розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представників ОСОБА_3 : ОСОБА_6, ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Журби С. О.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2006 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Київське міське бюро технічної інвентаризації, про визнання права власності на прибудову.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину, виданого 30 листопада 2000 року Дванадцятою нотаріальною конторою м. Києва, вони є власниками 1/4 частини будинковолодіння по АДРЕСА_1, яка складається з кімнати площею 20,5 кв. м під номером 2-5 і сараю під літерою Б.

До своєї частини будинку вони самочинно прибудували приміщення: 2-1 площею 11, 7 кв. м, 2-2 площею 5,3 кв. м, 2-3 площею 14,2 кв. м, 2-4 площею 22,3 кв. м, 2-6 площею 2,7 кв. м.

З метою узаконення вказаного самочинного будівництва вони зверталися до комунального підприємства по утриманню житлового господарства з проханням призначити державну приймальну комісію з прийняття в експлуатацію прибудови. Актом державної приймальної комісії по прийняттю в експлуатацію закінченого будівництва вищезазначена прибудова до частини будинку була прийнята в експлуатацію.

На підставі вказаного ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просили суд визнати за ними право власності на самочинно збудоване майно - прибудову до будинковолодіння по АДРЕСА_1 і зобов`язати Київське міське бюро технічної інвентаризаціїзареєструвати за ними право власності на вказане майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду м. Київ від 26 лютого 2007 року у складі судді Пізняхівського Ф. М. позов ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задоволено.

Визнано право власності на самочинно збудовані приміщення 2-1 площею 11,7 кв. м, 2-6 площею 2,7 кв. м, 2-2 площею 5,3 кв. м, 2-3 площею 14,2 кв. м, 2-4 площею 22, 3 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у рівних долях та зобов`язано Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна зареєструвати вказані приміщення за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у частині п`ятій статті 376 ЦК України визначено, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Оскільки позивачі самовільно прибудували до своєї частини будинку приміщення 2-1, 2-2, 2-3, 2-4, а інші співвласники і сусіди не заперечують проти визнання за ними права власності на це самочинне будівництво, то позов ОСОБА_1 і ОСОБА_2 підлягає задоволенню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року у зв`язку зі смертю позивача ОСОБА_2 до участі у справі залучені в якості правонаступників його діти: ОСОБА_4 і ОСОБА_3 .

Постановою Київського апеляційного суду від 26 лютого 2020року апеляційну скаргу ОСОБА_7 задоволено.

Рішення Святошинського районного суду м. Київ від 26 лютого 2007 року скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_4 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що норми частини третьої статті 376 ЦК України можуть бути підставою для задоволення позовупро визнання права власності на самочинно збудований об`єкт нерухомості лише тоді, коли було здійснено самочинне будівництво з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних, протипожежних та інших норм і правил. Єдиним органом державної влади, уповноваженим на встановлення факту готовності об`єкту до експлуатації та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, є Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю. Упозивача відсутні дозвільні документи на самочинне будівництво, споруда в експлуатацію не введена, а тому, з огляду на ці обставини, визнання судом права власності на такий об`єкт нерухомого майна за позивачем суперечить вимогам чинного законодавства.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі представники ОСОБА_3 : ОСОБА_6 і ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження є те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження є порушення норм процесуального права щодо прийняття судом рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі та розгляд справи за відсутності учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що у суду апеляційної інстанції не було законних підстав для відкриття провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_7, а відкрите провадження після розгляду справи підлягало закриттю оскільки рішенням суду першої інстанції питання про права, інтереси та свободи останнього не вирішувалося.

Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У червні 2020 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_8 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 30 листопада 2000 року є власниками 1/4 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка складається з кімнати житловою площею 20,5 кв. м, під літерою 1-7.

Зазначену частину нерухомого майна позивачі отримали у спадщину від своєї матері - ОСОБА_9 .

Згідно з рішенням Народного суду Жовтневого району м. Києва від 22 лютого 1966 року у справі за позовом ОСОБА_10 (батько позивачів) до ОСОБА_11 (тітка позивачів) та ОСОБА_9 (мати позивачів) було встановлено порядок конкретного користування домоволодінням за адресою: АДРЕСА_2 ), а саме: ОСОБА_10 виділено у користування приміщення 1-8 площею 11, 2 кв. м, сарай, гараж і погріб; у користування ОСОБА_9 виділено приміщення 1-7 розміром 20,5 кв. м; у користування ОСОБА_11 виділено приміщення 1-6, 1-4, 1-5, 1-1, 1-2, 1-3.

