розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" на постанову Донецького апеляційного суду від 04 березня 2020 року у складі колегії суддів: Соломахи Л. І., Канурної О. Д., Мірути О. А.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року приватне акціонерне товариство "АПК-Інвест" (далі - ПрАТ "АПК-Інвест") звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про переукладення договору оренди земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що 1 лютого 2014 року між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної частки (паю), який зареєстрований 20 лютого 2014 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Білокузьминівської селищної ради за № 156, згідно якого в оренду передається земельна частка (пай) (рілля) розміром 4,66 умовних кадастрових гектарів, згідно сертифіката на право на земельну частку (пай) серія РН № 116317, виданого 30 березня 2004 року Костянтинівською районною державною адміністрацією.

01 лютого 2014 року вони підписали акт приймання-передачі земельної частки (паю), згідно якого ОСОБА_1 передав, а ПрАТ "АПК-Інвест" прийняло у володіння та користування (оренду) земельну частку (пай) (рілля) розміром 4,66 умовних кадастрових гектарів, яка розміщена в межах земельної ділянки, виділеної в натурі єдиним масивом.

Пунктом 2.3 вказаного договору встановлено строк його дії 20 років, який на даний час не сплинув.

Вказувало, що з часу укладення договору по день звернення до суду із цим позовом ПрАТ "АПК-Інвест" сумлінно виконує свої зобов'язання за договором, у тому числі і зі сплати орендної плати.

Проте, товариству стало відомо про виділення ОСОБА_1 в натурі земельної ділянки площею 3,6457 га, якій присвоєно кадастровий номер 1422481500:35:000:0110 та яка фактично використовується позивачем на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 01 лютого 2014 року.

Пунктом 3.1 договору оренди передбачено обов`язок орендодавця повідомити орендаря про виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) протягом 5 робочих днів з дати такого виділення.

Також відповідно до частини п'ятої статті 31 Закону України "Про оренду землі" особа, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває в оренді, протягом одного місяця з дня державної реєстрації права власності на неї, зобов`язана повідомити про це орендаря в порядку, визначеному статтею 148-1ЗК України.

Разом із тим, ОСОБА_1 не повідомив ПрАТ "АПК-Інвест" про отримання ним правовстановлюючого документа, що підтверджує його право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 1422481500:35:000:0110, чим порушив вимоги договору, нормативних актів та безпосередньо права товариства, як орендаря та фактичного користувача земельної частки (паю), яка була виділена ОСОБА_1 в натурі.

Вказувало, що 28 грудня 2018 року новим власником земельної ділянки стала ОСОБА_2, про що товариству стало відомо 01 березня 2019 року з Публічної кадастрової карти України.

Земельна частка (пай) передавалася позивачу в оренду на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) шляхом укладення договору оренди земельної частки (паю), що передбачено Указом Президента України "Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)" від 15 грудня 1998 року № 1353/98 (1353/98) , Указом Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 03 грудня 1999 року № 1529/99 (1529/99) та Типовим договором оренди земельної частки (паю), затвердженим наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 січня 2000 року № 5 (z0101-00) , зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23 лютого 2000 року за № 101/4322 (z0101-00) .

Зазначало, що як на момент укладення договору оренди земельної частки (паю) з ОСОБА_1, так і на теперішній час діють норми Перехідних положень Закону України "Про оренду землі" (161-14) , якими встановлено імперативну норму щодо наслідків виділу в натурі (на місцевості) земельної ділянки власником земельної частки (паю), яким укладено договір оренди землі, а саме: такий договір переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом.

Тобто, припинення дії договорів оренди земельних паїв може мати місце тільки після їх переукладення відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку або з підстав, встановлених Законом України "Про оренду землі" (161-14) , та за згодою сторін.

Аналогічні умови містяться і в пункті 2.3 укладеного договору оренди земельної частки (паю).

Під час укладання договору оренди земельної частки (паю) ОСОБА_1 виявив волю щодо укладення договору оренди земельної частки (паю) строком на 20 років та правових наслідків подальшої реалізації ним права на виділ земельної ділянки - переукладання договору оренди землі із орендарем відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і укладений договір оренди земельної частки (паю).

Виконуючи належним чином зобов`язання за договором оренди земельної частки (паю) (своєчасна сплата орендної плати, обробка земельної ділянки, дотримання цільового призначення землі, тощо), орендар набув право "правомірного очікування" щодо переукладення договору, і відмова в цьому порушує його права не тільки безпосередньо на користування земельною ділянкою протягом встановленого договором двадцятирічного строку, а й на завершення поточних робіт, які розпочато на земельній ділянці, на отримання запланованого прибутку.

