Посилаючись на положення статей 377 ЦК України, 120 ЗК України (2768-14) , вважав, що до нього, як власника житлового будинку, перейшло право власності на земельну ділянку, що є предметом спірного договору від 21 вересня 2004 року, а тому просив суд визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 21 вересня

2004 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Чаладзе Г. О. та зареєстрований у реєстрі № 1022.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області

від 04 вересня 2017 року позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки серії ВВЕ № 998899

від 21 вересня 2004 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Чаладзе Г. О. та зареєстрований у реєстрі № 1022.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що згідно з положеннями статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до ОСОБА_1 у зв`язку з укладанням договору купівлі-продажу незакінченого будівництвом житлового будинку перейшло право власності на земельну ділянку, на якій він розташований, а тому договір дарування тієї ж земельної ділянки не може вважатися дійсним.

Крім того, судом взято до уваги заяву відповідача про визнання позову, що свідчить про наявність підстав для задоволення позову.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, особа, яка не брала участі у справі, - ТОВ "ОТП Факторинг Україна", подало апеляційну скаргу.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2019 року рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 вересня

2017 року скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що частина перша статті 120 ЗК України, у редакції, чинній на момент укладання договору купівлі-продажу житлового будинку незакінченого будівництва, не містила імперативної норми про автоматичний перехід права власності на землю у випадку переходу права власності на будівлю.

Суд апеляційної інстанції вважав, що ОСОБА_4 мав право оренди на земельну ділянку, на якій розташований будинок незакінчений будівництвом, а тому до позивача перейшло право переоформити договір оренди землі, а не право власності на частину земельної ділянки. Таким чином, на думку апеляційного суду, відсутні правові підстави для визнання договору дарування недійсним, оскільки вказаним правочином не порушуються права позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

08 лютого 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, підписану представником Ковальчуком Д. Ю., у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2019 року та залишити в силі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 вересня

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

У березні 2019 року матеріали цивільної справи № 175/1753/17 надійшли до Верховного Суду.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи

від 01 жовтня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві Каларашу А. А.

та визначено суддів, які входять до складу колегії.

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що постанову апеляційного суду прийнято з порушенням норм матеріального права, зокрема, статей 377 ЦК України та 120 ЗК України (2768-14) , якими передбачено, що до позивача у зв`язку з придбанням незакінченого будівництвом житлового будинку перейшло право власності на земельну ділянку, на якій він розташований. Висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позову суперечить правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, згідно з якою за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Висновки суду апеляційної інстанції про те, що до ОСОБА_1 при укладанні договору купівлі-продажу житлового будинку незакінченого будівництва перейшло право переоформити договір оренди земельної ділянки, є незаконними та не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки ОСОБА_4 на праві приватної власності належала спірна земельна ділянка, що підтверджується державним актом про право власності на землю № 131679.

Крім того, апеляційний суд у порушення пункту "е" частини першої статті 140 ЗК України не звернув увагу на те, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на житловий будинок, будівлю чи споруду, які розташовані на земельній ділянці, що відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України

від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16.

Доводи інших учасників справи

У квітні 2019 року ТОВ "ОТП Факторинг Україна" подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, підписаний представником ОСОБА_6, у якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги.

Відзив мотивовано тим, що постанова апеляційного суду прийнята з дотриманням норм процесуального та матеріального права, є законною, оскільки відсутні правові підстави для визнання спірного договору дарування земельної ділянки недійсним.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

13 червня 1992 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб відповідно до свідоцтва про шлюб серії № НОМЕР_1, який розірвано рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 липня

2012 року. (а. с. 16, т. 1)

01 жовтня 2002 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку незакінченого будівництвом, за умовами якого продавець продав, а позивач купив житловий будинок незакінчений будівництвом АДРЕСА_1 на земельній ділянціплощею 1500 кв. м. (а. с. 12, т. 1)

Згідно з пунктом 6 вказаного договору, покупець набуває право власності на житловий будинок незакінченого будівництвом із моменту нотаріального посвідчення цього Договору.

