розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 січня 2020 року у складі колегії суддів: Дряниці Ю. В., Абрамова П. С., Кривчун Т. О.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Крайчинський С. С. звернувся до суду із поданням про звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку.

Подання приватного виконавця мотивоване тим, що 21 серпня 2019 року відкрито виконавче провадження № 59855182 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 04 травня 2016 року Октябрським районним судом м. Полтави, про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь акціонерного товариства "Укрсиббанк" (далі - АТ "Укрсиббанк") у солідарному порядку заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 05 вересня 2008 року у розмірі 391 669,70 дол. США, пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом і процентів за користування кредитом у розмірі 73 166,60 грн та судового збору по 1 827,00 грн з кожного.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором про надання споживчого кредиту, між АТ "УкрСиббанк" і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 03 квітня 2015 року, виданого Реєстраційною службою Головного управління Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, квартира АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_1 як нежитлове приміщення.

28 квітня 2014 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, за умовами якого останній передав в іпотеку нежитлове приміщення АДРЕСА_1 .

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року, яке набрало законної сили, встановлено нікчемність договору іпотеки від 28 квітня 2015 року, укладеного між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 . Цим же рішенням суду встановлено, що перебудова квартири АДРЕСА_1 в нежитлове приміщення не припиняє дію іпотеки AT"УкрСиббанк" і договором іпотеки від 05 вересня 2008 року гарантовано право банку на дію іпотеки у разі реконструкції цього приміщення.

На підставі вказаного приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Крайчинський С. С. просив суд надати дозвіл на звернення стягнення на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки згідно з договором іпотеки від 05 вересня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 і АТ "УкрСиббанк", в межах виконавчого провадження № 59855182 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 04 травня 2016 року Октябрським районним судом м. Полтави, про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь акціонерного товариства "Укрсиббанк" (далі - АТ "Укрсиббанк") у солідарному порядку заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 05 вересня 2008 року у розмірі 391 669,70 дол. США, пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом і процентів за користування кредитом у розмірі 73 166,60 грн та судового збору по 1 827,00 грн з кожного.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2019 року у складі судді Чуванової А. М. у задоволенні подання приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Крайчинського С. С. відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що згідно з частинами першою, другою статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна. Разом з тим, приватним виконавцем не встановлено наявності у боржника коштів в національній та іноземній валютах у банках та інших фінансових установах або рухомого майна, на яке може бути звернуто стягнення за виконавчими документами у першу чергу відповідно до статті 48 Закону України "Про виконавче провадження". Вказане свідчить про передчасність звернення приватного виконавця із цим поданням, оскільки останнім не виконано усі дії з примусового виконання судового рішення у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 09 січня 2020 року апеляційну скаргу АТ "Укрсиббанк" задоволено.

Ухвалу Октябрського районного суду м. Полтави від 24 жовтня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення подання приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Крайчинського С. С.

Надано приватному виконавцю виконавчого округу м. Києва дозвіл звернути стягнення на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки згідно з договором іпотеки від 05 вересня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 і АТ "УкрСиббанк", в межах виконавчого провадження № 59855182 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 04 травня 2016 року Октябрським районним судом м. Полтави, про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь АТ "Укрсиббанк" у солідарному порядку заборгованості за договором про надання споживчого кредиту від 05 вересня 2008 року у розмірі 391 669,70 дол. США, пені за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом і процентів за користування кредитом у розмірі 73 166,60 грн та судового збору по 1 827,00 грн з кожного.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду, яке набрало законної сили, боржником не виконано, а приватний виконавець зобов`язаний вживати всіх можливих заходів, передбачених Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) , для виконання цього рішення суду, тому наявні підстави для задоволення його подання, оскільки приміщення АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 і не зареєстроване за ним в установленому законом порядку.