Згідно пункту 2.3 Типового договору оренди земельної частки (паю), затвердженого наказом Держкомзему України від 17 січня 2000 № 5 "у разі виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) зобов`язання сторін припиняються відповідно до чинного законодавства", а Законом України "Про оренду землі" (161-14) визначено вичерпний перелік підстав для припинення договору оренди, серед яких відсутня така підстава для розірвання (припинення) договору як виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки власником земельної частки (паю).

Згідно висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 березня 2018 року у справі № 924/468/14, факт оформлення державного акта на право власності на землю дію раніше укладених власниками договорів оренди земельних паїв автоматично не припиняє, а такі договори підлягають переукладенню.

Враховуючи наведене ПрАТ "АПК-Інвест" просило суд визнати переукладеним договір оренди земельної частки (паю) від 01 лютого 2014 року, укладений між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1, на договір оренди землі (кадастровий номер земельної ділянки 1422481500:35:000:0110, площею 3,6457 га) на тих самих умовах, що і раніше укладений договір оренди земельної частки (паю), починаючи з дати державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (24 травня 2018 року) в запропонованій ним редакції договору, додатком до якого є акт приймання-передачі земельної ділянки від 24 травня 2018 року.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 листопада 2019 року у складі судді Мартиненко В. С. позов ПрАТ "АПК-Інвест" задоволено частково.

Визнано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422481500:35:000:0110, площею 3,6457 га за орендарем ПрАТ "АПК-Інвест" на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 01 лютого 2014 року, укладеного між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1, зареєстрованого 20 лютого 2014 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Білокузьминівської сільської ради за № 156.

У частині позовних вимог щодо визнання договору оренди землі переукладеним відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що дії ОСОБА_1 свідчать про те, що він ухилився від переукладення договору оренди земельної частки (паю) у зв`язку із отриманням земельної ділянки у власність, що свідчить про відсутність волевиявлення обох сторін договору оренди земельної частки (паю) на його переукладення або зміну, а тому вимога позивача про визнання переукладеним договору оренди земельної ділянки задоволенню не підлягає.

Разом із тим, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки ОСОБА_1 не визнається право оренди ПрАТ "АПК-Інвест" земельної ділянки з кадастровим номером 1422481500:35:000:0110, площею 3,6457 га, а відсутність відомостей про державну реєстрацію речового права позивача в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зумовлює його порушення, вказане право підлягає захисту шляхом визнання його судом, що відповідає приписам статті 5 ЦПК України та пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 04 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, до якої приєдналась ОСОБА_2, задоволено частково.

Скасовано заочне рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 листопада 2019 року в частині визнання права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422481500:35:000:0110, площею 3,6457 га, за орендарем - ПрАТ "АПК-Інвест" на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 01 лютого 2014 року, укладеного між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1, зареєстрованого 20 лютого 2014 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Білокузьминівської сільської ради за № 156.

Заочне рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 11 листопада 2019 року в частині відмови ПрАТ "АПК-Інвест" у задоволенні позовних вимог про переукладення договору оренди землі змінено у мотивувальній частині, викладено його в редакції цієї постанови.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що з часу отримання ОСОБА_1 державного акта на право приватної власності на землю він набув статусу власника земельної ділянки, тобто змінився предмет оренди та статус сторін договору оренди, а тому договір оренди земельної частки (паю) від 01 лютого 2014 року, укладеного між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1, слід вважати припиненим. При цьому зміст пункту 2.3 договору оренди земельної частки (паю) щодо переукладення договору у разі виділення земельної ділянки в натурі не може бути розцінено як примус власника земельної ділянки і передбачає право, а не обов'язок на переукладення такого договору. Апеляційним судом вказано, що наведені висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 27 березня 2007 року у справі № 6-7167сво06, постановах Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 484/4135/18, від 30 жовтня 2019 року у справі № 233/4198/18, від 11 листопада 2019 року у справі № 484/4067/18.

Крім того, визнавши за ПрАТ "АПК-Інвест" 11 листопада 2019 року право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422481500:35:000:0110, площею 3,6457 га,місцевий суд не врахував, що їївласником на час розгляду справи судом першої інстанції є не ОСОБА_1, а ОСОБА_2, до якої вимог не заявлялось та яка залучена до участі у справі в якості третьої особи.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У квітні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ПрАТ "АПК-Інвест".