21 вересня 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір дарування земельної ділянки, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, на АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Чаладзе Г. О. та зареєстрований у реєстрі № 1022. (а. с. 8, т. 1)

Апеляційним судом установлено, що 08 липня 2008 року між ЗАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є ТОВ "ОТП Факторинг Україна", та ОСОБА_2 укладено договір про надання кредитної лінії № CrL-SME301/248/2008, за умовами якого ОСОБА_2 отримала кредит у розмірі 100 000,00 доларів США

З метою забезпечення виконання зобов`язання 08 липня 2008 року між ЗАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є ТОВ "ОТП Факторинг Україна", та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір № РМ-SME301/248/2008, відповідно до умов якого остання надала іпотекодержателю в іпотеку нерухоме майно - земельну ділянку загальною площею 0,15 га, що розташована на

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-ІХ від 15 січня 2020 року (460-20) , касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною першою статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду в повній мірі не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень статті 11 ЦПК України (тут і надалі - в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції).

Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, якими можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 30 ЦПК у відповідній редакції).

Системний аналіз статей 33, 119 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) свідчить про те, що саме на позивача покладено обов`язок визначити належний склад відповідачів у справі.

При цьому суд при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів.

Належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Тобто,

відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за пред`явленим позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати відомості про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача або співвідповідача.

Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд відмовляє у задоволенні позову.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі

№ 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) . За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Таким чином, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі та її розгляду).

Суд зобов`язаний визначити суб`єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

Предметом спору у справі, що переглядається, є договір дарування земельної ділянки. Відповідачем у справі зазначено ОСОБА_2, яка є обдаровуваною за спірним правочином.

Позивач у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року визначено, зокрема, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що правові наслідки вчинення недійсного правочину насамперед стосуються прав та інтересів осіб, які є сторонами за таким договором.

Таким чином, під час вирішення спорів щодо встановлення недійсності правочину судам необхідно перевірити склад учасників процесу та з`ясувати коло осіб, на яке поширюються наслідки недійсності укладеного правочину.

У пункті 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 09 листопада

2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" зазначено, що особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Пред`являючи позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування, ОСОБА_1 відповідачем зазначив лише одну сторону правочину, клопотання про залучення у справі співвідповідачів не заявляв за умови їх обов`язкової співучасті, позивачем не було зазначено в якості відповідача дарувальника, що свідчить про неналежний суб`єктний склад учасників справи, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із необґрунтованості позовних вимог, разом із тим, апеляційним судом встановлено, що вказаним рішенням порушено права банку, як іпотекодержателя спірної земельної ділянки, який не був залучений у справі. Задовольняючи апеляційну скаргу особи, яка не брала участі у справі, - ТОВ "ОТП Факторинг Україна", апеляційний суд, встановивши, що спірна земельна ділянка є предметом іпотеки за договором іпотеки від 08 липня 2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та ЗАТ "ОТП Банк", правонаступником якого є ТОВ "ОТП Факторинг Україна", правильно виходив із того, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції порушено права та/або законні інтереси банку.

Ухвалення рішення, яке стосується іпотечного майна, у будь-якому випадку стосується прав та обов?язків іпотекодержателя, оскільки безумовно впливає на можливість виконання на користь іпотекодержателя рішення про стягнення з заборгованості та впливає на можливість Банку звернути стягнення на іпотечне майно.

Аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 10 липня

2019 року у справі № 522/3901/16-ц, від 05 серпня 2020 року у справі

№ 361/1693/16-ц. Судова практика щодо встановлення порушення прав та/або законних інтересів банку у спірних правовідносинах є сталою.

Разом із тим, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на порушення позивачем норм процесуального права в частині не залучення до участі у справі дарувальника як сторони правочину в якості співвідповідача, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, а сам апеляційний суд був позбавлений процесуальної можливості залучати нових учасників справи, оскільки по суті справа вирішується судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності і обґрунтованості ухваленого судом першої інстанції рішення.

Оскільки позивач пред`явив позов до неналежного відповідача, не заявив клопотання про залучення у справу співвідповідачів, а також осіб, на яких поширюються наслідки недійсності укладеного правочину, то висновок апеляційного суду про відмову в позові з підстав необґрунтованості позовних вимог, є помилковим. Підставою для відмови в задоволенні позову в цій справі є пред`явлення його до неналежного відповідача.

Колегія суддів звертає увагу позивача на те, що відмова в задоволенні позовних вимог у зв`язку із вказаних вище підстав не позбавляє ОСОБА_1 права на захист своїх порушених прав шляхом звернення до суду із відповідним позовом до належних учасників справи, тому і право на судовий захист, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, не є порушене.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухваленням нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскаржене судове рішення ухвалено без додержанням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 січня 2019 рокузмінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.