розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуФермерського господарства "Матвіїха" на рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 23 листопада 2017 року у складі судді Чорненької Д. С. та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 06 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Пономаренка В. В., Гончар Н. І., Сіренка Ю. В.,

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та зобов`язання вчинити дії.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що оспорювані договори оренди він не підписував та, відповідно, не мав наміру їх укладати.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач заперечував проти позову, просив відмовити у його задоволенні, застосувати позовну давність до спірних правовідносин.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 23 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Черкаської області від 06 лютого 2018 року, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та Фермерським господарством "Матвіїха" (далі - ФГ "Матвіїха"), зареєстрований у Монастирищенському районному відділі Черкаської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що в державному реєстрі земель вчинено запис від 10 грудня 2010 року № 041079100059; визнано недійсним договір оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Матвіїха", зареєстрований у Монастирищенському районному відділі Черкаської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 10 грудня 2010 року №041079100186; визнано недійсним договір оренди землі, укладений між ОСОБА_1 та ФГ "Матвіїха", зареєстрований у Монастирищенському районному відділі Черкаської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", про що у державному реєстрі земель вчинено запис від 10 грудня 2010 року №041079100047.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовувалося тим, що факт отримання позивачем плати за користування землею не може свідчити про погодження з умовами укладеного раніше договору, не спростовує висновку суду про недійсність договору і не створює для нього правових наслідків. Відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи позивач не підписував оспорювані договори, про наявність його підпису у договорах йому стало відомо лише у 2016 році.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2018 року ФГ "Матвіїха" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просило скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не з`ясовано об`єктивну сторону фактичного волевиявлення позивача щодо укладення оспорюваного договору. Судами не враховано, що позивач пропустив позовну давність, оскільки про укладені договори йому було відомо ще з 2010 року. Позивач протягом тривалого часу не тільки не заперечував факт оренди, але й особисто систематично підтверджував своє попереднє фактичне волевиявлення щодо укладення договорів шляхом отримання орендної плати.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 11 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) , який набрав чинності 08 лютого 2020 року, (далі - Закон № 460-IX (460-20) ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX (460-20) .

Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 згідно з державними актами на право власності на земельні ділянки та державних актів на право приватної власності на землю, серії ЯЗ № 043751, серії ЯЗ № 043752, серії ЧР № 12-15-12294, виданих 20 лютого 2009 року та 06 серпня 2001 року, є власником земельних ділянок, площею 2, 4712 га, 2, 4712 га, 2, 471 га, що розташовані на території Леськівської сільської ради, із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Згідно з договорами оренди землі ОСОБА_1 надав ФГ "Матвіїха" в строкове платне користування земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які знаходяться в адмінмежах Леськівської сільської ради, площею 2,4712 га, 2,4712 га, 2,4712 га, строком на 10 років, які зареєстровані у Монастирищенському районному відділі Черкаської регіональної філії ДП "Центр державного земельного кадастру" 10 грудня 2010 року за № 041079100059, 10 грудня 2010 року за № 041079100186 та 10 грудня 2010 року за № 041079100047, відповідно.

Відповідно до висновку експертів за результатами проведення комплексної судово-технічної експертизи документів та судово-почеркознавчої експертизи від 23 жовтня 2017 року № 669/1191/17-23 підпис від імені ОСОБА_1 у графі "Підпис сторін" "Орендодавець" договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Матвіїха", який міститься в матеріалах реєстраційної справи з кадастровим № 7123484000:03:001:0363, зареєстрованого 10 грудня 2010 року за № 041079100059, виконаний не ОСОБА_1 . Підпис від імені ОСОБА_1 в графі "Підпис сторін" "Орендодавець" договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Матвіїха", який міститься в матеріалах реєстраційної справи з кадастровим № 7123484000:03:001:0362, зареєстрованого 10 грудня 2010 року за № 041079100186, виконаний не ОСОБА_1 . Підпис від імені ОСОБА_1 в графі "Підпис сторін" "Орендодавець" договору оренди землі, укладеного між ОСОБА_1 та ФГ "Матвіїха", який міститься в матеріалах реєстраційної справи з кадастровим № 7123484000:03:001:0120, зареєстрованого 10 грудня 2010 року за № 041079100047, виконаний не ОСОБА_1 .

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі їх суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229- 233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 207 ЦК України встановлено загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За частиною першою статті 14 Закону України "Про оренду землі" (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в спірному договорі) договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

За частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Суди встановили, що відсутність підпису та інші обставини справи свідчать про те, що між сторонами не досягнуто домовленості з приводу усіх істотних умов договору оренди землі з позивачем. Позивач не є стороною тієї домовленості, яка втілена в тексті оспорюваного договору, а, відповідно, цей договір як правовий документ не може створювати для позивача будь-яких правових наслідків, на досягнення яких спрямовані його умови.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) звернула увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто такий, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

У справі, що переглядається, позивач звернувся з вимогами про визнання недійсними договорів оренди, посилаючись на те, що ці договори він не підписував, їх умови не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як їх власнику, посилаючись на умови договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, істотних умов цих договорів не погоджував.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок (пункт 7.27 постанови Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19)).

Зважаючи на наведене, у позові про визнання недійсними договорів оренди необхідно відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту.

Таким чином, Верховний Суд, встановивши порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зробив висновок про скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового про відмову у задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про ухвалення нового рішення щодо відмови у задоволенні позову, то судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача; судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню позивачем на користь відповідача.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фермерського господарства "Матвіїха" задовольнити.

Рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 23 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 06 лютого 2018 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Фермерського господарства "Матвіїха", третя особа - державний реєстратор Монастирищенської районної державної адміністрації Черкаської області, про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та зобов`язання вчинити дії відмовити.