провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_7 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 червня 2017 року у складі судді Дзюбановського Ю. І. та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 05 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Міщія О. Я., Ткач З. Є., Шевчук Г. М.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_9 та просили: застосувати наслідки нікчемності правочину від 03 серпня 2010 року, а саме витребувати у ОСОБА_9 на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 30 жовтня 2015 року; виключити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи про реєстрацію права власності; визнати за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову зазначали, що мансардні приміщенні, створенні в результаті реконструкції горища житлового будинку АДРЕСА_2 ОСОБА_10, належали власникам квартир №5, 6, 7, 8 та відповідно реконструкція горища проводилася з метою надбудови (розширення) вказаних квартир з влаштуванням входу до мансардного поверху з цих квартир, на які в подальшому власники квартир повинні були оформити право власності.

Однак за ОСОБА_10 без їхньої згоди на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 грудня 2009 року визнано право власності на самочинно збудоване нерухоме майно - мансардний поверх загальною площею 243,4 кв. м, житловою площею 139,3 кв.м, житлового будинку АДРЕСА_2 . В подальшому ОСОБА_10 без їхньої згоди шляхом укладення договорів купівлі-продажу відчужив, зокрема, ОСОБА_11 25/100 часток мансардного поверху житлового будинку.

В подальшому рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2010 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 грудня 2009 року скасовано та ухвалене нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_10, відтак правова підстава, на якій ОСОБА_10 зареєстрував за собою право власності на мансардний поверх, відпала. Також вироком Тернопільського міськрайонного суду від 09 серпня 2011 року ОСОБА_10 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України та встановлено, що він без відома потерпілих (позивачів), продав мансардні приміщення, які розміщені над їхніми квартирами, стороннім особам, не маючи наміру повертати ОСОБА_2 та ОСОБА_7 отриманні від них кошти.

Приміщення надбудов квартир № 5, 6, 7, 8, сходова клітка та приміщення для сушіння білизни, які були створенні в результаті реконструкції горища, вибули з власності позивачів поза їх волею.

Крім того, рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 вересня 2013 року встановлено нікчемність договорів купівлі-продажу спірного нерухомого майна, за якими ОСОБА_10 відчужив частки спірних мансардних приміщень, зокрема, на користь ОСОБА_9 .

Оскільки майно, яке вибуло із володіння власників поза їх волею, на даний час знаходиться у незаконному володінні ОСОБА_9, що підтверджено судовими рішеннями, їх порушені права та охоронювані законом інтереси підлягають захисту шляхом застосування наслідків нікчемності правочину і майно підлягає витребуванню в порядку статті 388 ЦК України.

Незаконно відчужена частка приміщення мансардного поверху, яка в подальшому була реконструйована у квартиру № 12, знаходиться над квартирою позивачів ОСОБА_1 і ОСОБА_12 та повинна була перейти у їхню власність.

ОСОБА_9 за час розгляду справи всупереч застосованим судом заходам забезпечення позову шляхом заборони проводити будь-які будівельні роботи по реконструкції та реєстрації права власності, здійснила переобладнання приміщення та згідно декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 05 жовтня 2015 року провела реконструкцію 443/1000 частини мансардного поверху житлового будинку під квартиру АДРЕСА_4, співвласниками якої є ОСОБА_1 і ОСОБА_2, а тому незаконно набула право власності на квартиру.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 червня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 05 грудня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскільки позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не були співвласниками горища спірного будинку як допоміжного приміщення, яке визнане мансардним приміщенням, тобто воно не вибувало з їх володіння, відсутні правові підстави для визнання за ними права власності на приміщення мансарди будинку на АДРЕСА_1 . Права та охоронювані законом інтереси позивачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 діями відповідача ОСОБА_9 не порушені, положення статті 388 ЦК України не можуть застосуватися до спірних правовідносин, оскільки зазначеною статтею визначено, що лише власник майна має право витребувати це майно від набувача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У лютому 2018 року ОСОБА_4 і ОСОБА_7 звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 червня 2017 року і ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 05 грудня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування касаційної скарги зазначали, що для встановлення факту наявності чи відсутності у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права на спірне майно - квартиру АДРЕСА_1, яка зареєстрована за відповідачем ОСОБА_9, слід дослідити порядок створення відповідного майна, а також правові підстави, з якими закон пов`язує набуття особою права власності на майно.

Вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 серпня 2011 року встановлено, що ОСОБА_10, ОСОБА_2 та ОСОБА_7, які проживали у будинку АДРЕСА_2, на початку січня 2005 року виявили спільне бажання побудувати над своїми квартирами мансардний поверх із влаштуванням індивідуальних входів до нього з їх квартир, для чого ОСОБА_2, зокрема, передав ОСОБА_10 грошові кошти у розмірі 85 500 грн, які останній витратив на будівництво мансардного поверху.

На підставі рішення суду від 29 грудня 2009 року за ОСОБА_10 було визнане право власності на самочинно збудований мансардний поверх житлового будинку АДРЕСА_2, після чого він зареєстрував право власності на нього та відчужив без згоди ОСОБА_2 і ОСОБА_7 відповідне нерухоме майно.

Майно, яке було створене внаслідок будівництва мансардного поверху, зокрема 25/100 частин над квартирою ОСОБА_2 і ОСОБА_1, стало їх власністю на підставі домовленості щодо спільного будівництва з огляду на положення статей 1132 та 1134 ЦК України.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 02 вересня 2013 року встановлена нікчемність договору купівлі-продажу 25/100 часток у праві власності на мансардний поверх у спірному будинку, укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_13, тому цей правочин не міг зумовити виникнення у відповідача права власності на частку у мансардному поверсі відповідно до статті 216 ЦК України.

Квартира АДРЕСА_1 була створена шляхом неправомірного перероблення ОСОБА_9 25/100 частин мансардного поверху, що перебували у володінні та користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_2, при обізнаності ОСОБА_9 про наявність спору щодо цього майна та заборони на вчинення його реконструкції, тому вимога про витребування спірного нерухомого майна є правомірною.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.

12 вересня 2018 року справа № 607/16948/15-ц надійшла до Верховного Суду.

ОСОБА_9 направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IXустановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України (1618-15) наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_5 .

Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 30 жовтня 2015 року ОСОБА_9 є власником квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 29 грудня 2009 року визнано за ОСОБА_10 право власності на нерухоме майно - мансардний поверх житлового будинку АДРЕСА_2 загальною площею 243,4 кв. м та житловою площею 139,3 кв. м.

Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 25450075 від 01 березня 2010 року за ОСОБА_10 на підставі вказаного рішення зареєстровано право власності на мансардний поверх житлового будинку АДРЕСА_2 .

03 серпня 2010 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_9 був укладений договір купівлі-продажу 25/100 частки мансардного поверху житлового будинку загальною площею 53,5 кв. м в будинку АДРЕСА_2 .

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 26 жовтня 2010 року рішення Тернопільського міськрайонного суду від 29 грудня 2009 року скасоване та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_10 про визнання права власності на мансардний поверх.

Вказаним рішенням апеляційного суду встановлено, що власниками квартир на другому поверсі в будинку АДРЕСА_2, над яким здійснювалася реконструкція, є ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_2 та ОСОБА_10, який виступав замовником будівництва. Реконструкція проводилася з метою надбудови (розширення) чотирьох квартир № 5, 6, 7, 8 з влаштуванням входу до мансардного поверху з цих квартир, про що свідчать нотаріально завірені заяви власників зазначених квартир та архітектурно-планувальне завдання № 735, затверджене начальником управління містобудування та архітектури Тернопільського міськвиконкому від 28 квітня 2006 року.

Вироком Тернопільського міськрайонного суду від 09 серпня 2011 року ОСОБА_10 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України.

Вироком суду встановлено, що ОСОБА_10 на початку січня 2005 року умисно з метою вчинення шахрайства, проживаючи в квартирі АДРЕСА_6 та знаючи, що ОСОБА_2, який проживає в квартирі № 5, і ОСОБА_7, який проживає в квартирі № 8, виявили спільне бажання побудувати над своїми квартирами мансардний поверх із влаштуванням індивідуальних входів до нього, шляхом зловживання довірою з метою заволодіти коштами ОСОБА_2 та ОСОБА_7, запропонував одноособово зайнятися будівництво мансардного поверху та оформленням права власності на нього. Не маючи наміру виконувати взяті на себе зобов`язання, не завершивши роботи з будівництва мансардного поверху, ОСОБА_10 отримав від ОСОБА_2 кошти на будівництво в сумі 85 000 грн, від ОСОБА_7 - 79 105 грн. Після визнання за собою на підставі рішення суду права власності на мансардний поверх ОСОБА_10 без відома ОСОБА_7 та ОСОБА_2 продав мансардні приміщення стороннім особами, не маючи наміру повертати ОСОБА_2 та ОСОБА_7 отримані від них в період з грудня 2005 по липень 2010 року кошти, чим заподіяв потерпілим майнову шкоду.

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 16 січня 2017 року, яке залишене без змін постановою Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_9 про визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права власності та реєстрації декларації про готовність об`єктів до експлуатації, зобов`язання вчинити дії.

Вказаним рішенням встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 30 жовтня 2015 року за ОСОБА_9 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 67 кв. м, житловою площею 45,3 кв.м.

ОСОБА_9 при реєстрації права власної на зазнане нерухоме майно надано декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстровані Управлінням ДАБІ у Тернопільській області 05 жовтня 2015 року щодо реконструкції 443/1000 частин мансардного поверху житлового будинку під квартиру АДРЕСА_1 .

Також судом встановлено, що спірне нежитлове приміщення в будинку АДРЕСА_2 не належить до категорії допоміжних приміщень, а є мансардним приміщенням, оскільки за своїм цільовим призначенням воно не слугує для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку і в цьому приміщенні не знаходиться технічне обладнання будинку, без доступу до якого експлуатація житлового будинку неможлива.

Апеляційний суд дійшов висновку, що той факт, що в заявах ОСОБА_1 та ряду інших співвласників від 25 січня 2005 року вказано, що вони не заперечували проти влаштування та будівництва житлового мансардного приміщення над їх квартирами за умовами влаштування входу до мансардних приміщень з цих квартир, не може бути підставою для визнання мансардного поверху допоміжним приміщенням будинку чи визнання за ними права власності.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 26 серпня 2015 року у справі № 607/12287/15-ц встановлено, що ОСОБА_9 придбала нерухоме майно у ОСОБА_10 на підставі нотаріально посвідченого відплатного договору. На момент укладання договорів продавець ОСОБА_10 мав право на вчинення дій по відчуженню нерухомого майна, оскільки був його власником, відтак ОСОБА_9 є добросовісним набувачем 25/100 частки мансардного поверху в житловому будинку на АДРЕСА_2, право власності на яку зареєстрована в установленому законом порядку.

Згідно статей 215, 236 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданні послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (стаття 216 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

ЦК України передбачено віндикацію або реституцію як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Відтак особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Встановивши, що ОСОБА_2 і ОСОБА_1 ніколи не були власниками мансардного приміщення на АДРЕСА_2, тобто майно не вибувало з їх володіння, суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог про витребування спірного нерухомого майна у ОСОБА_9 .

Враховуючи, що відсутні підстави для задоволення позову про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 30 жовтня 2015 року, яким посвідчено право власності ОСОБА_9 на спірну квартиру, про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_9, а також про визнання права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_7 залишити без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 05 грудня 2017 року залишити без змін.