Постанова

Іменем України

19 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 332/2607/17

провадження № 61-37044св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач),

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи за першим позовом:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

учасники справи за другим позовом:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 12 лютого 2018 року у складі судді Федоренка О. І. та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А., Воробйової І. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на ј частину житлового будинку.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що у період з 19 червня 1982 року по 12 грудня 2000 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . В період шлюбу 13 грудня 1983 року ними була придбана Ѕ частина житлового будинку АДРЕСА_1, яка була зареєстрована на ОСОБА_2 .

Ураховуючи те, що вони не дійшли згоди щодо поділу зазначеного будинку, ОСОБА_1 просив його поділити між ними та визнати за ним право власності на ј частину житлового будинку АДРЕСА_1 .

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності.

Позов мотивовано тим, що вони з ОСОБА_1 з 1982 по 2000 роки перебували в зареєстрованому шлюбі. За час шлюбу 13 грудня 1983 року придбали Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1, який зареєстровано на її ім`я. У 2001 році вони зверталися до суду з позовом про поділ майна, втому числі і вказаного житлового будинку. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2004 року було відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позову про виділ в натурі його частки у спірному житловому будинку, з тих підстав, що відсутня технічна можливість виділу в натурі зазначеного будинку.

Позивач зазначає, що ОСОБА_1 з позовом про припинення права на його частку у спірному будинку та стягнення на його користь відповідної грошової компенсації не звертався. З 2002 року ОСОБА_1 в спірному житловому будинку не проживає, ним не цікавиться та витрат по його утриманню не несе. За цей період вона здійснила за власні кошти значні поліпшення спірного житлового будинку.

Ураховуючи викладене ОСОБА_2 просила визнати за нею право особистої приватної власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1

Ухвалою Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 листопада 2017 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності об`єднано в одне провадження з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на ј частину житлового будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 12 лютого 2018 року в задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із пропуску позивачем строку для звернення до суду з позовом за захистом свого порушеного права. При цьому місцевий суд вважав, що початок перебігу позовної давності необхідно обраховувати з 20 квітня 2004 року, тобто з дня набуття законної сили рішення суду про відмову ОСОБА_1 в поділі спірного житлового будинку в натурі.

Що стосується відмови в задоволенні позову ОСОБА_2, то суд першої інстанції виходив із того, що рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2004 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна встановлено, що власником Ѕ частини спірного житлового будинку є ОСОБА_2, то повторне визнання цього факту в судовому засіданні не потрібно.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 12 лютого 2018 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення щодо відмови в задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У червні 2018 року ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3, подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 та в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити за недоведеністю.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, застосовуючи наслідки спливу позовної давності, не врахували, що перебіг позовної давності обчислюється не від дня розірвання шлюбу, а від дня, коли один із співвласників (колишній подружжя) дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. Крім того позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони до ухвалення судом рішення, а в матеріалах справи така заява відсутня. Поза увагою судів залишилось те, що Ѕ частину спірного житлового будинку було придбано в період шлюбу та зареєстровано на ОСОБА_2 . Рішення суду про визнання права власності за ОСОБА_2 на Ѕ частину спірного житлового будинку не існує. В той же час рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2004 року відмовлено ОСОБА_1 у поділі Ѕ частини спірного житлового будинку в натурі на дві рівні частини - по ј частині кожному з тих підстав, що такий поділ є технічно неможливим, а також рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 03 листопада 2004 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у праві власності, встановлені обставини про те, що спірна частина житлового будинку АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Крім того, рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року було скасоване заочне рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 02 серпня 2012 року про задоволення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зняття з реєстрації та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Зазначеним рішенням також встановлено, що Ѕ частина спірного житлового будинку належить на праві спільної сумісної власності сторонам у справі. ОСОБА_1 вважає, що про своє порушене право власності він дізнався у 2017 році, коли отримав заочне рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 02 серпня 2012 року, яким було задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зняття з реєстрації, і лише тоді вирішив звернутися до суду з указаним позовом про визнання права власності на ідеальну частку спірного будинку. До цього часу ОСОБА_2 не зверталася до суду з позовом про визнання за нею особистої права власності на Ѕ частину спірного житлового будинку, тобто визнавала за ОСОБА_1 право власності цей будинок.

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року справу № 332/2607/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на ј частину житлового будинку та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) .

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 в особі йог представника ОСОБА_3 здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у період з 19 червня 1982 року по 26 травня 2001 року перебували в зареєстрованому шлюбі.

У період шлюбу, на підставі договору купівлі-продажу від 13 грудня 1983 року, сторони придбали Ѕ частину будинку АДРЕСА_1, яка була зареєстрована на ім`я ОСОБА_2 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (2947-14) (далі - СК України (2947-14) ) визначено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України (435-15) , тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі норми СК України (2947-14) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України (2947-14) .

Статтею 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України (2006-07) ), визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до частини першої статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Отже Ѕ частина житлового будинку АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю сторін, оскільки придбана ними в період шлюбу.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_1 пропустив позовну давність, передбачену частиною другою статті 72 СК України. При цьому суди зазначали, що ОСОБА_1 про порушення свого права дізнався 20 квітня 2004 року, з дня набрання законної сили рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2004 року, яким йому відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ спірного будинку.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і у статті 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Частиною третьою статті 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічна позовна давність.

Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України.

Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.

Так дійсно у 2004 році ОСОБА_1 звертався до суду з позовом про поділ майна, зокрема, Ѕ частини спірного житлового будинку, шляхом виділення його в натурі по ј частині кожному.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2004 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2004 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. При цьому суд виходив із того, що відповідно до висновку технічної експертизи від 29 березня 2002 року № 148 поділ Ѕ частини спірного житлового будинку в рівних частках технічно неможливий.

Отже підставою для відмови в позові слугувала технічна неможливість виділення в натурі сторонам по ј частині спірного житлового будинку.

ОСОБА_1 зазначає, що про порушення свого права він дізнався у червні 2017 року, після отримання копії рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 02 серпня 2012 року, яким було задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зняття з реєстрації, та у вересні 2017 року звернувся до суду з указаним позовом.

Зазначене рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 02 серпня 2012 року ОСОБА_1 оскаржив в апеляційному порядку. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 02 серпня 2012 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в позові ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом зняття з реєстрації.

При цьому, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2, апеляційний суд виходив із того, що оскільки Ѕ частина житлового будинку АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності сторонам у справі, що підтверджується рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2004 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2004 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна, зокрема, Ѕ частини спірного житлового будинку, а тому не проживання ОСОБА_1 у вищезазначеній частині будинку з будь-яких підстав не може бути підставою для зняття його з реєстрації без позбавлення його права власності та користування зазначеною частиною будинку.

З урахуванням вказаних обставин, Верховний Суд вважає висновок судів про те, що про порушення свого права ОСОБА_1 дізнався 20 квітня 2004 року після набрання законної сили рішенням Заводського районного суду від 20 січня 2004 року, а з указаним позовом звернувся у вересні 2017 року, тобто з пропуском позовної давності, передбаченої частиною другою статті 72 СК України, є помилковим, оскільки вказаним рішенням відмовлено в позові ОСОБА_1 про поділ спірного житлового будинку в натурі з тих підстав, що такий поділ не є технічно можливим, однак вказане рішення не свідчить про порушення права власності ОСОБА_1 на зазначений будинок, оскільки він залишився спільною сумісною власністю подружжя.

Також колегія суддів не може погодитися з висновком судів про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання спірного житлового будинку особистою приватною власністю.

Звертаючись до суду з указаним позовом ОСОБА_2 посилалась на те, що ОСОБА_1 з 2002 року в спірному житловому будинку не проживає, ним не цікавиться та витрат по його утриманню не несе, а також на те, що за цей період вона здійснила за власній кошти значні поліпшення спірного житлового будинку.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За положеннями частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року в редакції, чинній на час пред`явлення позову, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України, частина перша статті 10 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Вирішуючи позов ОСОБА_2, суди попередніх інстанцій, в порушення вищезазначених вимог закону, не розглянули спір з підстав заявлених ОСОБА_2, не дослідили доказів наданих нею на підтвердження своїх вимог, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про відмову в позові з тих підстав, що ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2004 року власником Ѕ частини спірного житлового будинку є ОСОБА_2, оскільки реєстрація спірного житлового будинку за ОСОБА_2 не свідчить про те, що він належить їй на праві власності одноосібно.

Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають фактичним обставинам справи та вимогам вищезазначених норм матеріального права.

В силу повноважень суду касаційної інстанції усунути ці недоліки під час касаційного розгляду неможливо.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Оскільки вищенаведені порушення норм процесуального права допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, та ухвалити законне і справедливе судове рішення згідно із встановленими обставинами та вимогами закону.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд направляє справу на новий судовий розгляд та не ухвалює нове рішення, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 12 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.