Постанова

Іменем України

12 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 367/2641/15-ц

провадження № 61-142св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, Бучанська міська рада Київської області,

третя особа - Управління Держгеокадастру у місті Бучі Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Київської області від 29 листопада 2017 рокуу складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Іванової І. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2, Бучанської міської ради Київської області, третя особа - Управління Держгеокадастру у місті Бучі Київської області, про визнання недійсними мирових угод, визнання незаконними рішень та їх скасування, визнання недійсними державних актів та скасування їх державної реєстрації, посилаючись на те, що його батько ОСОБА_3 був власником житлового будинку АДРЕСА_1 . За договором дарування від 23 квітня 1997 року ОСОБА_3 подарував йому 59/100 частин зазначеного будинку. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, а його брат ОСОБА_4 (інший син ОСОБА_3 ) успадкував 41/100 частину будинку, що залишилася у власності батька. 01 жовтня 2007 року ОСОБА_4 уклав договір довічного утримання зі своєю донькою ОСОБА_2, яка 04 вересня 2008 року зареєструвала своє право власності на частину будинку. При цьому 10 вересня 2008 року між ним та ОСОБА_4 було укладено мирову угоду щодо порядку користування земельною ділянкою біля будинку. Оскільки ОСОБА_4 не був співвласником будинку на час укладення вищевказаної мирової угоди, то вона є нікчемною та не має ніяких правових наслідків. Рішенням Бучанської міської ради Київської області від 30 жовтня 2008 року № 1058/14-40-У за будинком АДРЕСА_1 була встановлена норма землекористування площею 1 862 кв.м. В подальшому рішенням Бучанської міської ради Київської області від 26 лютого 2009 року № 1249/17-48-У було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право приватної власності на землю, а саме ОСОБА_4 - на земельну ділянку площею 714,25 кв.м, з яких 468 кв.м для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та 246,25 кв.м - для ведення особистого селянського господарства, ОСОБА_1 - на земельну ділянку 1 083 кв.м, з яких 468 кв.м для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та 615 кв.м для ведення особистого селянського господарства, а також надано дозвіл ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право спільної часткової власності, яка становить 1/2 частини кожному від земельної ділянки площею 64,75 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Вказане рішення Бучанської міської ради Київської області є недійсним, оскільки прийняте на підставі нікчемної мирової угоди. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер. 10 квітня 2008 року він надав довіреність на ім`я ОСОБА_2, на підставі якої вона займалася всіма питаннями щодо приватизації земельної ділянки та отримання державного акта про право власності на землю. За заявою ОСОБА_2 від 23 грудня 2009 року, у зв`язку з оформленням договору довічного утримання та уточненням площі по кадастрових обмірах, рішенням Бучанської міської ради Київської області від 28 січня 2010 року № 1707/33-61-У було внесено зміни в рішення Бучанської міської ради Київської області від 26 лютого 2009 року № 1249/17-48-У та викладено його в іншій редакції, а саме було надано дозвіл ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право приватної власності на земельну ділянку площею 702 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, ОСОБА_1 - на земельну ділянку площею 1 019 кв.м, з яких 1 000 кв.м - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та 19 кв.м - для ведення особистого селянського господарства, а також надано дозвіл ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право спільної часткової власності, яка становить 1/2 частину кожному від земельної ділянки площею 97 кв.м для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. В подальшому рішенням Бучанської міської ради Київської області від 28 липня 2011 року № 337/8-13-УІ було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання державних актів, що посвідчують право власності на земельні ділянки та передано безкоштовно у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0702 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1, вирішено видати державні акти та зареєструвати їх у книзі записів. Рішенням Бучанської міської ради Київської області від 28 липня 2011 року № 337/12-13-УІ було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання державних актів, що посвідчують право власності на земельні ділянки та передано безкоштовно у спільну часткову власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по 1/2 частині земельної ділянки площею 0,0105 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1, вирішено видати державні акти та зареєструвати їх у книзі записів. Влітку 2012 року ОСОБА_2 передала йому копію державного акта серії ЯМ № 739213 про право власності на земельну ділянку, однак цей акт був виданий на земельну ділянку площею 0,0105 га, яка передавалася у спільне користування, а державний акт на земельну ділянку, яка передавалася йому у приватну власність, ОСОБА_2 не надала та пояснила, що він не виготовлений та треба почекати. У 2014 році його дружина та представник за довіреністю ОСОБА_5 дізналася, що йому відмовлено у видачі державного акта на земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1, оскільки безоплатне отримання у власність земельної ділянки передбачено тільки один раз, а він вже використав своє право на приватизацію земельної ділянки площею 0,0105 га. До жовтня 2014 року він не знав про вказані обставини, оскільки вважав, що відповідач, діючи на підставі довіреності від його імені, добросовісно виконує свої обов`язки щодо приватизації його частки земельної ділянки. Процес приватизації земельної ділянки відповідачем був проведений з порушенням вимог законодавства та без врахування його права власності на 59/100 часток домоволодіння. 17 листопада 2014 року він отримав у Бучанській міській раді Київської області документи щодо приватизації земельної ділянки, з яких дізнався, що 22 грудня 2009 року між ним та ОСОБА_2 було укладено мирову угоду щодо користування земельною ділянкою. Зазначена мирова угода була інша за змістом, ніж та, що він укладав з колишнім власником, та передбачала спільне користування земельною ділянкою в такій конфігурації, з якою він не погоджувався. В технічній документації по розробці проектів відведення земельної ділянки, що передавалася у власність, була виявлена ще одна мирова угода від 23 липня 2010 року, яка майже не відрізнялася від мирової угоди від 22 грудня 2009 року, однак на першій сторінці не було зазначено розмір земельної ділянки спільного користування. Вказані мирові угоди підписані лише однією особою - ОСОБА_2, тому вчинені з порушенням вимог законодавства та підлягають визнанню недійсними відповідно до частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ). Також в технічній документації із землеустрою щодо складання державних актів, що посвідчують право власності на земельну ділянку (як на 0,0105 га, так і на 0,0702 га), є акти встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 29 липня 2010 року, які він не підписував. Так як межі земельної ділянки не були узгоджені із суміжним землекористувачем, то був порушений порядок безоплатної приватизації земельних ділянок. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсною мирову угоду від 22 грудня 2009 року, укладену між ним та ОСОБА_2 ;