Крім того, суд взяв до уваги встановлений факт нікчемності договору іпотеки від 28 квітня 2015 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_1, та дійшов висновку, що подальші правочини, що були вчинені на його підставі необхідно вважати такими, що не мають юридичних наслідків.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що задовольняючи подання приватного виконавця та надаючи згоду на звернення стягнення на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що власником цього приміщення є він, а боржник у виконавчому провадженні був власником трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Вказане свідчить, що вказане нежитлове приміщення не є іпотечним майном, а іншим об`єктом нерухомості.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2020 року АТ "УкрСиббанк" подало відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

05 вересня 2008 року між акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), правонаступником якого є АТ "УкрСиббанк", і ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту, за умовами якого останній отримав в кредит у розмірі 480 000,00 дол. США.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, 05 вересня 2008 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є АТ "УкрСиббанк", і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лосєвим В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 2486, згідно з яким останній передав в іпотеку банку належну йому на праві власності трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

25 грудня 2014 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 було укладено договір позики, за умовами якого останній отримав позику у розмірі 2 365 500,00 грн, що є еквівалентним 150 000,00 дол. США, з кінцевим терміном повернення позики до 29 квітня 2015 року.

29 квітня 2015 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 було укладено договір про внесення змін до договору позики від 25 грудня 2014 року, за умовами якого сума позики збільшилася до 4 271 000,00 грн, що є еквівалентним 300 000,00 дол. США, з кінцевим терміном повернення позики до 29 травня 2015 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договоромпозики, 28 квітня 2015 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Данич О. Ф. та зареєстрований у реєстрі за № 614, згідно з яким останній передав в іпотеку позикодавцю трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 03 квітня 2015 року, виданого Реєстраційною службою Головного управління Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, квартира АДРЕСА_1 зареєстрована за ОСОБА_1 як нежитлове приміщення.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_3 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення є законним і обґрунтованим та підстав для його скасування немає.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є обов`язковість судового рішення.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно частини першої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" (1403-19) .

Статтею 10 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) ; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.

Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Згідно з частиною першою статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" у разі звернення стягнення на об`єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з`ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом.

Згідно із Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) державний виконавець передає на реалізацію предмет іпотеки під час примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов`язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем.

Відповідно до статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності об`єкта нерухомого майна виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку. Про накладення арешту на об`єкт нерухомого майна, заставлене третім особам, виконавець невідкладно повідомляє таким особам.

У разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.

Відповідно до частини десятої статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Судом установлено, що боржником у добровільному порядку вимоги стягувача не задоволені, борг не повернуто, а приватним виконавцем проведені усі можливі заходи за виконавчим провадженням, у тому числі надіслано інформаційні запити до відповідних установ, згідно з відповідями на які у боржника відсутнє зареєстроване за ним майно. Проте ці дії не призвели до задоволення вимог стягувача.

Право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, за ОСОБА_1 не зареєстровано.

Разом з тим, судом установлено, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року, яке набрало законної сили, у справі за позовом АТ "УкрСиббанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_4, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Данич О. Ф. про визнання нежитлового приміщення предметом договору іпотеки, визнання недійсним договору іпотеки та припинення запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, встановлено нікчемність договору іпотеки від 28 квітня 2015 року, укладеного між ОСОБА_4 і ОСОБА_1 . Крім того, судом установлено, що перебудова квартири АДРЕСА_1 в нежитлове приміщення не припиняє дію іпотеки AT "УкрСиббанк" та зазначено, що договором іпотеки від 05 вересня 2008 року гарантовано право банку на дію іпотеки у разі реконструкції цього приміщення.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Задовольняючи подання приватного виконавця, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 є нежитлового приміщення АДРЕСА_1, однак це право боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, що перешкоджає виконанню судового рішення.

Зазначені обставини у порушення вимог частини п`ятої статті 82 ЦПК України ОСОБА_3 спростовані не були.

При цьому посилання заявника на те, що спірне нежитлове приміщення не є іпотечним майном, а є іншим об`єктом нерухомості є безпідставним з огляду на наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права й обов`язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Частиною п`ятою статті 3 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно зі статтею 12 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Статтею 23 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Вказане спростовує доводи заявника, що спірне нежитлове приміщення не є іпотечним майном, оскільки воно не є новоствореним об`єктом нерухомого майна, оскільки створене з прив`язкою до вже існуючої заставленої нерухомості, з використанням її функціональних елементів.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 06 липня 2016 року у справі № 6-1213цс16.

Інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду попередньої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який обґрунтовано їх спростував.

У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.