Позовна заява мотивована тим, що 26 січня 2009 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого остання отримала 10 800,00 доларів США. Того ж дня, між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 укладено договір комісії, за яким ОСОБА_6, діючи за дорученням ОСОБА_2, здійснює продаж належної останній квартири АДРЕСА_1 .

11 вересня 2009 року між ОСОБА_6, який діяв на підставі договору комісії від 26 січня 2009 року, та ОСОБА_5 було укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округа Малаховою Г. І. договір купівлі-продажу вищевказаної квартири.

Посилаючись на те, що рішенням Московського районного суду міста Харкова від 26 травня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 21 жовтня 2015 року, договір комісії від 26 січня 2009 року визнано недійсним, крім того, договір купівлі-продажу, в якій був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_1, укладено без дозволу органу опіки та піклування, позивачі просили визнати договір купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1, укладений 11 вересня

2009 року між ОСОБА_6, який діяв на підставі договору комісії, та ОСОБА_5 недійсним.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Московського районного суду міста Харкова від 13 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_9, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова Г. І., про визнання договору купівлі-продажу недійсним задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1, укладений 11 вересня 2009 року між ОСОБА_6, який діяв на підставі договору комісії, та ОСОБА_5 та зареєстрованим приватним нотаріусом ХМНО Малаховой Г. І. за номером 2611.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням Московського районного суду міста Харкова від 26 травня 2010 року укладений 26 січня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 договір комісії було визнано недійсним, крім того, оспорюваний договір купівлі-продажу вчинено без дозволу органу опіки та піклування, а тому наявні встановлені законом підстави для визнання його недійсним.

Ухвалою Московського районного суду міста Харкова від 07 лютого 2018 року заяву ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення Московського районного суду міста Харкова від 103 грудня 2016 року залишено без задоволення.

Постановою апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено.

Заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 13 грудня

2016 року скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_9, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до

ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова Г. І., про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із відсутності підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, оскільки укладаючи договір комісії та договір іпотеки квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_2, як законний представник ОСОБА_1, повідомила про відсутність прав останнього на вказане майно. Рішенням апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, яка діяла в інтересах ОСОБА_1, про визнання договору комісії недійсним відмовлено. Апеляційний суд застосував правило преюдиційності судового рішення.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

10 вересня 2018 року ОСОБА_2, ОСОБА_1 через засоби поштового зв?язку подали до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просять скасувати постанову апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року та залишити в силі заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 13 грудня

Аргументи касаційної скарги зводять до того, що висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні позову є неправильним, оскільки спірний правочин було вчинено без згоди органу опіки та піклування, так як на час укладення договору купівлі-продажу у спірній квартирі був зареєстрований із самого свого народження неповнолітній ОСОБА_1 ОСОБА_2 фізично не мала змоги надати відповідну довідку нотаріусу під час укладення спірного договору купівлі-продажу, оскільки його було підписано ОСОБА_6, який дія на підставі договору комісії.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Московського районного суду міста Харкова.

30 жовтня 2018 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Розпорядженням від 15 квітня 2020 року № 1097/0/226-20 за касаційним провадженням № 61-44193св18 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями

від 15 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ТРЕТЬОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2, ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК (1618-15) України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 26 січня 2009 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого остання отримала 10 800,00 доларів США та зобов?язалась повернути вказану суму у строк до 26 січня 2010 року.

Того ж дня, між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 укладено договір комісії, за яким ОСОБА_6 діючи за дорученням ОСОБА_2, здійснює продаж належної останній на праві власності квартири АДРЕСА_1 .

З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 26 січня 2009 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якої є вищевказане нерухоме майно.

11 вересня 2009 року ОСОБА_6, який діяв від імені та в інтересах

ОСОБА_2 на підставі договору комісії, здійснив відчуження квартири АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу на користь ОСОБА_5 .

Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 травня

2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області

від 21 жовтня 2015 року, було задоволено позов ОСОБА_2, визнано недійсним укладений 26 січня 2009 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 договір комісії, скасовано його державну реєстрацію.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 06 квітня 2016 року вищевказані судові рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатами повторного розгляду рішенням Московського районного суду міста Харкова від 20 квітня 2017 року позов ОСОБА_2 задоволено, договір комісії від 26 січня 2009 року визнано недійсним.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року вищевказане рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2, яка діяла в інтересах ОСОБА_1, про визнання договору комісії від 26 січня 2009 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_6, та скасування його державної реєстрації відмовлено.

