розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 17 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Нерушак Л. В., Бородійчука В. Г., Василенко Л. І.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у лютому 2012 року звернувся до суду з позовом до Смілянської міської ради про визнання права власності у порядку спадкування.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3, яка є його матір`ю. Після смерті матері позивача відкрилася спадщина на будинковолодіння АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини не звертався, оскільки вважав, що прийняв спадщину, так як на момент смерті спадкодавця проживав разом з нею у належному матері будинковолодінні, а після її смерті вступив в управління та володіння спадковим майном і проживав у ньому весь час, у тому числі і на момент подання позовної заяви.

Стислий виклад позиції відповідача

Смілянська міська рада не заперечувала проти задоволення позову.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 30 березня 2012 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на будинковолодіння АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що оскільки позивач є єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину, оскільки постійно проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, не заявив про відмову від неї, тому за ним повинно бути визнано право власності на спадкове майно.

ОСОБА_2, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, вважаючи, що ухваленим рішенням суду першої інстанції порушені її права як спадкоємця ОСОБА_3 за заповітом, звернулася до апеляційного суду із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 29 листопада 2018 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 .

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 17 грудня 2018 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 30 березня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Смілянської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування закрито.

Закриваючи апеляційне провадження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_2 не доведено, що судом першої інстанції порушено її права, свободи, інтереси, які підлягають захисту у судовому порядку. Апеляційний суд вважав, що заявник не підтвердила, що прийняла спадкове нерухоме майно після смерті ОСОБА_3 за заповітом від 16 лютого 2016 року за відсутності спадкової справи, відкритої за заповітом, складеним ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 .

Апеляційний суд зазначив, що доводи апеляційної скарги стосовно того, що ОСОБА_2 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3, оскільки вона постійно проживала і була зареєстрована разом із померлою на час відкриття спадщини, не можуть бути взяті до уваги, так як на момент ухвалення судом рішення не було відомо про заповіт, а на момент смерті ОСОБА_2 не була спадкоємицею першої черги за законом чи іншої черги за законом, оскільки шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був зареєстрований 18 жовтня 2008 року, тобто після смерті ОСОБА_3, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у січні 2019 року, ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 17 грудня 2018 року, справу направити для продовження розгляду до апеляційного суду.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин правила частин першої та другої статті 1223, частини другої статті 1233, частин першої та третьої статті 1268 ЦК України.

ОСОБА_2 зазначає, що незнання про наявність заповіту, а так само наявність чи відсутність заведеної спадкової справи не змінює юридичний факт прийняття нею спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_3, оскільки на день смерті спадкодавця, ОСОБА_1 та на момент подання касаційної скарги заявник проживає у спірному будинковолодінні. Вважає, що суд першої інстанції, визнавши право власності на спадкове майно за ОСОБА_1, порушив її права як спадкоємця за заповітом, оскільки вона прийняла спадщину, адже проживала із спадкодавцем на момент її смерті.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) (далі - Закон № 460-IX (460-20) ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у січні 2019 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX (460-20) .

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваної ухвали апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 є матір`ю позивача ОСОБА_1 .

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на будинковолодіння АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Смілянського відділу Комунального підприємства "Черкаське обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації" від 07 березня 2012 року № 476 будинковолодіння АДРЕСА_1 зареєстроване на праві приватної власності за ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі-продажу, посвідчених Смілянською державною нотаріальною конторою від 10 червня 1977 року за реєстром № 1457, від 24 серпня 1982 року за реєстром № 1732, від 23 травня 1987 року за реєстром № 2963, зареєстроване в реєстровій книзі 49-2466.

Відповідно до відомостей копії паспорта ОСОБА_1 з 07 липня 1979 року та на момент подачі позовної заяви до суду ОСОБА_1 був зареєстрований у будинковолодінні АДРЕСА_1 .

Згідно з листом Смілянської державної нотаріальної контори та інформаційної довідки зі спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) від 03 березня 2012 року № 29792150 після смерті ОСОБА_3 до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини ніхто не звертався.

Апеляційний суд встановив, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер чоловік ОСОБА_2 ОСОБА_1 .

Після смерті чоловіка ОСОБА_2 виявила у його документах оскаржуване рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 30 березня 2012 року, яким визнано за ним право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 . Крім цього, зазначає, що у документах чоловіка знаходився заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Смілянського міського нотаріального округу 16 лютого 2006 року за зареєстрованим № 505, згідно з яким ОСОБА_3 усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті і на що вона за законом матиме право заповідала своєму синові ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист. Згідно з пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини). За правилами частини першої статті 292 ЦПК України 2004 року сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Системний аналіз наведених процесуальних норм дає підстави для висновку, що суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю.