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 травня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2020 року зупинено касаційне провадження у вказаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року відновлено касаційне провадження у вказаній справі.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ПрАТ "АПК-Інвест", посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що місцевий суд обґрунтовано зазначив, що чинним законодавством не допускається розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку, а зміна статусу предмета оренди та орендодавця, недійсність сертифіката на право на земельну частку (пай) після виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю не передбачені Законом України "Про оренду землі" (161-14) як самостійні підстави для припинення договору оренди, а є підставою для його переукладення на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Враховуючи відсутність волевиявлення ОСОБА_1 на переукладення та зміни договору оренди земельної частки (паю), суд першої інстанції відповідно до викладеної в позові вимоги визначив у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Разом із тим, апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду в частині визнання права оренди земельної ділянки за ПрАТ "АПК-Інвест", керувався виключно пунктом 2.3 Типового договору оренди земельної частки (паю), положенням пункту 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справи" (va007700-04) та Перехідними положеннями Закону України "Про оренду землі" (161-14) , однак конкретної норми матеріального права судом не було наведено.

Вказане свідчить про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та неврахування правового висновку, який викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження 12-161гс19), у якому вказано, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом при ухваленні рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Таким чином, суд першої інстанції цілком обґрунтовано самостійно визначив ефективний спосіб захисту порушеного права, який по суті не змінює змісту заявленої позовної вимоги.

Зазначає, що в силу положень статті 148-1 ЗК України ОСОБА_2 із отриманням у власність спірної земельної ділянки набула права та обов'язки попереднього власника земельної ділянки за чинним договором оренди щодо такої земельної ділянки, а тому висновки апеляційного суду про те, що матеріально-правові наслідки ухваленого судового рішення на ОСОБА_2 покладатися не можуть, суперечать положенням вказаної статті ЗК України (2768-14) .

Крім того, висновок, сформований у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (va007700-04) зроблено без урахування змісту абзацу 2 розділу IX Перехідних положень Закону України "Про оренду землі" (161-14) та прямо суперечить цій нормі.

Вказує, що апеляційний суд в обґрунтування оскаржуваного судового рішення посилався на постанови Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 233/4198/18, від 14 серпня 2019 року у справі № 484/4135/18 та від 11 листопада 2019 року у справі № 484/4067/18. При цьому апеляційний суд безпідставно врахував наведені постанови, оскільки у вказаних постановах Верховний Суд не надав висновок щодо питання застосування норми права, викладеної в абзаці 2 розділу IX перехідних положень Закону України "Про оренду землі" (161-14) , та взагалі не проаналізував застосування даної норми.

Разом із тим, апеляційним судом не враховано висновків щодо застосування абзацу 2 розділу IX перехідних положень Закону України "Про оренду землі" (161-14) , який викладено у постановах Верховного Суду від 19 березня 2018 року у справі 924/468/14, від 22 травня 2019 року у справі № 904/3558/18.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ПрАТ "АПК-Інвест" від представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3, у якому вказано, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 на підставі сертифіката серії PH № 16317 мав право на земельну частку (пай) розміром 4,66 умовних кадастрових гектарів, що розташована на території Білокузьминівської сільської ради Костянтинівського району Донецької.

01 лютого 2014 року між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної частки (паю), відповідно до умов якого орендодавець передав орендарю у володіння та користування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельну частку (пай) рілля розміром 4,66 умовних кадастрових гектарів строком на 20 років зі сплатою орендної плати. Договір зареєстровано 20 лютого 2014 року у книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часток (паїв) Білокузьминівської сільської ради за № 156.

01 лютого 2014 року сторони підписали акт приймання передачі земельної частки (паю) розміром 4,66 умовних кадастрових гектарів відповідно до договору оренди від 01 лютого 2014 року.

Розпорядженням голови Костянтинівської районної державної адміністрації Донецької області № 254 від 15 травня 2018 року було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в обмін на сертифікат на право на земельну частку (пай) колишнього КСП "Червона зірка"; надано ОСОБА_1 у власність та виділено в натурі (на місцевості) земельну ділянку кадастровий номер 1422481500:35:000:0110, загальною площею 3,6457га.

24 травня 2018 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1422481500:35:000:0110, загальною площею 3,6457га.

