провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 09 серпня 2018 року у складі судді Калієвського І. Д. та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 06 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Нерушак Л. В., Бородійчука В. Г., Василенко Л. І.,

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2018 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ПАТ КБ "Приватбанк") звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про виселення, посилаючись на те, що 01 квітня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (далі - ЗАТ КБ "Приватбанк"), яке змінило назву на ПАТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № CSMWGA00000009, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 111 470 грн зі сплатою 16,56 % річних строком до 01 квітня 2018 року. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 01 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки № CSMWGA00000009, предметом якого є належний іпотекодавцю житловий будинок загальною площею 81,4 кв. м з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . У зв`язку з порушенням позичальником умов кредитного договору 04 грудня 2016 року ПАТ КБ "Приватбанк" в позасудовий спосіб звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього. Після оформлення права власності на вищевказану нерухомість банк намагався отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація в ньому відповідачів, які в добровільному порядку відмовляються звільнити займане приміщення та знятися з реєстраційного обліку. Враховуючи викладене, ПАТ КБ "Приватбанк" просило виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із спірного житлового будинку без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 09 серпня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ПАТ КБ "Приватбанк" стало власником житлового будинку по АДРЕСА_1 на підставі іпотечного договору, укладеного між ним та ОСОБА_1 з метою забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором. Оскільки позичальник придбав переданий в іпотеку об`єкт нерухомості не за рахунок кредитних коштів, то відсутні правові підстави для виселення відповідачів без надання іншого житла.

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 06 лютого 2019 року апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" залишено без задоволення, а рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 09 серпня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У березні 2019 року Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 09 серпня 2018 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 06 лютого 2019 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відсутні будь-які законні підстави для проживання у належному банку житловому будинку. Суди попередніх інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин Закон України "Про іпотеку" (898-15) , оскільки ПАТ КБ "ПриватБанк" вимагало виселити відповідачів як новий власник майна - на підставі статей 383, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 11 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Маньківського районного суду Черкаської області.

27 березня 2019 року справа № 701/240/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Судами встановлено, що з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 01 квітня 2008 року № CSMWGA00000009, укладеним між ЗАТ КБ "Приватбанк", яке змінило назву на ПАТ КБ "Приватбанк", та ОСОБА_1, в цей же день зазначені особи уклали договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок загальною площею 81,4 кв. м з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, який належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності від 14 березня 2008 року.

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 грудня 2016 року № 75123542 приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Алєксєєвим М. Ю. в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки зареєстровано за ПАТ КБ "ПриватБанк" право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . Підстава: іпотечний договір від 01 квітня 2008 року № CSMWGA00000009.

26 грудня 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" направило ОСОБА_1 лист-претензію, в якому вказало, що банк набув у власність предмет іпотеки, у зв`язку з чим просить відповідача добровільно звільнити спірний житловий будинок.

Довідкою Русалівської сільської ради Маньківського району Черкаської області від 14 травня 2018 року № 165/02-07 підтверджується, що відповідачі зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону "Про іпотеку" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (частина перша статті 37 Закону "Про іпотеку").

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону "Про іпотеку" звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, згідно з частиною першою якої звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частин другої, третьої статті 109 ЖК Української РСРгромадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються із житлового будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла.

Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, яка в подальшому була підтримана Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18).

Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що переданий ОСОБА_1 в іпотеку житловий будинок був придбаний ним не за рахунок кредиту (до укладення кредитного договору), а також те, що банк набув право власності на це житло в позасудовому порядку як іпотекодержатель, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення відповідачів із зазначеного жилого приміщення без надання їм іншого постійного житла.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що у відповідачів відсутні будь-які законні підстави для проживання у спірному домоволодінні, є неспроможними, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження придбання позичальником іпотечного житла за рахунок кредиту.

Аргументи касаційної скарги про те, що ПАТ КБ "ПриватБанк" вимагало виселити відповідачів як новий власник майна, а тому суди попередніх інстанцій безпідставно застосували до спірних правовідносин Закон України "Про іпотеку" (898-15) , не заслуговують на увагу, оскільки під час розгляду справи встановлено, що позивач набув у власність спірний будинок на підставі іпотечного договору, тобто банк як іпотекодержатель використав своє право на звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення шляхом визнання права власності на нього. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Судді:	В. А. Стрільчук

	С. О. Карпенко

	М. Ю. Тітов