У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення, посилаючись на те, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 вересня 1998 року їй на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . У 2005 році ОСОБА_2, якого вона знала ще з дитинства, став заходити до неї в гості, а в подальшому - запропонував жити разом. Оскільки їй було важко самій доглядати за домоволодінням, то вона погодилася на таку пропозицію. У 2006 році за її згодою відповідач вселився до житлового будинку і вони стали проживати однією сім`єю. Однак, починаючи з березня 2014 року, відносини сторін стрімко погіршилися. ОСОБА_2 став систематично порушувати правила співжиття, створювати умови, за яких їх спільне проживання є неможливим. На прохання звільнити житловий будинок відповідач не реагує, часто погрожує їй фізичною розправою. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила виселити ОСОБА_2 з належного їй домоволодіння без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 серпня 2018 року у складі судді Реброва С. О. позов задоволено. Виселено ОСОБА_2 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відповідачем не спростовані обставини, наведені в позовній заяві. Спірне домоволодіння належить позивачу на праві власності на законних підставах, а ОСОБА_2 своїми діями створює перешкоди в реалізації нею в повному обсязі прав та охоронюваних законом інтересів як власника зазначеного майна, у зв`язку з чим підлягає виселенню.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 серпня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження систематичного порушення відповідачем правил співжиття, а отже, не доведено наявності підстав, передбачених статтею 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), для виселення ОСОБА_2 із спірного будинку. Крім того, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового статусу є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. ОСОБА_2 проживав та вів спільне господарство разом із ОСОБА_1 понад 10 років. За цей час відповідач зробив значний грошовий та фізичний вклад у благоустрій домоволодіння, власними руками здійснив його ремонт і переобладнання, придбав побутову техніку. З урахуванням встановлених обставин виселення ОСОБА_2 є невиправданим втручанням у приватну сферу особи та не є нагальною суспільною необхідністю для застосування такого обмеження права на повагу до житла.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У березні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 січня 2019 року, а рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 серпня 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що власник майна може вимагати усунення будь-яких порушень його прав. Суд апеляційної інстанції не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, оскільки не звернув увагу на положення статті 406 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), яким визначено, що сервітут може бути припинений на вимогу власника майна, а також не врахував наявності перешкод для спільного проживання сторін у справі.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 26 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області.

09 квітня 2019 року справа № 175/2764/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 вересня 1998 року ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 .

У 2006 році за згодою позивача ОСОБА_2 вселився до вищевказаного домоволодіння. Сторони стали проживати разом та вести спільне господарство.

У вересні 2016 року на підставі заяви ОСОБА_1 працівниками Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області (далі - Дніпровський ВП ГУНП в Дніпропетровській області) було складено відносно ОСОБА_2 адміністративний протокол за частиною першою статті 173-2 Кодексу України про адміністративні (вчинення насильства в сім`ї).

У червні 2017 року позивач зверталася до правоохоронних органів щодо здійснення погроз на її адресу з боку ОСОБА_2, однак згідно з повідомленнями Дніпровського ВП ГУНП в Дніпропетровській області її заяви не були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань у зв`язку з непідтвердженням тих обставин, на які посилалася заявник.

' 'p' Конституцією України (254к/96-ВР) передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно зі статтею 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

За змістом частини першої статті 116 ЖК Української РСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Для застосування правил цієї статті необхідна одночасна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу мають на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

У справах про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, необхідно виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винної особи може відбутися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, органами внутрішніх справ тощо.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження систематичного порушення відповідачем правил співжиття, які б робили неможливим проживання сторін в одному будинку, а отже, не доведено існування умов, передбачених статтею 116 ЖК Української РСР, для виселення ОСОБА_2 із спірного житла, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

При цьому апеляційний суд правильно виходив з того, що в контексті підстав для виселення ОСОБА_2, з яким ОСОБА_1 проживала та вела спільне господарство понад 10 років, необхідність і пропорційність застосування такого заходу також не доведені.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що власник майна може вимагати усунення порушення свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним, є правильними. Однак визначальним для захисту права власності є існування перешкод з боку відповідача у користуванні власником своєю власністю, наявність яких в цій справі позивачем не доведена.

Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на статтю 406 ЦК України, згідно з частиною другою якої сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, є неспроможними, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження існування обставин, за наявності яких право відповідача на зайняття спірного жилого приміщення могло бути припинене.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Судді:	В. А. Стрільчук

	С. О. Карпенко

	М. Ю. Тітов