При цьому, судом було встановлено, що земельна ділянка під будівництво зазначеного домоволодіння була відведена ОСОБА_10 рішенням райвиконкому Києво-Святошинського району у квітні 1952 року. На зазначеній земельній ділянці подружжя ОСОБА_10 і ОСОБА_9 разом із ОСОБА_11 побудували домоволодіння, яке складається із чотирьох житлових кімнат і підсобних приміщень. Домоволодіння закінчено будівництвом і здано в експлуатацію 24 червня 1954 року.

22 вересня 1954 року подружжя ОСОБА_12 подарували 1/2 частини спірного домоволодіння ОСОБА_11 .

Ухвалою Народного суду Жовтневого району м. Києва від 07 липня 1966 року було роз`яснено рішення Народного суду Жовтневого району м. Києва від 22 лютого 1966 року та зобов`язано ОСОБА_9 ізолювати вихід із кімнати площею 20,5 кв. м шляхом прибудови до належної їй частини домоволодіння приміщення площею 2,5 кв. м до 15 серпня 1966 року.

У подальшому ухвалою Народного суду Жовтневого району м. Києва від 19 червня 1967 року суд виклав резолютивну частину рішення в частині ОСОБА_9 у наступній редакції: виділити у користування ОСОБА_9, визнавши за нею право особистої власності на приміщення 1-7 площею 20,5 кв. м, що відповідає 1/4 частини домоволодіння, розташованого у АДРЕСА_3 ).

З технічного паспорта на житловий будинок (домоволодіння) по АДРЕСА_1 від 26 листопада 2000 року (порівняно із планом приміщень станом на 1965 рік, наявним в матеріалах справи) вбачається, що до кімнати площею 20,5 кв. м, яка на плані позначена 2-5, добудовано: приміщення 2-1 площею 11,7 кв. м, 2-2 площею 5,3 кв. м, 2-3 площею 14,2 кв. м, 2-4 площею 22,3 кв. м, 2-6 площею 2,7 кв. м.

Відповідно до договору міни від 16 квітня 1998 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, Коломієць І. В., ОСОБА_13 і ОСОБА_7 обміняли належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_4 на належні ОСОБА_14 3/4 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, яке належало їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Одинадцятою київською державною нотаріальною конторою 22 січня 1998 року, та складається з: коридора, позначеного на плані 1-1, площею 3,4 кв. м, уборної 1-2 площею 1,6 кв. м, коридора 1-3 площею 4,0 кв. м, кухні 1-4 площею 10,6 кв. м, житлової кімнати 1-5 площею 17,6 кв. м, житлової кімнати 1-6 площею 11,6 кв. м, веранди 1-7 площею 10,6 кв. м, житлової кімнати 1-8 площею 10,2 кв. м, ванної кімнати 1-9 площею 3,0 кв. м.

У подальшому ОСОБА_13, ОСОБА_7 і ОСОБА_15 продали належні їм 3/4 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського нотаріального округу 22 вересня 2009 року та зареєстрованого у реєстрі за № 3818.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представників ОСОБА_3 : ОСОБА_6, ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

У пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України визначено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Статтею 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Стаття 17 ЦПК України передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

У статті 18 ЦПК України зазначено, що обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Звертаючись до суду апеляційної інстанції зі скаргою на рішення Святошинського районного суду м. Київ від 26 лютого 2007 року, ОСОБА_7 вказував на те, що він не брав участі у справі, однак суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та обов`язки, вказаним судовим рішенням вирішено питання про його права та обов`язки, оскільки на час розгляду справи у суді першої інстанції власниками 3/4 частин домоволодіння по АДРЕСА_1 були він, а також ОСОБА_13 та ОСОБА_15 . Разом з тим, питання про залучення вказаних осіб до участі у справі суд не вирішував, хоча спірні приміщення є складовими частинами будинку, який перебував у спільній частковій власності, при цьому частки в натурі між співвласниками не виділялися.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 серпня 2019 року було поновлено ОСОБА_7 строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за його скаргою на рішення Святошинського районного суду м. Київ від 26 лютого 2007 року.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Тлумачення наведених норм процесуального права свідчить про те, що суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу.

При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.

