У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Керуюча компанія "Домком Нікополь" (далі - ТОВ "КК "Домком Нікополь"), Нікопольська міська рада, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позов обґрунтовано тим, що відповідальним квартиронаймачем житла за адресою: АДРЕСА_1, була його матір ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У зазначеній квартирі на даний час, крім позивача, зареєстровані відповідачі. Проте, ОСОБА_2 не користується житлом з дати реєстрації у 1999 році, а її син ОСОБА_3 - з 2014 року. Вони не несуть витрат по утриманню квартири, що створює позивачеві матеріальні труднощі та позбавляє права отримати субсидію, однак добровільно знятися з реєстрації не бажають.

Враховуючи, що ОСОБА_2, ОСОБА_3 тривалий час не користуються спірною квартирою без поважних причин, ОСОБА_1 просив суд визнати їх такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2, зобов`язати ТОВ КК "Домком Нікополь" зняти відповідачів з реєстрації за вказаною адресою.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2019 року позовні вимоги задоволено.Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами визнано, а свідками підтверджено той факт, що з 2017 року, тобто більше, ніж шість місяців, ОСОБА_2, ОСОБА_3 не користуються квартирою, у якій проживає ОСОБА_1, а доводи відповідачів про те, що позивач протиправно створював їм перешкоди у користуванні житлом не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду та спростовуються матеріалами справи. Поважність причин тривалого не проживання відповідачами не доведена.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2019 року в частині задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою, скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2, виходив з того, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції не було дотримано пропорційності втручання у право відповідачів на повагу до житла, оскільки відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на законних підставах, як донька та онук квартиронаймача ОСОБА_4 були зареєстровані в квартирі з 29 червня 1999 року. Суд дійшов висновку про поважність причин відсутності ОСОБА_2 у спірному житлі понад встановлені законом строки, якими, зокрема, є неприязні стосунки між братом та сестрою, зміна замків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову до ОСОБА_2 .

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року в справі № 490/12384/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідачка ОСОБА_2 не користується спірною квартирою без поважних причин з 1999 року, що підтверджується актом ТОВ "КК "Домком Нікополь" №296 від 05 вересня 2018 року, не сплачує комунальні платежі; до поліції із заявами про вселення або перешкоджання в користуванні квартирою до травня 2019 року не зверталась, а її твердження щодо його протиправної поведінки спростовуються показами свідків. Звернення ОСОБА_2 до поліції ЄО №6174 від 26 липня 2011 року за фактом погрози фізичної розправи та ЄО №7965 від 24 серпня 2012 року за фактом нанесення тілесних ушкоджень зареєстровані у відношенні інших фізичних осіб, а не позивача ОСОБА_1 . Також зазначив, що у відповідачки не було наміру ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому неможливо враховувати принцип пропорційності втручання у право на повагу до житла, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Таким чином, постанова апеляційного суду оскаржується тільки в частині вирішення позову до ОСОБА_2, а тому в іншій частині ця постанова на предмет законності й обґрунтованості судом касаційної інстанції не перевіряється відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів

У листопаді 2020 року представник ОСОБА_2 - адвокат Перевертайло Л. Т. подала до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на те, що ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі через протиправну поведінку позивача та наявність між ними конфлікту. Апеляційний суд надав правильну оцінку спірним правовідносинам, збалансував інтереси сторін, прийнявши до уваги, що спірна квартира є єдиним житлом відповідача і врахував тривалість її проживання у цій квартирі (більше 18 років).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу № 182/6801/18 з Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що основним квартиронаймачем спірного житла за адресою: АДРЕСА_1, була мати сторін по справі - ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до пункту 1.1 договору найму житла наймодавець (КП "Міська житлово-технічна інспекція" Нікопольської міської ради) надає наймачу (основному квартиронаймачу) ОСОБА_4, та членам її сім`ї ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) у користування житло (квартира загальною площею 41,56 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ).

Відповідно до заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Максименко О. В. 24 червня 2014 року за реєстровим №664, усе належне їй майно, де б воно не було та з чого б не складалося, усі майнові права та обов`язки ОСОБА_4 заповіла ОСОБА_1 .

Згідно з інформацією КП "Нікопольське міжміське бюро технічної інвентаризації" № 937 від 10 вересня 2019 року, № 1909 від 07 жовтня 2019 року, станом на 31 грудня 2012 року право власності на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, не зареєстровано.

Відповідно до довідки про склад сім`ї № 3326 від 05 вересня 2018 року у зазначеній вище квартирі, крім позивача, зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Згідно з актами № 252/2 від 16 липня 2018 року, № 296 від 05 вересня 2018 року, № № 122, 122/2 від 14 травня 2019 року, складеними за підписами сусідів та затвердженими директором ТОВ КК "Домком Нікополь", ОСОБА_2 не користується житлом за адресою: АДРЕСА_1 з 1999 року, а ОСОБА_3 - з 2014 року.

Зустрічний позов до ОСОБА_1 про вселення, поданий ОСОБА_2 16 вересня 2019 року, після скасування судом заочного рішення про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 жовтня 2019 року повернений заявнику.

За інформацією Нікопольського ВП ГУНП у Дніпропетровській області №49/9420 від 16 квітня 2019 року, наданою на запит представника позивача, у ході перевірки по інформаційно-телекомунікаційній системі Інформаційного порталу Національної поліції України (далі ІТС ІП НПУ) у період часу з 2011 року по теперішній час за фактом звернень щодо протиправних дій за адресою: АДРЕСА_1 - інформація не значиться.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Верховний Суд виходить з того, що вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів.

Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про те, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на законних підставах, як донька та онук квартиронаймача ОСОБА_4 були зареєстровані в квартирі з 29 червня 1999 року, позивач ОСОБА_1, як син квартиронаймача у спірному житлі був зареєстрований 04 листопада 2015 року, відповідно за згодою матері ОСОБА_4 та членів її сім`ї, відповідачів по справі, що свідчить про те, що відповідачі по справі зі спірним житлом мають більш триваючі зв`язки ніж позивач.

Також суд у ході судового розгляду допитом свідків встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існує конфлікт, і, що у спірній квартирі постійно проживає позивач.

При цьому суд касаційної інстанції зазначає, що наявність заборгованості у відповідача за комунальні послуги не є підставою згідно зі статями 71, 72 ЖК Української РСР для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, тому що не свідчить про втрату інтересу відповідача до спірного житла.

Окрім того, Верховний Суд бере до уваги, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2008 року пункт 50, "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення у справі "Савіни проти України" від 18 грудня 2008 року).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Доводи касаційної скарги, що судом не враховано акти про відсутність відповідача ОСОБА_2 за постійним місцем проживання висновків суду, з урахуванням зазначених вище фактичних обставин справи та норм права, не спростовують й не можуть бути підставою скасування законного судового рішення, спростовуються сукупністю досліджених при розгляді справи доказів, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди із висновком суду щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції (стаття 400 ЦПК України).

Аналогічна позиція викладена й у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), на яку посилається позивач у своїй касаційній скарзі, та якою залишено без змін рішення судів про відмову у задоволенні позову виконавчого комітету Миколаївської міської ради до ОСОБА_5 про визнання таким, що втратив право користування кімнатою у гуртожитку.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Судді:	В. С. Жданова
	С. О. Карпенко
	В. О. Кузнєцов