Постанова

Іменем України

02 вересня 2020 року

місто Київ

справа № 369/12043/16-ц

провадження № 61-44770св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулька Б. І., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року у складі судді Кондратенко О. О. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою, надалі уточненою, в якій просив: стягнути з Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

(далі - ПАТ "НАК "Нафтогаз України") на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, який складає 195 робочих днів, у період з 14 серпня 2015 року до 31 травня 2016 року, у сумі 124 802, 08 грн.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що відповідно до рішення Апеляційного суду Київської області від 31 травня 2016 року у справі № 369/8728/15-ц наказ ПАТ "НАК "Нафтогаз України" від 22 травня 2015 року скасовано, позивача ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника управління промислової безпеки екології надзвичайних ситуацій департаменту охорони праці, промислової безпеки та надійності транспортування газу і нафти ПАТ "НАК "Нафтогаз Україна"; стягнуто з ПАТ "НАК "Нафтогаз Україна" на користь ОСОБА_1 39 452, 76 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу, 1 000, 00 грн відшкодування моральної шкоди, разом 40 452, 76 грн. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 31 травня 2016 року залишено без змін.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 31 травня 2016 року на користь позивача стягнуто середній заробіток лише за період, який зазначено позивачем у позовній заяві, з 22 травня 2015 року (день звільнення) до 13 серпня 2015 року (день звернення до суду з позовною заявою про поновлення на роботі), а тому позивач вважає, що з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за увесь час вимушеного прогулу, який становить 195 робочих днів, у період з 14 серпня 2015 року до 31 травня 2016 року, у розмірі 170 114, 10 грн. Проте у період з січня 2016 року до травня 2016 року ОСОБА_1 отримував заробітну плату за новим місцем роботи на загальну суму 45 312, 02 грн, а тому розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача, становить 124 802, 08 грн.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач поданий позов не визнав, вважав його необґрунтованим.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року, позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, з 14 серпня 2015 року до 31 травня 2016 року, у розмірі 124 802, 08 грн.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовувалося тим, що рішенням Апеляційного суду Київської області від 31 травня 2016 року на користь позивача стягнуто середній заробіток лише за період, який зазначено позивачем у позовній заяві, з 22 травня 2015 року (день звільнення) до 13 серпня 2015 року (день звернення до суду з позовною заявою про поновлення на роботі), а тому з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, який становить 124 802, 08 грн. Посилання відповідача на пропуск позивачем тримісячного строку суди визнали необґрунтованим, оскільки підприємство розрахувалося 07 грудня 2016 року, а до суду позивач звернувся 26 грудня 2016 року, тобто строк звернення, передбачений КЗпП України (322-08) , ним не пропущено. У рішенні Апеляційного суду Київської області від 31 травня 2018 року дійсно не наведено розрахунок середньоденного заробітку позивача, проте відповідно до рішення суду першої інстанції середньоденний заробіток відповідача обчислено у розмірі 872, 38 грн.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у вересні 2018 року, ПАТ "НАК "Нафтогаз України" просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити у позові.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначив, що суди помилково визначили початок перебігу строку для звернення до суду із вимогою про сплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з моменту сплати відповідачем відповідно до платіжного доручення від 07 грудня 2016 року середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до рішення апеляційного суду від 31 травня 2016 року. Посилання суду на рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 (v004p710-12) є необґрунтованим, оскільки стосувалося положень частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу. Заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відмовили у застосуванні строку позовної давності, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу не є заробітною платою, стягнення якої не обмежено строком. Суд безпідставно послався на частину другу статті 233 КЗпП України, коли необхідно було застосувати частину першу статті 233 КЗпП України. Також суди необґрунтовано визначили суму грошових коштів, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, оскільки у рішенні Апеляційного суду Київської області від 31 травня 2016 року відсутня інформація та не наведено розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а зазначена лише остаточна сума, яка підлягає стягненню.

Також просило передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку із тим, що існує різна практика на рівні судів касаційної інстанції щодо визначення природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві позивач просив касаційну скаргу залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 19 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (460-20)

(далі - Закон № 460-IX (460-20) ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX (460-20) .

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами встановлено, що відповідно до наказу від 04 травня 2011 року

№ 93-К, ОСОБА_1 призначено на посаду заступника директора департаменту - начальника управління промислової безпеки, екології та надзвичайних ситуацій департаменту охорони праці, промислової безпеки та надійності транспортування газу і нафти ПАТ "НАК "Нафтогаз України" з 04 травня 2011 року.

Згідно з наказом від 01 липня 2014 року № 144-к ОСОБА_1 переведено на посаду начальника управління промислової безпеки, екології та надзвичайних ситуацій департаменту охорони праці, промислової безпеки та надійності транспортування газу і нафти з 01 липня 2014 року.

Наказом від 22 травня 2015 року № 145-к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більше як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності.

