміст спірних правовідносин, взаємопов`язаність позовних вимог і їх спрямованість на витребування земельної ділянки від останнього її набувача, необґрунтованим є доводи ОСОБА_1 про наявність юрисдикції господарського суду щодо розгляду вимог про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень Миколаївської міської ради. Колегія суддів вважає, що заявлені вимоги мають розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Щодо суті спору

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 Лісового кодексу України (далі - ЛК України)).

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються приписами Земельного кодексу України (2768-14) (далі - ЗК України (2768-14) ), а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу (частина друга статті 3 ЗК України ).

За основним цільовим призначенням ЗК України (2768-14) передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт "е" частини першої статті 19 ЗК України).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини першої статті 164 ЗК України).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства - у частині використання й охорони лісового фонду

Такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 21 січня

2015 року у справі № 6-224цс14.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України

від 21 січня 2015 року в справі № 6-224цс14.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Порядок вилучення земельних ділянок визначає стаття 149 ЗК України.

Таким чином, згідно зі статтею 12, частиною першою статті 20, частиною першою статті 122 та частиною третьою статті 149 ЗК України, статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статтею 33

ЛК України ради взагалі не наділені повноваженнями щодо вилучення, зміни цільового призначення і надання у власність земель лісогосподарського призначення державної власності для нелісогосподарських потреб.

Суди попередніх інстанцій, на підставі зібраних письмових доказів, зокрема накладки абрису кварталу № 43 на публічно-кадастрову карту України з викопіюванням з чергового кадастрового плану Управління Держкомзему в Миколаївській області та повідомлень ВО "Укрдержліспроект", фрагмента кадастрової карти України станом на 2007-2009 роки, повідомлень Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Миколаївське лісове господарство, повідомлень Миколаївської обласної державної адміністрації, дійшли обґрунтованого висновку про незаконність оскаржуваних пунктів рішення Миколаївської міської ради від 08 листопада 2007 року № 17/40 та від 14 березня 2008 року № 22/57, якими ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та передано у власність спірну земельну ділянку лісового фонду урочища "Жовтневе".

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій на підставі установлених обставин справи, а також вказаних вище норм матеріального права та статей 19, 84 ЗК України, статті 5 ЛК України дійшли обґрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка, станом на момент відведення першому власнику, відносилися до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалася для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України, та що Миколаївська міська рада, відповідно до положень статей 122, 149

ЗК України, не була наділена повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою.

Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади означає, що держава як власник волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. Суди дійшли правильного висновку, що земля вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388

ЦК України.

Верховний Суд погоджується з тим, що задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) зазначено, що у спорах щодо земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91

ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема, без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

' 'p' Конституція України (254к/96-ВР) (статті 13, 14) визначає, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки та її місцезнаходження, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що спірна ділянка має ознаки земель лісового фонду, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель лісового фонду з державної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес,

а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідачів відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі статті 388 ЦК України

у зв`язку з порушенням органом державної влади низки вимог ЛК України та

ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

З огляду на викладене суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність витребування у ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1 000 га

у державну власність.

Щодо позовної давності

Позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183 цс 18)).

Згідно з вимогами статті 257 ЦПК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частина перша статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 17 (провадження № 14-183 цс 18)).

Позов у цій справі прокурор подав до суду 01 листопада 2016 року.

ОСОБА_1 заявив у суді першої інстанції про сплив позовної давності до всіх вимог (том 1, ас. 65-80), зокрема й тих, які його не стосувалися.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що прокурором не пропущено позовну давність для звернення до суду з даним позовом, оскільки Миколаївська обласна держава адміністрація не наділена наглядовими чи контрольними функціями з перевірки законності рішень Миколаївської міської ради, відсутні підстави вважати, що вона могла довідатись про порушення права державної власності раніше ніж до проведення прокуратурою перевірки 2014 року.

Доводи касаційної скарги про те, що прокурор звернувся до суду поза межами строків позовної давності, оскільки про існування оскаржуваного рішення Миколаївської міської ради від 08 листопада 2007 року прокуратурі було відомо з моменту його прийняття, колегія суддів не бере до уваги, бо з урахуванням встановлених судами обставин, досліджених і оцінених доказів сам по собі факт присутності представника органів прокуратури на пленарному засіданні ради під час прийняття нею оскаржених рішень не є доказом обізнаності уповноважених органів держави про порушення її прав, а тому доводи касаційної скарги є необґрунтованим, а висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про відсутність пропуску позовної давності - правильним.

Відтак, перебіг позовної давності розпочався з дати, коли прокурор міг дізнатися про порушення прав, а саме з моменту початку перевірки та внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, з серпня 2014 року.

Доводи касаційної скарги про те, що надані стороною позивача докази на підтвердження віднесення спірної земельної ділянки до земель державного лісового фонду є неспроможними, спростовуються зібраними письмовими доказами, та висновками судів попередніх інстанцій з цього питання.

Крім того, відомостей станом на 2007 рік про розподіл земель державної власності на території міста Миколаєва на землі територіальних громад

і землі держави, а також визначення і встановлення в натурі меж земельних ділянок державної та комунальної власності матеріали справи не містять, тому доводи заявника в цій частині колегією суддів не приймаються.

Доводи касаційної скарги про те, що суди, ухвалюючи судові рішення про задоволення позову прокурора, не врахували того, що висновком Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства від 13 грудня 2007 року погоджено відведення йому спірної земельної ділянки та зміни її цільового призначення, а Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області

у висновку від 09 січня 2008 року не заперечувало відведення спірної земельної ділянки за умови відшкодування ним ДП "Миколаївське лісове господарство" збитків, а ДП "Миколаївське лісове господарство"

11 грудня 2007 року погодило відведення земельної ділянки та кадастровий план, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (держави) поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення.

Твердження заявника про безпідставне неврахування судом першої інстанції висновку судової земельно-технічної експертизи від 07 грудня 2017 року під час ухвалення оскаржуваного рішення, суперечать положенням статті 89 ЦПК України, тому не беруться до уваги касаційним судом.

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини.

У справі, яка переглядається, суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до державної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні лісових земель, недопущенні зміни цільового призначення земель лісового фонду та їх передання у власність з метою будівництва.

Наведене спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків, зроблених судом першої та апеляційної інстанції щодо незаконного вибуття з власності держави земель лісового фонду.

Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін,

а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального