провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства "Трест "Київміськбуд-2" на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року у складі судді Мальцева Д. О. та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У грудні 2017 року Приватне акціонерне товариство "Трест "Київміськбуд-2" (далі - ПрАТ "Трест "Київміськбуд-2", Товариство) звернулося до суду з позовом доОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення без надання іншого жилого приміщення, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право власності від 18 вересня 1998 року серії ЖБ № 23481 Товариство є власником гуртожитку по АДРЕСА_1, в кімнаті № 26/2 якого проживають ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . За відсутності між сторонами трудових відносин та договору оренди житла, від укладення якого відповідачі ухиляються, зайняття ними кімнати в гуртожитку є незаконним. Враховуючи викладене, ПрАТ "Трест "Київміськбуд-2" просило виселити відповідачів із спірного житла без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідачі проживають в гуртожитку по АДРЕСА_1 з 2010 року, сплачують комунальні послуги, вселилися до спірної кімнати під час перебування у трудових відносинах з ПрАТ "Трест "Київміськбуд-2". Оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження того, що вселення відповідачів відбулося з порушенням встановленого законом порядку, а також не доведено пропорційності такого заходу як виселення меті цього обмеження права на повагу до житла та до сімейного життя, то відсутні підстави для задоволення позову.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року апеляційну скаргу ПрАТ "Трест "Київміськбуд-2" задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_5 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про задоволення позову. Виселено ОСОБА_5 з кімнати № 26/2 гуртожитку по АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. В решті рішення місцевого суду залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду щодо відсутності підстав для виселення із спірного житла ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Поряд з цим, оскільки ОСОБА_5 пропрацювала в Товаристві менше десяти років, звільнена з роботи за власним бажанням, а також, на відміну від інших відповідачів, має у власності квартиру, у зв`язку з чим не проживає в гуртожитку, то її виселення не порушуватиме право на повагу до житла, з яким втрачено фактичний зв`язок.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2019 року ПрАТ "Трест "Київміськбуд-2" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з кімнати в гуртожитку та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановили достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дійсно перебували у трудових відносинах з ПрАТ "Трест "Київміськбуд-2". Однак вони зайняли кімнату в гуртожитку самоправно (за відсутності ордера на вселення чи відповідного дозволу), скориставшись тим, що спірне приміщення було надане їх дочці ОСОБА_5 . Своїми рішеннями суди фактично зневажили право Товариства на мирне володіння своїм майном (кімнатою в гуртожитку), конституційні права інших працівників на отримання житла та безпідставно переклали на власника тягар з утримання та забезпечення безкоштовним додатковим житлом відповідачів.

У квітні 2019 року представник відповідачів - ОСОБА_6 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи. Наявність відмітки про реєстрацію місця проживання відповідачів у гуртожитку та довідки про таку реєстрацію свідчить про законність їх вселення. За відсутності у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 іншого житла, яке було б придатне для проживання, їх виселення не може розглядатися як необхідне в демократичному суспільстві, оскільки не відповідає принципу пропорційності в контексті статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.

19 квітня 2019 року справа № 761/45389/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) . Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються в касаційному порядку лише в частині вирішення позовних вимог про виселення ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з кімнати у гуртожитку, тому і переглядаються Верховним Судом тільки в цій частині.

Судами встановлено, що гуртожиток по АДРЕСА_1 належить на праві власності ПрАТ "Трест "Київміськбуд-2", що підтверджується копією свідоцтва про право власності на жилий будинок від 18 вересня 1998 року серії ЖБ № 23481.

В період перебування у трудових відносинах з Товариством, а саме 14 грудня 2010 року відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вселилися в кімнату 26/2 вказаного гуртожитку. Іншого житла, яке було б придатне для проживання, вони не мають.

У 2013 році ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були звільнені з роботи, однак залишилися проживати у спірному житлі.

Згідно з довідками про реєстрацію місця проживання особи за відомостями Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 11 січня 2018 року № 24743735 та № 24743736 ОСОБА_2 і ОСОБА_3 дійсно з 14 грудня 2010 року зареєстровані за адресою: квартира АДРЕСА_2 .

Таким чином, судами встановлено, що відповідачі тривалий час (з грудня 2010 року) проживають в гуртожитку та вважають його своїм житлом. Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставі і в порядку, передбаченому законом.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом (частина перша статті 109 ЖК Української РСР).

Відповідно до статті 124 ЖК Української РСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.

Отже, якщо власник житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання в ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

Згідно з частинами першою-третьою статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, слід дійти висновку про те, що виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини", заява № 7205/02, пункти 60-63).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі "Беєлер проти Італії", заява № 33202/96, пункт 110).

Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії" від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00).

ЄСПЛ вказує, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла". Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатися як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України").

Таким чином, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову про виселення ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з кімнати в гуртожитку, суди попередніх інстанції обґрунтовано виходили з того, що за відсутності у відповідачів іншого житла, яке було б придатне для проживання, їх виселення не може розглядатися як необхідне в демократичному суспільстві, оскільки не відповідає принципу пропорційності в контексті статті 8 Конвенції.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінкузгідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили у вищевказаній частині законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 займають спірне житло самоправно, не заслуговують на увагу. Якщо особа вселилася в жиле приміщення без ордера, але на підставі угоди чи дозволу, то вона не може вважатися такою, що самоправно зайняла жиле приміщення. Судами встановлено, що у 2010 році вказані особи були вселені в гуртожиток як працівники ПрАТ "Трест "Київміськбуд-2", після чого вони зареєстрували своє місце проживання у спірному приміщенні, а отже, їх вселення не було самоправним.

Доводи касаційної скарги про те, що після звільнення з роботи у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були відсутні правові підстави для проживання вгуртожитку, у зв`язку з чим вони підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, є неспроможними, оскільки навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. У справі, яка переглядається, позивач не аргументував у достатній мірі мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідачів без надання їм іншого жилого приміщення, та співмірність цього заходу відповідній меті, а отже, не довів, що таке втручання у право на повагу до житла є необхідним у демократичному суспільстві та пропорційним переслідуваній легітимній меті.

При цьому, оскільки ОСОБА_2 і ОСОБА_3 зареєстровані та постійно проживають у кімнаті в гуртожитку більше семи років, на час подання позову про виселення у них відсутнє інше помешкання, то суди обґрунтовано виходили з того, що вони мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната є їхнім житлом в розумінні статті 8 Конвенції. Позивачем не надано доказів того, що відповідачі вселилися в гуртожиток з порушенням встановленого законом порядку.

Посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин положення Закону України від 04 вересня 2008 року № 500-VІ "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитку" (далі - Закон № 500-VІ (500-17) ), є неспроможними з огляду на таке.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 1 Закону № 500-VІ сфера дії цього Закону поширюється на громадян та членів їхніх сімей, одиноких громадян, які не мають власного житла, не використали право на безоплатну приватизацію державного житлового фонду, на правових підставах, визначених цим Законом, вселені у гуртожиток та фактично проживають у гуртожитку протягом тривалого часу. Дія цього Закону не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 01 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками за власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організацій, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб).

Згідно з частиною першою статті 8 Закону № 500-VІ громадяни, на яких поширюється дія цього Закону, які проживають у гуртожитках, віднесених до недержавного житлового фонду (які перебувають у власності чи управлінні, чи у повному господарському віданні відповідних державних чи комунальних підприємств, установ, організацій, а також підприємств та організацій, утворених у процесі корпоратизації чи приватизації колишніх державних та комунальних підприємств, у тому числі тих, яким ці гуртожитки були передані до статутних капіталів чи фондів або були відчужені в інший спосіб, крім організацій, створених органами державної влади, органами місцевого самоврядування для управління житловим фондом) та призначених для проживання працівників (членів їхніх сімей), які не мають можливості самостійно придбати чи побудувати власне житло, якщо такі гуртожитки не передаються їх власниками у власність територіальних громад, мають право подальшого проживання у таких гуртожитках до вирішення їхньої житлової проблеми щодо забезпечення їх житлом.

Системний аналіз наведених положень Закону № 500-VІ (500-17) дає підстави для висновку про те, що на спірні правовідносини між сторонами поширюється його дія, оскільки гуртожиток за адресою: АДРЕСА_1, який належить на праві власності ПрАТ "Трест "Київміськбуд-2", увійшов до статутного фонду цього товариства в порядку приватизації, що не заперечувалося позивачем.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 760/7956/19 (провадження № 61-20302св19).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог ПрАТ "Трест "Київміськбуд-2" до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення без надання іншого жилого приміщеннявідповідають вимогам закону, ґрунтуються на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Трест "Київміськбуд-2" залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року в частині вирішення позовних вимог Приватного акціонерного товариства "Трест "Київміськбуд-2" до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення без надання іншого жилого приміщення залишити без змін.

Судді:	В. А. Стрільчук

	С. О. Карпенко

	М. Ю. Тітов