Листом від 12 червня 2018 року № 365-5 ПрАТ "АПК-Інвест" направляло на адресу ОСОБА_1 пропозицію переукласти договір оренди земельної частки (паю) на договір оренди земельної ділянки разом із проектом договору.

Земельна ділянка з кадастровим номером 1422481500:35:000:0110, загальною площею 3,6457 га, на підставі договору оренди земельної частки (паю) використовується ПрАТ "АПК-Інвест" для вирощування зернових культур; на зазначеній земельні ділянці був засіяний соняшник.

Протягом 2014 - 2018 років ПрАТ "АПК-Інвест" належним чином виконувало свої зобов`язання за договором оренди, сплачуючи на користь ОСОБА_1 орендну плату.

28 грудня 2018 року зареєстровано право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку за кадастровим номером 1422481500:35:000:0110, загальною площею 3,6457га.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково із таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною другою статті 792 ЦК України встановлено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно із частиною першою статті 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Пунктом 17 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) визначено, що сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Разом з тим частиною другою розділу IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" (161-14) передбачено, що громадяни - власники сертифікатів на право на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог цього Закону. Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, що і раніше укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін. Припинення дії договору оренди допускається лише у випадках, визначених цим Законом.

Згідно із законодавством, що діяло на момент укладення договору оренди земельної частки (паю), такий договір відповідав чинному законодавству, був дійсним і передбачав надання орендарю зобов`язального права користування певною ділянкою, у свою чергу частина друга розділу IX "Перехідні положення" Закону України "Про оренду землі" (161-14) передбачала переукладення договору після виділення земельної ділянки в натурі на тих самих умовах, але вже відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку.

Таким чином, законодавець легітимізував відповідні відносини, надавши особі, яка не є власником ділянки, можливість правомірно передати володіння нею іншій особі. Більше того, законодавець також передбачив обов`язкову трансформацію "зобов`язальної" оренди в "речову" після виділення земельної частки (паю) на місцевості.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 (провадження № 14-65цс19) зроблено правовий висновок, що виділення земельної ділянки в натурі та набуття права власності на неї жодною мірою не впливає на дійсність договору оренди земельної частки (паю) та не перешкоджає виконанню цього договору. Виділення земельної ділянки в натурі також не може бути обставиною, що є підставою для розірвання договору відповідно до статей 651, 652 ЦК України, зокрема, "істотною зміною обставин". Виділення земельної ділянки в натурі не лише не обумовлена причинами, які заінтересована сторона (орендодавець) не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості і обачності (пункт 2 частини другої статті 652 ЦК України), а є прямим наслідком свідомих дій цієї сторони. Отже, припинення дії договорів оренди земельних паїв має місце лише після їх переукладення відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку або в судовому порядку з визначених законом підстав.

Таким чином, при вирішенні спірних правовідносин щодо переукладення або розірвання договору оренди земельної частки (паю) слід враховувати, що зміна статусу земельної ділянки чи її власника не має наслідком автоматичного припинення договору, крім випадків, коли це передбачено самим договором.

З огляду на викладене, слід зазначити, що висновок апеляційного суду про те, що з часу отримання орендодавцем державного акта на право приватної власності на землю змінюється предмет оренди, а тому договір оренди земельної частки (паю) слід вважати припиненим, є помилковим, оскільки зміна статусу земельної ділянки чи її власника не має наслідком автоматичного припинення договору у правовідносинах щодо переукладення або розірвання договору оренди земельної частки (паю).

Разом із тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача).

Згідно зі статтю 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведеде, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

У постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) . За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо неналежного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обгрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Звертаючись до суду із вказаним позовом у березні 2019 року, позивач просив визнати переукладеним договір оренди земельної частки (паю) від 01 лютого 2014 року, укладений між ПрАТ "АПК-Інвест" та ОСОБА_1, на договір оренди землі (кадастровий номер земельної ділянки 1422481500:35:000:0110, площею 3,6457 га) на тих самих умовах, що і раніше укладений договір оренди земельної частки (паю), починаючи з дати державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (24 травня 2018 року) в запропонованій ним редакції договору, додатком до якого є акт приймання-передачі земельної ділянки від 24 травня 2018 року.

Тобто, позивач просив суд переукласти договір оренди земельної частки (паю) у зв`язку із виділенням орендодавцю в натурі земельної ділянки площею 3,6457 га, якій присвоєно кадастровий номер 1422481500:35:000:0110 та яка фактично ним використовується.