У справі, яка переглядається, із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції звернулася особа, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, вважаючи, що рішення суду порушує її права як спадкоємця за заповітом після смерті ОСОБА_3 .

Апеляційний суд, закриваючи апеляційне провадження у справі, дійшов передчасних висновків про те, що рішення суду першої інстанції не стосується прав та інтересів ОСОБА_2, оскільки вона не є спадкоємцем за законом та не зверталася із заявою про прийняття спадщини як спадкоємець за заповітом.

В оцінці таких висновків суду апеляційної інстанції Верховний Суд застосовує системний аналіз норм ЦК України (435-15) про спадкове право.

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (частини перша та третя статті 1268 ЦК України).

Неприйняття спадщини або недоведення того, що особа є спадкоємцем за законом або за заповітом, позбавляє суд права робити висновок, що рішення суду стосується прав та інтересів такої особи у справі за позовом іншої особи, яка претендує на таку спадщину, а тому, відповідно, суди першої та апеляційної інстанцій зобов`язані досліджувати питання належності складу учасників у справі.

Звертаючись до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою, ОСОБА_2, обґрунтовуючи право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, зазначила, що після смерті позивача ОСОБА_1 їй стало відомо про наявність заповіту, складеного ОСОБА_3 на її ім`я, та оскільки заявник проживала із спадкодавцем і була зареєстрована із померлою на час відкриття спадщини, вона прийняла спадщину та є спадкоємцем за заповітом після померлої ОСОБА_3 .

Відхиляючи такі доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не надав системної оцінки доказам, поданим заявником, зокрема, заповіту, складеному 16 лютого 2006 року ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а також довідці про реєстрацію місця проживання особи, виданої Відділом державної реєстрації Виконавчого комітету Смілянської міської ради Черкаської області 24 жовтня 2018 року за № 11451, відповідно до змісту якої на момент смерті разом з ОСОБА_3 були зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Висновки апеляційного суду про те, що заявник не довела, що є спадкоємцем за законом, а також, що прийняла спадщину за заповітом відповідно до правил статті 1269 ЦК України, Верховний Суд визнає помилковими, оскільки апеляційний суд, вирішуючи питання, чи є ОСОБА_2 спадкоємцем ОСОБА_3, мав досліджувати питання, чи прийняла заявник спадщину як спадкоємець за заповітом відповідно до правила статті 1268 ЦК України. Апеляційному суду надано письмові докази на підтвердження таких обставин та саме такими обставинами обґрунтовувала заявник порушення її прав як спадкоємця за заповітом ОСОБА_3 . Проте, суд апеляційної інстанції наведених обставин не врахував та не дослідив, чи підтверджені вони письмовими доказами.

Вирішуючи питання про те, чи є ОСОБА_2 спадкоємцем за заповітом необхідно враховувати, що згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, у тому числі й презумпція правомірності правочину.

Таким чином, вирішуючи питання про те, чи стосується прав та інтересів заявника рішення суду першої інстанції у справі, яка переглядається, апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_2 звернулася до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою як спадкоємець за заповітом, яка вважається такою, яка прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 в порядку статті 1268 ЦК України, оскільки проживала із спадкодавцем на момент її смерті, а тому рішення суду першої інстанції у справі, яка переглядається, стосується її прав та інтересів. Апеляційний суд не встановив, відповідач у справі не стверджував, що заповіт, складений на ім`я ОСОБА_2, скасований чи визнаний недійсним, а тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2, проживаючи із спадкодавцем на момент її смерті, не могла прийняти спадщину за правилами статті 1268 ЦК України як спадкоємець за заповітом.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд констатує, що оскаржувана ухвала апеляційного суду є неправильною та підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Одночасно Верховний Суд врахував, що апеляційний суд повинен був вирішити питання про залучення до участі у справі правонаступників позивача, оскільки на момент подання скарги ОСОБА_6 помер позивач у справі ОСОБА_1 .

Відповідно до частини першої статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Зважаючи на нездійснення дослідження наявних у матеріалах справи доказів, а також нездійснення перевірки, чи порушені права ОСОБА_7 рішенням суду першої інстанції, а також незалучення до участі у справі правонаступників ОСОБА_1, суд апеляційної інстанцій передчасно зробив висновок про наявність підстав для закриття апеляційного провадження у справі.

Вирішуючи питання про наявність правових підстав для перегляду рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції, апеляційний суд зобов`язаний був виконати вимоги частини першої статті 352 та пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, а тому відсутність правильних та обґрунтованих висновків про порушення чи непорушення прав та інтересів особи, яка подала апеляційну скаргу, ухваленим рішенням суду першої інстанції виключає можливість залишення оскаржуваної ухвали апеляційного суду без змін.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини

(далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення у справі "Проніна проти України", № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).