- визнати незаконним та скасувати рішення Бучанської міської ради Київської області від 28 січня 2010 року № 1707/33-61-У про внесення змін до рішення Бучанської міської ради Київської області від 26 лютого 2009 року № 1249/17-48-У про дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право приватної власності на земельну ділянку;

- визнати недійсною мирову угоду від 23 липня 2010 року, укладену між ним та ОСОБА_2 ;

- визнати недійсними акти встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 29 липня 2010 року відносно земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 на 0,0105 га та 0,0702 га;

- визнати незаконним та скасувати рішення Бучанської міської ради Київської області № 337/8-13-УI від 28 липня 2011 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів, що посвідчують право власності на земельні ділянки громадян;

- визнати незаконним та скасувати рішення Бучанської міської ради Київської області № 337/12-13-УI від 28 липня 2011 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів, що посвідчують право власності на земельні ділянки громадян;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 739213, виданий на підставі рішення Бучанської міської ради Київської області № 337/8-13-УI від 28 липня 2011 року на ім`я ОСОБА_1 (та співвласника ОСОБА_2 ) на земельну ділянку площею 0,0105 га, що розташована по АДРЕСА_1, та скасувати його державну реєстрацію;

- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 739214, виданий на підставі рішення Бучанської міської ради Київської області № 337/12-13-УI від 28 липня 2011 року на ім`я ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,702 га, що розташована по АДРЕСА_1, та скасувати його державну реєстрацію.

В запереченнях на позов представники ОСОБА_2 - адвокати Давиденко О. В. та Кожем`яченко В. В. зазначили, що ОСОБА_2 повідомляла позивачу про всі дії, які вона вчиняла в його інтересах під час приватизації земельної ділянки, зокрема про оформлення нею та підписання мирових угод щодо порядку користування земельною ділянкою, які були необхідні для подання документів на розробку технічної документації. Зазначені мирові угоди не порушують прав позивача, не створюють жодних правових наслідків і не вплинули на зміст та суть оспорюваних рішень Бучанської міської ради Київської області. Чинним законодавством, зокрема статтею 16 ЦК України, не передбачено можливості визнання недійсними мирових угод та актів погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі, тому позивач обрав неправильний спосіб захисту. На час набуття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності на відповідну частину будинку земельна ділянка ще не була сформована, їй не було присвоєно кадастровий номер та права на неї не визначено, тобто земельної ділянки як об`єкта цивільних прав ще не існувало. Позивач не позбавлений можливості отримати у власність земельну ділянку, на якій розташована його частина будинку, тому він безпідставно посилається на те, що його право власності на спірну земельну ділянку порушено. Крім того, при зверненні до суду з цим позовом ОСОБА_1 пропустив позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Бучанська міська ради Київської області подала до суду заяву про застосування до позовних вимог ОСОБА_1 наслідків спливу позовної давності, посилаючись на те, що він оскаржує рішення ради, які були прийняті у 2010-2011 роках, а позовну заяву подав до суду лише у квітні 2015 році, хоча був обізнаним щодо оформлення права на земельну ділянку та мав можливість дізнатися про оспорюванні ним рішення.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 30 червня 2017 року у складі судді Шестопалової Я. В. в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що закон не містить вимог про укладення і подання для приватизації земельної ділянки мирової угоди між співвласниками будинку. Тому відсутність мирової угоди не є порушенням процедури приватизації земельної ділянки. Позовні вимоги про визнання недійсними актів встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 29 липня 2010 року є необґрунтованими, оскільки ці акти були підписані ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником з усіма необхідними повноваженнями в будь-яких органах, установах чи організаціях з питань, пов`язаних з приватизацією на його ім`я земельної ділянки. Крім того, вказані акти не є правочинами і не можуть бути визнані недійсними з підстав, передбачених ЦК України (435-15) . Позивач не довів тих обставин, що оскаржуваними рішеннями Бучанської міської ради Київської області та державними актами на право власності на земельну ділянку були порушені його права.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 29 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Бучанської міської ради Київської області від 28 січня 2010 року № 1707/33-61-V про внесення змін до рішення Бучанської міської ради Київської області від 26 лютого 2009 року № 1249/17-48-V про дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право приватної власності на земельну ділянку. Визнано незаконним та скасовано рішення Бучанської міської ради Київської області від 28 липня 2011 року № 337/8-13-VI про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів, що посвідчують право власності на земельні ділянки громадян. Визнано незаконним та скасовано рішення Бучанської міської ради Київської області від 28 липня 2011 року № 337/12-13-VI про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів, що посвідчують право власності на земельні ділянки громадян. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 739213, виданий на підставі рішення Бучанської міської ради Київської області від 28 липня 2011 року № 337/8-13-VI на ім`я ОСОБА_1 (та співвласника ОСОБА_2 ) на земельну ділянку площею 0,0105 га, що розташована на території АДРЕСА_1, та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 739214, виданий на підставі рішення Бучанської міської ради Київської області від 28 липня 2011 року № 337/12-13-VI на ім`я ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,702 га, що розташована на території АДРЕСА_1, та скасовано його державну реєстрацію. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Бучанської міської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 511,56 грн, сплачений за подання позовної заяви та апеляційної скарги.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що на підставі договору дарування від 23 квітня 1997 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_1 59/100 частин житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Тому відповідно до статті 377 ЦК України та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ) до ОСОБА_1 перейшло право користування земельною ділянкою, на якій розташована належна йому частина житлового будинку, господарських будівель і споруд, та частина земельної ділянки, необхідна для їх обслуговування. Рішенням Бучанської міської ради Київської області від 30 жовтня 2008 року за домоволодінням АДРЕСА_1 було встановлено норму землекористування площею 1 862 кв.м, однак, маючи у власності 59/100 частин будинку, позивач отримав земельну ділянку площею 52,5 кв.м, тобто меншу земельну ділянку, ніж та, на якій розташована його частина домоволодіння та необхідна для її обслуговування. При цьому ОСОБА_2 на праві власності належить 41/100 частина будинку і їй передано у власність земельну ділянку площею 754,5 кв.м. Тому рішення Бучанської міської ради Київської області від 28 січня 2010 року № 1707/33-61-V, від 28 липня 2011 року № 337/8-13-VI та від 28 липня 2011 року № 337/12-13-VI підлягають скасуванню у зв`язку з порушенням визначеного статтями 118, 121 ЗК України порядку передачі земельних ділянок у власність громадянам. Оскільки державні актина право власності на земельні ділянки видані на підставі вказаних рішень, то їх також необхідно визнати недійсними зі скасуванням державної реєстрації. Вимоги позивача про визнання недійсними мирових угод та актів погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі є безпідставними і такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У грудні 2017 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, просила скасувати рішення Апеляційного суду Київської області від 29 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 30 червня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, безпідставно послався на рішенням Бучанської міської ради Київської області від 30 жовтня 2008 року № 1058/14-40-У, яким за будинком АДРЕСА_1 була встановлена норма землекористування площею 1 862 кв.м, і не звернув уваги на те, що законодавством не передбачено такого поняття як "встановлення норми землекористування за будинком". Оскільки право власності на 59/100 частин зазначеного будинку ОСОБА_1 набув ще у 1997 році, то встановлена у 2008 році за будинком норма землекористування площею 1 862 кв.м не мала братися до уваги, а при розподілі спірної земельної ділянки необхідно було встановити її площу станом на 1997 рік. В оскаржуваній постанові апеляційним судом було скасовано державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку, однак законодавством, чинним на час отримання вказаних актів, зокрема Законом України "Про державний земельний кадастр" (3613-17) , не передбачено такої дії як державна реєстрація державного акта. Крім того, позивач був обізнаний з усіма питаннями, які вона вирішувала під час процедури приватизації спірної земельної ділянки, та міг довідатися про оскаржувані рішення Бучанської міської ради Київської області з часу їх прийняття, однак звернувся до суду зі спливом позовної давності.