Відповідно до рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 жовтня 2015 року у справі № 369/8728/15-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ "НАК "Нафтогаз України" про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 31 травня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано наказ ПАТ "НАК "Нафтогаз України" від 22 травня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління промислової безпеки екології надзвичайних ситуацій департаменту охорони праці, промислової безпеки та надійності транспортування газу і нафти ПАТ "НАК "Нафтогаз Україна", стягнуто з ПАТ "НАК "Нафтогаз Україна" на користь ОСОБА_1 39 452, 76 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 1 000, 00 грн відшкодування моральної шкоди, а разом 40 452, 76 грн.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних прав від 22 вересня 2016 року касаційну скаргу ПАТ "НАК "Нафтогаз України" відхилено.

Наказом № 168-к від 01 червня 2016 року позивача з 23 травня 2015 року поновлено на посаді начальника Управління промислової безпеки, екології надзвичайних ситуацій Департаменту охорони праці, промислової безпеки та надійності транспортування газу і нафти ПАТ "НАК "Нафтогаз України" з посадовим окладом 18 320, 00 грн.

На виконання зазначеного рішення суду платіжним дорученням від 07 грудня 2016 року № 4009968 ОСОБА_1 виплачено заборгованість за виконавчим документом від 28 листопада 2016 року ВП № 52997447 у розмірі 40 452, 76 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Згідно з частинами першою, другою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У статті 234 КЗпП України передбачено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц зазначено, що "установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку".

Тобто, стаття 234 КЗпП не пов`язує можливість поновлення пропущеного строку звернення із поданням клопотання про поновлення строку на звернення до суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18) зазначено, що: "якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем. До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права". Зазначений правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження

№ 12-301гс18). У зв`язку із наведеним, на підставі частини другої статті 403 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постановах від 16 січня 2018 року у справі № 524/415/16-ц (провадження № 61-713св17) та від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18)".

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) зазначено, що: "виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Зазначений правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18). У зв`язку із наведеним, на підставі частини другої статті 403 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 761/22614/16-ц (провадження № 61-8620св18)".

В оцінці доводів касаційної скарги про те, що суд безпідставно послався на частину другу статті 233 КЗпП України, у той час коли необхідно було застосувати частину першу статті 233 КЗпП України Верховний Суд вважає їх необґрунтованими, оскільки суди правильно визначили правову природу середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, який, відповідно до наведених правових висновків, не входить до структури заробітної плати.

Водночас, на переконання Верховного Суду, суди помилково визначили початок перебігу строку для звернення до суду із вимогою про сплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з моменту сплати відповідачем відповідно до платіжного доручення від 07 грудня 2016 року середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до рішення апеляційного суду від 31 травня 2016 року.

Відхиляючи доводи заявника про пропуск строку на звернення до суду із позовом, суди посилалися на рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 (v004p710-12) .

Відповідно до наведеного Рішення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

На підставі зазначеного суди зробили висновок, що оскільки підприємство з позивачем розрахувалося 07 грудня 2016 року, а до суду позивач звернувся 26 грудня 2016 року, то тримісячний строк, передбачений КЗпП України (322-08) , ним не пропущено.

Верховний Суд визнає зазначені висновки судів помилковими, оскільки рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 (v004p710-12) стосувалося положень частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу.

Водночас предметом позову ОСОБА_1 є стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до правила статті 235 КЗпП України.

Оскільки позивача поновлено на роботі 01 червня 2016 року, питання фактичної сплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу не має значення, оскільки після 01 червня не підлягав нарахуванню середній заробіток.

Саме із таких міркувань виходив і позивач, звертаючись до суду із позовом та визначаючи кінцеву дату строку, за який підлягає стягненню середній заробіток, датою поновлення його на роботі.

Крім того, вимушеним прогулом у розумінні статті 235 КЗпП України є період часу з дня звільнення працівника до дня винесення рішення суду про поновлення його на роботі.

Затримка виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі (невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно, після проголошення судового рішення) зумовлює відповідальність роботодавця за статтею 236 КЗпП України.

Статтею 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Таким чином, підстави стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України) та за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України) передбачаються окремими нормами матеріального права, мають відмінну правову природу.

За наведених обставин, враховуючи, що останнім днем звернення до суду з таким позовом було 01 вересня 2016 року, втім позивач звернувся до суду з цією позовною заявою 26 грудня 2016 року, тому тримісячний строк, передбачений КЗпП України (322-08) , ним пропущений.

Позивач під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій поважних причин пропуску строку звернення до суду не навів, відповідними доказами їх наявність не довів; належні підстави для поновлення пропущених строків до суду з позовом суди не встановили. Визначаючи розподіл тягаря доведення цих обставин, Суд виходить з того, що він покладається саме на позивача.

Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але судами першої та апеляційної інстанцій допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, рішення судів підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову у позові.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За приписами частин першої, третьої статті 412 ЦК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему та мають значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а тому у задоволенні клопотання заявника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити.

Керуючись статтями 400, 403, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити Публічному акціонерному товариству "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді Б. І. Гулько

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко