Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Прохор Л. Є. 09 жовтня 2017 року, зареєстрованого в реєстрі за № 956, в порядку спадкування за заповітом майна ОСОБА_4, 1924 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Право власності позивача на житловий будинок зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 09 жовтня 2017 року № 22722732, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності з індексним номером 99688761 від 09 жовтня 2017 року.

Під час оформлення спадщини з`ясувалося, що право власності на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, не зареєстровано за ОСОБА_4 .

Згідно з довідкою Обласного комунального підприємства "Кіровоградське обласне бюро технічної інвентаризації" від 23 листопада 2016 року № 30443 підтверджено зареєстроване право власності ОСОБА_4 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 650,6 кв. м.

Набувши право власності на вищевказаний житловий будинок в порядку спадкування, позивач не оформив право власності на земельну ділянку, на якій він розташований, через відсутність зареєстрованого права власності на земельну ділянку за спадкодавцем та відсутність відомостей щодо такого майна в складі спадщини.

З належних ОСОБА_4 документів, що залишилися після її смерті, позивачу стало відомо, що житловий будинок та земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, за її життя були предметом договорів дарування, стороною яких були відповідачі у справі ОСОБА_3 та ОСОБА_2, які в подальшому були визнані недійсними судом.

Належність на праві приватної власності ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,0651 га в межах згідно з планом на АДРЕСА_1, переданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), підтверджується державним актом на право приватної власності на землю, серія КР № 00004211, виданим Кіровоградською міською радою 27 червня 1997 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 4112.

Між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 15 лютого 2002 року були укладені договори дарування житлового будинку та земельної ділянки на АДРЕСА_1, нотаріально посвідчені приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Алфімовою І. М. 15 лютого 2002 pоку, зареєстровані в реєстрі за № 626 та № 628 відповідно.

Відповідачі на підставі договору дарування земельної ділянки від 15 лютого 2002 року № 628 отримали державні акти на право приватної власності на землю.

Право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину земельної ділянки в АДРЕСА_1, площею 673,2 кв. м в межах згідно з планом, переданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), підтверджене державним актом про право приватної власності на землю серії Р1 № 335003, № 3510100000:17:119:0004, виданим Кіровоградською міською радою 03 грудня 2002 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 10163.

Право власності ОСОБА_3 на 1/2 частину земельної ділянки в АДРЕСА_1, площею 673,2 кв. м в межах згідно з планом, переданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), підтверджене державним актом про право приватної власності на землю серії Р1 № 335004, № 3510100000:17:119:0004, виданим Кіровоградською міською радою 03 грудня 2002 року, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 10164.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 08 квітня 2004 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання угоди недійсною затверджено мирову угоду сторін, згідно з якою відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повертають подаровані їм житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 в приватну власність дарувальника - ОСОБА_4, в зв`язку з недійсністю договорів дарування. З іншої сторони відповідачі звільняються від відшкодування позивачу ОСОБА_4 понесених нею витрат у справі на оплату послуг представника позивача та надання допомоги адвоката. В зв`язку із затвердженням мирової угоди провадження у справі закрите.

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 01 грудня 2004 року у справі № 2-7243/2004 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, визнано недійсним договір дарування, укладений 15 лютого 2002 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі № 626 щодо будинку АДРЕСА_1 .

На підставі вищевказаного судового рішення, у січні 2005 року відбулося повернення відповідачами житлового будинку на АДРЕСА_1 з відповідною перереєстрацією права власності на житловий будинок на ім`я ОСОБА_4, що підтверджується довідкою Кіровоградського об`єднаного бюро технічної інвентаризаціївід 18 січня 2005 року.

Разом з тим щодо повернення ОСОБА_4 земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок на АДРЕСА_1, відповідачами було передано лише примірник договору дарування земельної ділянки та належні їм державні акти на право приватної власності на землю.

З огляду на похилий вік та стан здоров`я ОСОБА_4 не звернулася до компетентного органу саме щодо переоформлення права власності на землю. Перереєстрація права власності на земельну ділянку на ОСОБА_4 у встановленому законодавством порядку не відбулася, оскільки вона вважала достатнім перереєстрацію житлового будинку, який розміщений на земельній ділянці. За таких обставин право власності на земельну ділянку залишилось зареєстрованим за відповідачами та відповідно спричинило її відсутність у складі спадкового майна померлої ОСОБА_4, спадкоємцем якої є позивач.

Позивач зазначив, що на цей час садиба, розташована на АДРЕСА_1, належить на праві власності різним особам: позивачеві - житловий будинок, відповідачам - земельна ділянка, на якій він розташований, що суперечить чинному законодавству та порушує права позивача, за захистом яких він змушений звернутися до суду.

Позивач просив визнати за ним право власності на земельну ділянку, передану для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), на АДРЕСА_1, припинивши право спільної часткової власності, по 1/2 частки кожного на цю земельну ділянку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 серпня 2018 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на земельну ділянку задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку, передану для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану на АДРЕСА_1 .

Припинено право спільної часткової власності на 1/2 частку ОСОБА_2 на земельну ділянку, передану для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану на АДРЕСА_1, згідно із державним актом про право приватної власності на землю серії Р1 № 335003, № 3510100000:17:119:0004, виданим Кіровоградською міською радою 03 грудня 2002 року, зареєстрованим в Книзі записів актів на право приватної власності на землю за № 10163.

Припинено право спільної часткової власності на 1/2 частку ОСОБА_3 на земельну ділянку, передану для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташовану на АДРЕСА_1, згідно із державним актом про право приватної власності на землю серії Р1 № 335004, № 3510100000:17:119:0004, виданим Кіровоградською міською радою 03 грудня 2002 року, зареєстрованим в Книзі записів актів на право приватної власності на землю за № 10164.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 23 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 серпня 2018 року скасовано.

ОСОБА_1 в позові до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - відділ у Кіровоградському районі Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, про визнання права власності на земельну ділянку відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, оскільки договори дарування будинку та земельної ділянки були укладені між ОСОБА_4, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 15 лютого 2002 року, то правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються нормами матеріального права в редакції, що діяла на час укладання договорів.

Відповідачі володіють земельною ділянкою на підставі державних актів на право приватної власності на землю, які є чинними і питання щодо їх скасування позивачем не ставилось.

Доводи позивача, що земельна ділянка, яка була передана у приватну власність власнику будинку за рішенням виконкому, із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), після визнання за рішенням суду договору дарування будинку недійсним, перейшла у власність ОСОБА_4, не ґрунтуються на положеннях статті 120 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення цих юридичних фактів, оскільки у власність відповідачів ця земельна ділянка перейшла за цивільно-правовою угодою, яка на цей час є дійсною.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-ІХ (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України (1618-15) наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її з Кіровського районного суду м. Кіровограда.

12 липня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

На підставі ухвали Верховного Суду від 10 лютого 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 жовтня 2020 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Висоцька В. С., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Фаловська І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно встановив характер правовідносин сторін, неправильно застосував норми права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, не вирішив питання щодо наявності обставин, якими обґрунтовані позовні вимоги.

У касаційній скарзі зазначається, що ОСОБА_4 не мала наміру залишити земельну ділянку у власності відповідачів.

Доводи інших учасників справи

У липні 2019 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 надіслали відзив на касаційну скаргу, у якому зазначають, що суд апеляційної інстанцій правильно врахував час та підстави набуття сторонами права власності на спірну земельну ділянку та чинне законодавство на момент виникнення таких правовідносин.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ОСОБА_4 з 26 жовтня 1990 року була одноосібним власником будинку, розташованого на АДРЕСА_1 . Право власності набуто в порядку спадкування (т. 1 а. с. 23).

Згідно із рішенням виконавчого комітету Кіровоградської міської ради народних депутатів від 23 квітня 1997 року № 349 "Про приватизацію земельних ділянок індивідуальної забудови" ОСОБА_4 передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням - для обслуговування та будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)(т. 1 а. с. 177, 178).

На підставі вищезазначеного рішення виконкому 27 червня 1997 року ОСОБА_4 видано державний акт на право приватної власності на землю (т. 1 а. с. 17).

15 лютого 2002 року ОСОБА_4 за договором дарування подарувала ОСОБА_2, ОСОБА_3 будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1. а. с. 148). Цього ж дня ОСОБА_4 за договором дарування земельної ділянки подарувала ОСОБА_2, ОСОБА_3 земельну ділянку площею 651 кв. м, що знаходиться в АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 149).

Рішенням Кіровоградської міської ради від 27 вересня 2002 року № 89 внесено зміни до рішення міськвиконкому від 23 квітня 1997 року № 349, а саме визначено вважати площу земельної ділянки на АДРЕСА_1 - 671,5 кв. м (т. 1 а. с. 176).

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 08 квітня 2004 року закрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання угоди недійсною та затверджено мирову угоду сторін, згідно з якою відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повертають подаровані їм житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 в приватну власність дарувальника ОСОБА_4 в зв`язку з недійсністю договорів дарування. З іншої сторони відповідачі звільняються від відшкодування позивачу ОСОБА_4 понесених нею витрат у справі на оплату послуг представника позивача та надання допомоги адвоката.

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 01 грудня 2004 року визнано недійсним договір дарування, укладений 15 лютого 2002 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі № 626 щодо будинку АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Спадщину, яка складається із житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, що належав спадкодавцю, прийняв ОСОБА_1 .

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю набувається та реалізується його суб`єктами виключно відповідно до закону.

Отже, суб`єктивне право власності на землю виникає на підставах та у порядку, визначеному ЗК України (2768-14) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Відповідно до частин першої та другої статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.

Позов про визнання права власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_1 мотивував набуттям ним в порядку спадкування права власності на житловий будинок, що знаходиться на цій земельній ділянці. Вважав, що право власності на земельну ділянку до нього перейшло на підставі статей 120, 125 ЗК України та статті 377 ЦК України.

Стаття 120 ЗК України в редакції від 01 січня 2002 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначала особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будівлю і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.

Так, частина перша статті 120 ЗК України (у відповідній редакції) передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Разом з тим у разі відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати те, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною починаючи з 1 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20).

У справі, що розглядається, суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про те, що особа, яка набула власності на нерухоме майно має також і право на земельну ділянку, на якій це майно розміщено.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не врахував вказаних норм законодавства, чинних на час виконання реституції за недійсним договором дарування житлового будинку.

Суд апеляційної інстанції не навів переконливих аргументів на спростування висновків суду першої інстанції, тому безпідставно скасував рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 16 серпня 2018 року в частині визнання за позивачем права власності на земельну ділянку, яке ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Укладаючи договір, спрямований на відчуження будинку, а в подальшому виконуючи умови мирової угоди та рішення суду, яким визнано недійсним договір дарування житлового будинку, відповідачі не могли не розуміти, що користування будинком неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування будинку.

У договорі дарування від 15 лютого 2002 року визначена площа переданої в дар земельної ділянки, що знаходиться в АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 149).

ОСОБА_4 набула право власності на цю земельну ділянку на підставі рішення виконавчого комітету Кіровоградської міської ради народних депутатів від 23 квітня 1997 року № 349 "Про приватизацію земельних ділянок індивідуальної забудови".

З матеріалів цивільної справи № 2-7243/04 відомо, що ОСОБА_4 мала намір розпорядитися належним їй будинком та земельною ділянкою з метою забезпечення утримання її відповідачами, зважаючи на похилий вік. В зв`язку з неотриманням бажаного, звернулась до суду з позовом про визнання договору дарування будинку та земельної ділянки недійсними. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позов про визнання договорів недійсними визнали.

У січні 2005 року відповідачі повернули ОСОБА_4 житловий будинок на АДРЕСА_1 з відповідною перереєстрацією права власності.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) міститься висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина "venire contra factum proprium" (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини "venire contra factum proprium" знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Позиція відповідачів, згідно з якою вони вважають себе власниками земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок, що їм не належить, не ґрунтується на нормах цивільного та земельного законодавства, не відповідає принципам розумності та справедливості, а також суперечить їх попередній поведінці щодо підписання мирової угоди, за умовами якої відповідачі зобов`язалися повернути подаровані їм житловий будинок та земельну ділянку.

Отже, наведені норми слід розуміти таким чином, що при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду право попереднього власника або користувача на земельну ділянку, на якій розташований відповідний об`єкт нерухомості, припиняється автоматично, в силу закону, без оформлення припинення права будь-якими актами та документами.

Порушення, невизнання або оспорювання права власності особи на земельну ділянку є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Тому колегія суддів Верховного Суду зазначає, що у вказаній справі визнання права власності за ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку є ефективним та належним способом захисту його порушених прав, оскільки внаслідок задоволення судом таких вимог позивача автоматично припиняється попереднє право власності відповідачів. Отже, позовні вимоги про припинення права спільної часткової власності відповідачів на земельну ділянку не підлягають задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в частині визнання права власності на земельну ділянку підлягає скасуванню із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції, яке по суті є правильним.

Головуючий Судді:	В. С. Висоцька А. І. Грушицький І. В. Литвиненко
	Є. В. Петров
	І. М. Фаловська