розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 червня 2018 року у складі судді Саламон О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Головачова Я. В., Вербової І. М., Соколової В. В.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горобинська Г. А., про визнання договору дарування недійсним.

Свої вимоги обґрунтовували тим, що 20 серпня 2015 року вони подарували відповідачці 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 .

Цього ж дня ОСОБА_3 склала розписку про те, що вона отримала від них указану частину квартири у дар та зобов`язалась щомісячно допомагати їм грошовими коштами в розмірі 200 євро. Вказала, що у разі відсутності змоги виплачувати зазначену суму договір є недійсним.

Оскільки наявність розписки є гарантією грошового забезпечення, вважали, що фактично укладають договір довічного утримання.

Наприкінці 2016 року відповідач припинила надавати грошові кошти у визначеному в розписці розмірі, а в подальшому дізнались, що вона має намір продати спірну частину квартири.

Посилаючись на викладене, позивачі просили визнати договір дарування від 20 серпня 2015 року недійсним з підстав того, що при його укладенні вони помилялися щодо дійсної правової природи правочину.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 19 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачі розуміли наслідки договору дарування, зміст прав та обов`язків. Доказів того, що вони не мали наміру на досягнення наслідків, обумовлених договором дарування, суду не надали.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погодившись із таким вирішенням спору, ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить оскаржувані рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій встановили обставини справи на підставі недопустимих доказів, не дослідили всі обставини, необґрунтовано відхилили клопотання про витребування доказів та письмові пояснення.

Суд першої інстанції не застосував, а суд апеляційної інстанції не звернув уваги на положення статті 727 ЦК України, якою передбачені підстави для розірвання договору дарування на вимогу дарувальника.

Відзив/заперечення на касаційну скаргу

ОСОБА_4 подав відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

ОСОБА_2 подав заперечення на відзив, в яких просить скасувати оскаржені судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції для дослідження всіх доказів у їх сукупності.

Крім того, ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_5 подали пояснення до касаційної скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горобинська Г. А., про визнання договору дарування недійсним.

Витребувано із Деснянського районного суду міста Києва зазначену справу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації Ватутінської районної державної адміністрації 18 квітня 2000 року згідно з розпорядженням від 18 квітня 2000 року № 1534, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належали 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 .

Інша 1/3 частина вказаної квартири належить на праві власності ОСОБА_6

20 серпня 2015 року між сторонами укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горобинською Г. А., згідно з яким ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подарували ОСОБА_3 належні їм 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з пунктом 2.3 частини 2 договору сторони підтверджують, що вони зокрема, розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а дарувальники не мають права вимагати від обдаровуваної вчинення на їх користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру. Договір не приховує іншого договору і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.

Відповідно до розписки від 20 серпня 2015 року за підписом ОСОБА_3, остання прийняла в дар від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 та зобов`язалась щомісячно допомагати колишнім власникам коштами у розмірі 200 євро. У разі неможливості виплатити зазначену суму договір вважати недійсним.

05 квітня 2017 року ОСОБА_3 відчужила на користь ОСОБА_4 належні їй 2/3 частини вищезазначеної квартири.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Наведені в касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною першою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якості речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо; природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

У заявлених позовних вимогах ОСОБА_1, ОСОБА_2, посилались на те, що при укладенні договору дарування відповідач ввела їх в оману щодо дійсної правової природи правочину, оскільки вважали, що наявність розписки, згідно з якою відповідач зобов`язалась надавати їм щомісячну грошову допомогу та в разі невиконання цих умов слід вважати договір недійсним, є гарантією їхнього грошового забезпечення та що фактично вони укладають договір довічного утримання.

Згідно з оспорюваним договором дарування позивачі подарували відповідачу належну їм частину квартири.

За змістом договору дарування від 20 серпня 2015 року, укладеного між ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, сторони підтвердили, що вони не є недієздатними чи обмежено дієздатними; не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього договору; договір не укладається під впливом тяжкої для дарувальників обставини і на вкрай невигідних для них умовах; розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальники не мають права вимагати від обдарованої вчинення на їх користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому, у тексті цього договору зафіксовано усі істотні умови, що стосуються дарування частини квартири.

Суди попередніх інстанцій під час розгляду справи встановили, що позивачі не довели належними та допустимими доказами наявності обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на їхнє волевиявлення, та факту обману з боку відповідача, у зв`язку з чим зробили обґрунтований висновок про відмову у позові.

Правильним є й висновок судів про те, що складена ОСОБА_3 розписка, відповідно до якої вона зобов`язалась надавати позивачам щомісячну грошову допомогу у розмірі 200 євро та в разі невиконання цих умов слід вважати договір недійсним, не є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги з цього приводу, оскільки вказана розписка була предметом дослідження судами під час розгляду справи й суди надали їй оцінку.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, оцінивши вказану розписку у сукупності з іншими доказами, встановив, що вона містить добровільну обіцянку відповідачки фінансової допомоги позивачам, не містить вказівки на тривалість такої допомоги та не має зобов`язального характеру, а тому не впливає на дійсність договору дарування.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що та обставина, що позивачі вважали даний документ юридичною гарантією їх грошового утримання відповідачем в обмін на подаровану квартиру, свідчить лише про їх юридичну необізнаність.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення статті 727 ЦК України, якою передбачені підстави для розірвання договору дарування на вимогу дарувальника, є безпідставними, оскільки в даній справі вимог про розірвання договору дарування позивачі не заявляли.

Інші доводи касаційної скарги, зокрема про те, що суди встановили обставини справи на підставі недопустимих доказів, колегія суддів також відхиляє, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).