З інформаційної довідки державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку убачається, що з 28 грудня 2018 року, тобто до пре'явлення позову у цій справі, власником спірної земельної ділянки була ОСОБА_2, яка залучена до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (т. 1, а. с. 15). Натомість у позовній заяві позивач просив перекласти договір оренди земельної ділянки з ОСОБА_1 .

Однак, відповідно до частини першої статті 148-1 ЗК України до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки.

Отже, заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов'язків ОСОБА_2 і не можуть бути розглянуті судом і вирішені у спорі позивача з третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору та яка в такій ситуації має бути залучена співвідповідачем, оскільки лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть.

Проте, ОСОБА_2 до участі в справі в якості співвідповідача не залучена, клопотань про її залучення співвідповідачем за цим позовом позивач не заявляв, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

Посилання заявника на те, що в силу статті 148-1 ЗК України ОСОБА_2 із отриманням у власність спірної земельної ділянки набула права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинним договором оренди щодо такої земельної ділянки, не можуть бути прийняті судом, оскільки ОСОБА_2 не є співвідповідачем у вказаній справі, а вказаний спір безпосередньо стосується її прав та обов`язків щодо розпорядження належної їй земельної ділянки.

Вирішуючи спір між сторонами, суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, не звернули уваги, що позов пред`явлено не до всіх належних відповідачів, внаслідок чого ухвалили судові рішення, які не відповідають вимогам закону.

Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, щопостанова апеляційного суду не може вважатися такою, що відповідає вимогам закону, оскільки, встановивши, що місцевим судом не було залучено до участі у справі всіх належним співвідповідачів, такий мав відмовити у задоволенні позову саме з цих підстав.

Натомість апеляційний суд, змінюючи мотиви відмови у задоволенні позовних вимог в частині визнання переукладеним договору оренди землі, не врахував того, що набуття права власності на земельну ділянку не є підставою для припинення договору оренди земельної частки (паю).

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на викладене, враховуючи, що судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги частково, скасування постанови Донецького апеляційного суду від 04 березня 2020 року і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з підстав, наведених вище.

Щодо клопотання про закриття провадження у справі

У травні 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про закриття провадження у справі на підставі пунктів 4, 5 частини першої статті 396 ЦПК України.

Згідно пункту 4 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норм права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку. Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилається скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Разом із тим, відсутні підстави для задоволення вказаного клопотання, оскільки висновок щодо застосування норм права у спірних правовідносинах викладено Великою Палатою Верховного Суду 01 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19 (провадження 14-65цс20), а тому посилання заявника у клопотанні щодо закриття провадження не можуть бути прийняті судом.

Щодо клопотання про зупинення касаційного провадження у справі

У жовтні 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про зупинення касаційного провадження у справі.

Клопотання мотивовано тим, що у Конституційному Суді України перебуває справа № 1-25/2020 (395/20) за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень пункту 1 частини другої статті 37, статті 45, пункту 12 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) та окремих положень КАС України (2747-15) , ГПК України (1798-12) , ЦПК України (1618-15) , КПК (4651-17) України.

Вказує, що до вирішення Конституційним Судом України справи № 1-25/2020 (395/20) виникає об`єктивна неможливість розгляду справи, яка переглядається, а тому просила зупинити касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України.

У задоволенні клопотання слід відмовити з таких підстав.

Пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України передбачено, що суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.

Зупинення провадження у справі не повинне призводити до необґрунтованого затягування розгляду справи.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

На сьогоднішній день положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) та положення КАС України (2747-15) , ГПК України (1798-12) , ЦПК України (1618-15) , КПК України (4651-17) є чинними та діють.

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, прийняття рішення Конституційним Судом України у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень пункту 1 частини другої статті 37, статті 45, пункту 12 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) та окремих положень КАС України (2747-15) , ГПК України (1798-12) , ЦПК (1618-15) України, КПК України (4651-17) на спірні правовідносини не впливає.

Крім того, у справі, яка переглядається, зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про закриття провадження у справі відмовити.

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_1, ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про зупинення касаційного провадження у справі відмовити.

Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "АПК-Інвест" задовольнити частково.

Постанову Донецького апеляційного суду від 04 березня 2020 року скасувати.

У задоволенні позовних вимог приватного акціонерного товариства "АПК?Інвест" до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про переукладення договору оренди земельної частки (паю) відмовити.