У квітні 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, зазначивши про його законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ірпінського міського суду Київської області.

13 квітня 2018 року справа № 367/2641/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 липня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

За змістом касаційної скарги рішення Апеляційного суду Київської області від 29 листопада 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 не оскаржується, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що за нотаріально посвідченим договором дарування від 23 квітня 1997 року ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_1 прийняв у дар 59/100 частин житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що знаходяться в АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 12 січня 2005 року ОСОБА_4 (батько ОСОБА_2 ) успадкував майно ОСОБА_3, а саме 41/100 частину будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться в АДРЕСА_1 .

01 жовтня 2007 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_2 договір довічного утримання (догляду), за яким ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_2 належну йому на праві власності 41/100 частину вищевказаного житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель.

04 вересня 2008 року ОСОБА_2 зареєструвала своє право власності на частину будинку, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 04 вересня 2008 року № 8127561.

Таким чином, на підставі вищевказаного договору довічного утримання (догляду) 04 вересня 2008 року ОСОБА_2 набула право власності на нерухоме майно, а саме на 41/100 частину житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

10 вересня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено мирову угоду, за умовами якої вони як співвласники домоволодіння АДРЕСА_1 мирно розділили і використовували земельну ділянку площею 1 862 кв.м таким чином - ОСОБА_4 користується земельною ділянкою площею 714,25 кв.м, ОСОБА_1 користується земельною ділянкою площею 1 083 кв.м, а земельну ділянку площею 64,75 кв.м вони залишили у спільному користуванні.

За заявою ОСОБА_4 та ОСОБА_1 рішенням Бучанської міської ради Київської області від 30 жовтня 2008 року № 1058/14-40-У за домоволодінням АДРЕСА_1 була встановлена норма землекористування площею 1 862 кв.м.

02 лютого 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 звернулися до Бучанської міської ради із заявами від 30 січня 2009 року про надання дозволу на приватизацію земельної ділянки.

Рішенням Бучанської міської ради Київської області від 26 лютого 2009 року № 1249/17-48-У було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право приватної власності на землю, а саме ОСОБА_4 - на земельну ділянку площею 714,25 кв.м, з яких 468 кв.м - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та 246,25 кв.м для ведення особистого селянського господарства, ОСОБА_1 - на земельну ділянку площею 1 083 кв.м, з яких 468 кв.м - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та 615 кв.м - для ведення особистого селянського господарства, а також надано дозвіл ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право спільної часткової власності, яка становить 1/2 частини кожному від земельної ділянки площею 64,75 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

За нотаріально посвідченою довіреністю від 10 квітня 2008 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником з усіма необхідними повноваженнями в будь-яких органах, установах чи організаціях з питань, пов`язаних з приватизацією на його ім`я земельної ділянки, на якій розташовані належні йому на праві власності 59/100 частин житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

23 грудня 2009 року ОСОБА_2, діючи від свого імені та від імені ОСОБА_1, звернулася до Бучанської міської ради Київської області із заявою про внесення змін в рішення Бучанської міської ради Київської області від 26 лютого 2009 року № 1249/17-48-Уу зв`язку з оформленням договору довічного утримання та уточненням площі по кадастрових обмірах.

Рішенням Бучанської міської ради Київської області від 28 січня 2010 року № 1707/33-61-У було внесено зміни в рішення цієї ради від 26 лютого 2009 року № 1249/17-48-У та викладено його в іншій редакції, а саме було надано дозвіл ОСОБА_2 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право приватної власності на земельну ділянку площею 702 кв.м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, ОСОБА_1 - на земельну ділянку площею 1 019 кв.м, з яких 1 000 кв.м - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та 19 кв.м - для ведення особистого селянського господарства, а також надано дозвіл ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право спільної часткової власності, яка становить 1/2 частину кожному від земельної ділянки площею 97 кв.м для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Згідно з актом встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 23 липня 2010 року з метою виконання рішення Бучанської міської ради в присутності представника кадастрового бюро та представників суміжних землекористувачів: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_2, ОСОБА_1 було проведено встановлення в натурі меж земельної ділянки ОСОБА_2 (площею 0,0702 га), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Суміжними землекористувачами ніяких претензій при встановленні меж землекористуванням не заявлено.

Також за актом встановлення та погодження зовнішніх меж земельної ділянки в натурі від 23 липня 2010 року з метою виконання рішення Бучанської міської ради в присутності представника кадастрового бюро та представників суміжних землекористувачів: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_1, ОСОБА_12 було проведено встановлення в натурі меж земельної ділянки ОСОБА_2, ОСОБА_1 (площею 0,0105 га), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Суміжними землекористувачами ніяких претензій при встановленні меж землекористуванням не заявлено.

В подальшому рішенням Бучанської міської ради Київської області від 28 липня 2011 року № 337/8-13-УІ було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання державних актів, що посвідчують право власності на земельні ділянки та передано безкоштовно у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0702 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1, вирішено видати державні акти та зареєструвати їх у книзі записів.

Рішенням Бучанської міської ради Київської області від 28 липня 2011 року № 337/12-13-УІ було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання державних актів, що посвідчують право власності на земельні ділянки та передано безкоштовно у спільну часткову власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по 1/2 частині земельної ділянки площею 0,0105 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1, вирішено видати державні акти та зареєструвати їх у книзі записів.

На підставі вищевказаних рішень Бучанської міської ради Київської області 11 липня 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було видано державні акти на право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 739213 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0105 га, кадастровий номер 321080001001415, а згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 739214 ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0702 га за кадастровим номером 321080001001416.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначав, що оспорюваними рішеннями Бучанської міської ради Київської області та виданими на підставі цих рішень державними актами на право власності на земельну ділянку порушено його право на приватизацію земельної ділянки площею, яка б відповідала розміру його частки в домоволодінні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною другою статті 30 Земельного кодексу Української РСР 1990 року N 561-XII (далі - ЗК Української РСР), чинного на час набуття ОСОБА_1 права власності на 59/100 частин житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель по АДРЕСА_1 за договором дарування від 23 квітня 1997 року, при переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів.

У пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 (va007700-04) "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних прав" судам роз`яснено, що при вирішенні спорів про право власності на земельну ділянку суди мають виходити з того, що при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК Української РСР до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження.

Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК Української РСР закон передбачав автоматичний перехід права власності або право користування на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції, яка була чинною з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року (до набрання чинності Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Цивільного кодексу України" (997-16) , далі - Закон № 997-V (997-16) ), при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. При цьому, якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Чинні редакції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України зі змінами, внесеними Законом України від 05 листопада 2009 року № 1702-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю" (1702-17) , передбачають автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою.

З огляду на викладене у зв`язку з набуттям спільної часткової власності на житловий будинок у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникло також право спільного користування відповідною частиною земельної ділянки, на якій розміщений цей будинок.

Згідно з частиною другою статті 67 ЗК Української РСР розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара.

Відповідно до пункту "г" частини першої, частини третьої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара. Розмір земельної ділянки, що передається безоплатно громадянину у власність у зв`язку з набуттям ним права власності на житловий будинок, не може бути меншим, ніж максимальний розмір земельної ділянки відповідного цільового призначення, встановлений частиною першою цієї статті (крім випадків, якщо розмір земельної ділянки, на якій розташований будинок, є меншим).

За таких обставин у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як співвласників житлового будинку по АДРЕСА_1 могла бути передана земельна ділянка для будівництва і обслуговування цього будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), з урахуванням її розташування у місті Бучі, площею не більше 0,1 га.

Згідно зі статтею 328 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частинами першою, третьою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Згідно з частиною першою статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 126 ЗК України в редакції, чинній на час видачі оскаржуваних державних актів).

Відповідно до пункту 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року № 43 (z0354-99) , в редакції, чинній на час видачі оскаржуваних державних актів, державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, а на право власності на земельну ділянку - на підставі рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, міської, селищної, сільської ради.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Таким чином, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Викладене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, наведеним у постановах від 26 вересня 2012 року у справі № 6-103цс12, від 23 жовтня 2013 року у справі № 6-93цс13, від 04 червня 2014 року у справі № 6-46цс14.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що за нотаріально посвідченим договором дарування від 23 квітня 1997 року ОСОБА_1 прийняв у дар 59/100 частин житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що знаходяться в АДРЕСА_1, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що позивач також набув право користування земельною ділянкою, яка зайнята його частиною будинку з відповідними частинами надвірних будівель та є необхідною для їх обслуговування. Оскільки рішеннями Бучанської міської ради Київської області від 28 січня 2010 року № 1707/33-61-V, від 28 липня 2011 року № 337/8-13-VI та від 28 липня 2011 року № 337/12-13-VI ОСОБА_2 передано у власність загалом земельну ділянку площею 754,5 кв.м, а ОСОБА_1 - земельну ділянку площею 52,5 кв.м, тобто меншу ніж та, на якій розташована його частина домоволодіння та необхідна для її обслуговування, то апеляційний суд дійшов правильного висновку, що вказані рішення підлягають скасуванню у зв`язку з порушенням визначеного статтями 118, 121 ЗК України порядку передачі земельних ділянок у власність громадянам. Оспорювані державні акти на право власності на земельну ділянку були видані на підставі зазначених рішень Бучанської міської ради Київської області, тому вони також підлягають визнанню недійсними.

Доводи касаційної скарги про те, що встановлена за будинком у 2008 році норма землекористування площею 1 862 кв.м не мала братися до уваги, а при розподілі спірної земельної ділянки необхідно було встановити її площу станом на 1997 рік, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до частини другої статті 67 ЗК Української РСР,чинного на час набуття ОСОБА_1 права власності на 59/100 частин житлового будинку, пункту "г" частини першої статті 121 ЗК України, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 могла бути передана земельна ділянка для будівництва і обслуговування будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), з урахуванням її розташування в місті Бучі, площею не більше 0,1 га.

Аргументи касаційної скарги про те, що в оскаржуваній постанові апеляційним судом було скасовано державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку, однак законодавством, чинним на час отримання вказаних актів, зокрема Законом України "Про державний земельний кадастр" (3613-17) , не було передбачено такої дії як державна реєстрація державного акта, є безпідставними, оскільки на час видачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскаржуваних державних актів на право власності на земельну ділянку (11 липня 2012 року) порядок державної реєстрації земельної ділянки регулювався постановою Кабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021 "Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі" (1021-2009-п) . Згідно з пунктами 10, 11 Порядку ведення Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021 (1021-2009-п) , записи до розділів Книги записів вносяться при видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку, якими є державний акт на право власності на земельну ділянку, державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, договір оренди землі, договір суборенди землі та договір про внесення змін до договорів оренди та суборенди землі. Дата внесення запису до розділу Книги записів є датою державної реєстрації документа, що посвідчує право на земельну ділянку.

Посилання ОСОБА_2 на те, що позивач був обізнаний з усіма питаннями, які вона вирішувала під час процедури приватизації спірної земельної ділянки, та міг довідатися про оскаржувані рішення Бучанської міської ради Київської області з часу їх прийняття, однак звернувся до суду зі спливом позовної давності, є необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п`ята статті 267 ЦК України).

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав. При цьому поняття "позовна" вказує на форму захисту шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права.

Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше регулятивне, друге охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-1674цс17.

У позовній заяві ОСОБА_1 зазначив, що усіма питаннями щодо приватизації спірної земельної ділянки займалася ОСОБА_2 на підставі довіреності від його імені. Влітку 2012 року ОСОБА_2 передала йому копію державного акта серії ЯМ № 739213 про право власності на земельну ділянку, однак цей акт був виданий на земельну ділянку площею 0,0105 га, яка передавалася у спільне користування, а державний акт на земельну ділянку, яка передавалася йому у приватну власність, ОСОБА_2 не надала та пояснила, що він не виготовлений та треба почекати. Лише в жовтні 2014 року він дізнався про те, що йому відмовлено у видачі державного акта на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

З урахуванням встановлених апеляційним судом обставин, досліджених і оцінених доказів сам по собі факт прийняття Бучанською міською радою Київської області оскаржуваних рішень не є доказом обізнаності позивача з ними. Тому доводи ОСОБА_2 щодо можливості ОСОБА_1 довідатися про порушене право на спірну земельну ділянку в момент прийняття Бучанською міською радою Київської області зазначених рішень ґрунтуються на припущеннях.

Оскаржувані державні акти на право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 видано 11 липня 2012 року, а з позовом про визнання їх недійсними ОСОБА_1 звернувся у квітні 2015 року, тобто в межах позовної давності.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 29 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.