Аналогічний правовий висновок висловлений Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц, провадження № 61-41547сво18.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи стосується оскаржуване судове рішення безпосередньо прав та обов`язків заявника, та лише після встановлення таких обставин переглянути справу за його апеляційною скаргою, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про його права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Судом установлено, що позивачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право власності на 1/4 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка складається з кімнати житловою площею 20,5 кв. м, під літерою 1-7 набули у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_9, якій спадкове майно належало на підставі рішення Народного суду Жовтневого району м. Києва від 22 лютого 1966 року та ухвали Народного суду Жовтневого району м. Києва від 19 червня 1967 року.

Так, рішенням Народного суду Жовтневого району м. Києва від 22 лютого 1966 року було встановлено порядок конкретного користування домоволодінням за адресою: АДРЕСА_2 ), а саме: ОСОБА_10 виділено у користування приміщення 1-8 площею 11, 2 кв. м, сарай, гараж і погріб; у користування ОСОБА_9 виділено приміщення 1-7 розміром 20,5 кв. м; у користування ОСОБА_11 виділено приміщення 1-6, 1-4, 1-5, 1-1, 1-2, 1-3.

А ухвалою Народного суду Жовтневого району м. Києва від 19 червня 1967 року суд виклав резолютивну частину рішення Народного суду Жовтневого району м. Києва від 22 лютого 1966 року в частині ОСОБА_9 у наступній редакції: виділено у користування ОСОБА_9, визнавши за нею право особистої власності на приміщення 1-7 площею 20,5 кв. м, що відповідає 1/4 частини домоволодіння, розташованого у АДРЕСА_3 ).

Вказане свідчить, що зазначені 1/4 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 належали на праві власності ОСОБА_9, а у подальшому ОСОБА_1 і ОСОБА_2, що свідчить про помилковість висновків апеляційного суду про перебування спірного домоволодіння у спільній частковій власності позивачів, ОСОБА_7, ОСОБА_13 та ОСОБА_15 .

Також помилковим є висновок суду апеляційної інстанції, що при введенні в експлуатацію новостворених прибудов позивачі зобов`язані були отримати згоду ОСОБА_13, ОСОБА_7 і ОСОБА_15 як співвласників 3/4 частин домоволодіння, що свідчить про порушення судом першої інстанції вимог процесуального законодавства у зв`язку із незалученням до участі у справі усіх співвласників спірного домоволодіння, що призвело до ухвалення рішення, яким вирішено питання про їх права та інтереси.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_13, ОСОБА_7 і ОСОБА_15 не заперечували проти введення в експлуатацію самочинно збудованих приміщень 2-1, 2-2, 2-3, 2-4 і сарая літ. Б, що підтверджується їх розписками, підписи на яких посвідчені начальником відділу кадрів комунального підприємства по утриманню житлового господарства Святошинського району м. Києва.

Вказане свідчить про помилковість висновків суду апеляційної інстанції про те, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції порушені права ОСОБА_7 .

Крім того, судом установлено, що ОСОБА_13, ОСОБА_7 і ОСОБА_15 належні їм 3/4 домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 продали ще у 2009 році на підставі відповідного договору купівлі-продажу, тобто на момент подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції (липень 2019 року) ОСОБА_7 не був власником спірного домоволодіння, що свідчить про безпідставність тверджень заявника про порушення його прав, внаслідок ухвалення рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів вважає, що апеляційний суд, переглядаючи рішення Святошинського районного суду м. Київ від 26 лютого 2007 року за апеляційною скаргою ОСОБА_7, допустив порушення норм процесуального права, оскільки відсутність порушення оскаржуваним судовим рішення прав особи, яка не брала участі у справі, є підставою для закриття апеляційного провадження за скаргою цієї особи.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Порушення пункту першого статті 6 Конвенціїконстатував Європейський суд з прав людини у справі "Устименко проти України", заява № 32053/13.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (п. 46 рішення).

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" (974_256) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року).

У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (пункт 41 рішення у справі "Пономарьов проти України" (заява N 3236/03).

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (заява N 3236/03).

Крім того, відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553\39 "Совтрансавто-Холдинг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342\95 "Брумареску проти Румунії" судом встановлено, що існує усталена судова практика щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Вказане свідчить, що апеляційна скарга ОСОБА_7 на рішення Святошинського районного суду м. Київ від 26 лютого 2007 року є нічим іншим як спробою домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення, яке вже призвело до правових наслідків, лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

У частині шостій статті 411 ЦПК України визначено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає необхідним скасувати оскаржуване судове рішення, з передачею справи до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Святошинського районного суду м. Київ від 26 лютого 2007 року.