від 24 червня 2020 року у складі судді Янчук В. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Павицької Т. М., Миніч Т. І., Трояновської Г. С.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У серпні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду

з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що у квітні 2014 року, після незаконної анексії Автономної Республіки Крим та на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації по відношенню до України, а саме

на території Луганської та Донецької областей України, вони були зареєстровані та проживали за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується відомостями, зазначеними

у паспорті громадянина України. Негативні наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України призвели до неможливості проживання на тимчасово окупованій Російською Федерацією території м. Дебальцево Донецької області та їх вимушеного переселення у лютому 2015 року

до м. Коростишева Житомирської області.

Зазначали, що вони звертались до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, за якоюрішенням Коростишівського районного суду Житомирської області від 30 травня 2019 року у справі № 280/680/19, яке не оскаржувалось Російською Федерацією у встановленому законом порядку та набрало законної сили, встановлено факт, що їх вимушене переселення у лютому 2015 року з окупованої території Донецької області Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Вказували, що збройною агресією Російської Федерації проти України

та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області України їм було завдано істотної моральної шкоди, яку вони оцінювали

у розмірі по 1 007 300 грн, кожному, що за офіційним курсом Національного банку України станом на день подання позову складає 35 тис. Євро.

До вимушеного переселення з тимчасово окупованої території Донецької області вони мали усталений спосіб життя, роботу, житло на території Донецької області. Після вимушеного виїзду з окупованої частини Донецької області змушені були прилаштовуватись до нових життєвих умов, оскільки втратили житло, звичайний спосіб життя.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд стягнути з Російської Федерації на їх користь моральну шкоду у розмірі

по 1 007 300 грн, кожному, що за офіційним курсом Національного банку України станом на день подання позову складає 35 тис. Євро.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області

від 24 червня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення районного суду мотивовано тим, що учасником справи у судах іншої держави може бути кожна суверенна держава при умові, що згоду на це висловили відповідні уповноважені нею особи. Посольством Російської Федерації в Україні не було надано суду відзив на позов та інформацію про те, чи надано компетентним органом Російської Федерації згоду на пред`явлення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позову до Російської Федерації.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Житомирського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 24 червня 2020 року - змін.

Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також зазначив, що вчинення щодо іноземної держави таких процесуальних дій, як пред`явлення позову, залучення її до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на таке майно, є можливим лише за наявності згоди компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачене міжнародним договором України або законом України (частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право"). Згода компетентних органів Російської Федерації на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача відсутня.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким їх позов задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової

палати Касаційного цивільного суду від 10 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали

з Коростишівського районного суду Житомирської області.

У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 жовтня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2

на рішення Коростишівського районного суду Житомирської області

від 24 червня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду

від 11 серпня 2020 року призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мотивована тим, що

суди попередніх інстанцій не врахували, що на сьогодні у законодавстві

та судовій практиці переважної більшості іноземних держав застосовується концепція обмеженого імунітету іноземної держави, а тому, з урахуванням обставин цієї справи, а саме завдання їм шкоди, вважають за необхідне відступити від правового висновку щодо наявності у Російської Федерації абсолютного судового імунітету, який викладений у постановах Верховного Суду.

При цьому посилаються на відповідну прецедентну практику Європейського суду з прав людини.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області

від 30 травня 2019 року, що набрало законної сили, у справі № 280/680/19 задоволено заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2, заінтересовані

особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення. Встановлено факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у лютому 2015 року з окупованої території Донецької області Україна відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

У серпні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду

з позовом до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої збройною агресією Російської Федерації проти України

та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області України, у розмірі по 1 007 300 грн, кожному, що за офіційним курсом Національного банку України станом на день подання позову складає

35 тис. Євро.

Суд першої інстанції відкрив провадження у справі і розглянув спір по суті.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ (460-20) "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають. Законом України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (1207-18) визначається статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлюється особливий правовий режим на цій території, визначаються особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту

прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Частиною четвертою статті 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93 (198/93) , держава гарантує додержання положень зазначеної Конвенції.

Крім того, порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча

б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) , який застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом.

Стаття 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права України, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Таким чином, Закон України "Про міжнародне приватне право" (2709-15)

встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Найважливішою ознакою для держави є суверенітет, оскільки саме суверенітет становить основну відправну засаду для її правосуб`єктності. Суверенітет держави має вияв у двох сферах внутрішній та зовнішній.

У зовнішній сфері суверенітет означає незалежність, самостійність

та непідпорядкованість держави іншим державам.

У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується

на суверенітеті держав, їх рівності та означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Це принцип вилучення держави та її органів з-під юрисдикції іншої держави. Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої держави.

Таким чином, бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачі звернулися до суду

з позовом до Російської Федерації за вирішенням спору про відшкодування моральної шкоди.

Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій правомірно, з посиланням на відповідні норми законодавства вказали на те, що відповідач має в Україні судовий імунітет, а отже, необхідна згода дипломатичного представництва на пред`явлення до нього позову.

Разом з тим, суди не звернули уваги на таке.

Положеннями частини першої статті 4 ЦПК України закріплено право

кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до положень статті 12 ЦПК України сторони та інші особи,

які беруть участь у справі, мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (а отже, і рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості).

Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року № 198/93 (198/93) , Україна гарантує додержання положень Віденської конвенції 1961 року та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року.

Пред`явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову

та звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться

в Україні, відповідно до статті 32 Віденської конвенції 1961 року можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.

Положення зазначеної норми міжнародного договору конкретизовано

у статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право".

Розглянувши справу по суті, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, у порушення наведених вище норм міжнародного права перед вирішенням питання про відкриття провадження у справі не надіслав відповідачу у встановленому законом порядку

позовної заяви із додатками та не з`ясував, чи є згода дипломатичного представництва Російської Федерації, як компетентного органу держави Російської Федерації, на розгляд спору у судах України. З`ясування цього питання має істотне значення для вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії.

За відсутності такої згоди іноземна держава не може одержати правового статусу відповідача у цивільному процесі України.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах:

від 13 травня 2020 року у справі № 711/17/19 (провадження № 61-10776св19), від 03 червня 2020 року у справі № 357/13182/18 (провадження № 61-12202св19), від 24 червня 2020 року у справі № 711/16/19 (провадження № 61-12669св19), вона є незмінною та усталеною, а,

отже, доводи касаційної скарги щодо необхідності відступлення від цієї правової є безпідставними.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.