розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародна інноваційна група" на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2019 року у складі судді Сілантьєвої Е. Є. та постанову Харківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Сащенко І. С., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В травні 2018 року товариство з обмеженою відповідальністю "Міжнародна інноваційна група" (далі - ТОВ "Міжнародна інноваційна група") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення з житлового приміщення.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ТОВ "Міжнародна інноваційна група" у відповідності до статті 37 Закону України "Про іпотеку" на підставі пункту 12.3.1 договору іпотеки від 16 серпня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Маслак Н. В. за реєстровим № 381, зареєструвало за собою право власності на квартиру загальною площею 64,3 кв. м, житловою 43,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка раніше належала ОСОБА_1 .

Позивач вказував, що ця квартира придбана ОСОБА_1 не за рахунок кредитних коштів, проте відповідач має частку у спільній власності в будинку за адресою: АДРЕСА_2, в якому офіційно зареєстрований та фактично проживає.

14 березня 2018 року ТОВ "Міжнародна інноваційна група" направлено відповідачу письмову вимогу про добровільне звільнення з квартири, проте станом на 10 травня 2018 року відповідач вищевказану вимогу не виконав.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 має частку у спільній власності у вказаному будинку та зареєстрований в ньому, а отже має місце для постійного проживання, ТОВ "Міжнародна інноваційна група" просило позов задовольнити та виселити ОСОБА_1 з житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2019 року в задоволенні позовних вимог відмолено в повному обсязі.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірне житлове приміщення придбане позивачем у колишнього іпотекодержателя цього майна, АКБ "Європейський", при придбанні якого ТОВ "Міжнародна інноваційна група" мало бути обізнаним про обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов`язані з придбанням спірної нерухомості.

Позивач може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року апеляційну скаргу ТОВ "Міжнародна інноваційна група" залишено без задоволення, а рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2019 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, посилаючись на те, що кредит надавався для використання на розсуд позичальника, отже предмет іпотеки не був придбаний за кредитні кошти, а тому позивач має право виселяти відповідачів лише з наданням їм іншого житлового приміщення.Наявність у відповідача іншого житла в цьому випадку не має правового значення для вирішення справи, оскільки позовні вимоги про виселення із наданням іншого житлового приміщення ТОВ "Міжнародна інноваційна група" не заявлялись.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У жовтні 2019 року ТОВ "Міжнародна інноваційна група" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої і апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно застосували статтю 109 ЖК Української РСР, оскільки позивач просив виселити ОСОБА_1 зі спірної квартири до житлового будинку, в якому він зареєстрований, тобто до конкретно визначеного житла. Також суди не врахували правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуто ними в період шлюбу, та не звернули увагу, що ОСОБА_1 має частку у спільній власності (житловому будинку) та має місце постійного проживання. В даному випадку не підлягає застосуванню постанова Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, на яку посилається суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, оскільки майно не було придбане на прилюдних торгах. Тобто в цій справі інші обставини, ніж в постанові Верховного Суду.

Відзив до суду касаційної інстанції не поданий

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу № 645/2827/18 з Фрунзенського районного суду м. Харкова.

У жовтні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 16 серпня 2007 року між АКБ "Європейський" та відповідачем було укладено кредитний договір № К/017/2009, відповідно до вимог якого ОСОБА_1 надано кредит у вигляді кредитної лінії з правом відновлення в сумі 30 000,00 доларів США на строк з 16 серпня 2007 року по 15 серпня 2011 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором позичальник та позикодавець уклали договір іпотеки від 16 серпня 2007 року, який посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Маслак Н. В. за реєстраційним № 381.

Відповідно до пункту 2 іпотечного договору на забезпечення основного зобов`язання відповідачем була передана квартира АДРЕСА_1, яка належала відповідачу на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, зареєстрованого в КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" 16 липня 2007 року, тобто до укладення договору кредиту.

ТОВ "Міжнародна інноваційна група", набувши право вимоги за вказаними договорами, у відповідності до статті 37 Закону України "Про іпотеку" на підставі пункту 12.3.1 договору іпотеки від 16 серпня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Маслак Н. В. за реєстровим №381, зареєструвало за собою право власності на квартиру загальною площею 64,3 кв. м, житловою 43,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка раніше належала ОСОБА_1 .

Вказане підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №112244024 від 30 січня 2018 року.

14 лютого 2018 року позивачем була направлена письмова вимога про добровільне звільнення квартири (виселення), проте ця вимога не була виконана.

Згідно з інформацією відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУДМС України в Харківській області ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Ця ж адреса зазначалась відповідачем при укладенні договору кредиту та іпотечного договору.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно зі статтею 40 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

З усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК Української РСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Вказану практику підтвердила й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України "Про іпотеку").

Разом з тим, відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, 25 листопада 2015 року № 6-1061цс15, 16 грудня 2015 року № 6-1469цс15 та 10 лютого 2016 року № 6-2830цс15.

Отже установивши, що квартира АДРЕСА_1, яка є іпотечним майном та про виселення відповідача з якої просив позивач, була придбана не за рахунок кредитних коштів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про виселення із цієї квартири відповідача без надання йому іншого постійного жилого приміщення, правильно застосувавши до спірних правовідносин положення статті 109 ЖК Української РСР.

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18) та у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2020 року у справі справа № 359/10886/15-ц (провадження № 61-9180св19).

Наведені у касаційній скарзі доводи про помилкове застосування до спірних правовідносин норми статті 109 ЖК Української РСР спростовуються вищевикладеним.

Наявність у відповідача іншого житла в цьому випадку не має правового значення для вирішення справи, оскільки позовні вимоги про виселення із наданням іншого житлового приміщення ТОВ "Міжнародна інноваційна група" не заявлялись.

Європейський суд з прав людини вказує, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). "Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. Обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis "Dakus v. Ukraine", № 19957/07, 50-51, ЄСПЛ від 14 грудня 2017 року).

Отже, право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом виселення, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.

Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Судді:	В. С. Жданова
	В. М. Ігнатенко
	В. О. Кузнєцов