Вказаним судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено, що під час укладення зазначеного договору комісії, а також договорів позики та іпотеки, ОСОБА_2 надала довідку про проживання в квартирі АДРЕСА_1 та реєстрацію тільки ОСОБА_2 .

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 08 лютого 2011 року також відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договорів позики та іпотеки від 26 січня 2009 року, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 .

Вказаним рішенням встановлено, що в пункті 13 оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_2 засвідчила, що внаслідок надання в іпотеку квартири не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх дітей, та на підтвердження вказаного надала довідку дільниці № 38 Московського району міста Харкова, згідно з якою в квартирі АДРЕСА_1 та проживає лише

ОСОБА_2 у складі сім`ї - одна особа.

Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, що апеляційний суд виходив із того, що рішення Московського районного суду міста Харкова від 20 квітня 2017 року, яким договір комісії від 26 січня 2009 року було визнано недійсним, скасовано і у задоволенні позову відмовлено, а укладаючи договір комісії та договір іпотеки квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_2, як законний представник ОСОБА_1, повідомила про відсутність прав останнього на вказане майно, підстави для визнання договору купівлі-продажу вказаної квартири відсутні.

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Згідно з статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої та шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною третьою статті 17 Закону України "Про охорону дитинства" (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (пункт 3 частини другої статті 177 СК України).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав цієї вимоги, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (частини третя та шоста статті 13 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - "non concedit venire contra-US faktum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Правочин, який вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним (постанова Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15).

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки (постанова Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16).

Статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частини четвертої та п`ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантовано збереження права дитини на житло.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним.

Беручи до уваги наявність постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц(провадження № 61-11сво17) де зазначено, що "преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта", колегія суддів вважає за необхідне здійснити ретельний аналіз судових рішень, які були прийняті раніше між цими самими сторонами, але по інших справах.

Що стосується рішення апеляційного суду Харківської області від 08 лютого

2011 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_8 про визнання договорів позики та іпотеки недійсними.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що спірні договори (договір позики та іпотеки) укладені згідно норм чинного законодавства. Сторони при їх укладенні домовилися щодо всіх істотних умов. При цьому, в пункті 13 договору іпотеки ОСОБА_2 засвідчила, що внаслідок надання в іпотеку квартиру, не буде порушено права та інтереси інших осіб, в тому числі неповнолітніх дітей.

Проте, вказане судове рішення, не можу бути взяте судом до уваги, як преюдиціальне, оскільки предмет спору у цій справі та у справі, яка переглядається є різним.

Що стосується рішення апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня

2017 року у справі за позовом ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_5, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Широкова В. А., ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, про визнання недійсним договору комісії та скасування його державної реєстрації.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_5, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Широкова В. А., ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, про визнання недійсним договору комісії та скасування його державної реєстрації, апеляційний суд виходив із того, що при укладенні зазначеного договору, а також договорів позики, іпотеки, ОСОБА_2 надала довідку про проживання в квартирі АДРЕСА_3 та реєстрацію тільки ОСОБА_2, тобто надала відомості, які не відповідали дійсності.

Тобто, вказане судове рішення також не може бути взяте судом до уваги, як преюдиціальне, оскільки предмет спору у цій справі та у справі, яка переглядається є різним.

Разом із тим, правові висновки суду і встановлені ним обставини не є тотожними поняттями. Висновки (судження) суду щодо прав і обов`язків сторін, зроблені на підставі встановлених при розгляді справи обставин не є преюдиційними, відтак під час вирішення спору суд зобов`язаний розмежувати вказані поняття і навести обґрунтовані висновки.

Всупереч вимогам статей 264, 265 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення апеляційним судом оскаржуваного судового рішення) рішення суду не містить висновків щодо встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин, не вбачається з висновків суду, що слід вважати встановленими іншими рішеннями суду фактами, які унеможливлюють задоволення позову позивача, а що - є правовими висновками, які не носять преюдиційного характеру. Суд обмежився констатацією факту звернення із позовом, і тим, що у задоволенні позову відмовлено, не надав оцінки доводам сторони.

Посилання апеляційного суду на встановленні обставини рішенням апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року яким у задоволенні позову

ОСОБА_2, яка діяла в інтересах ОСОБА_1, про визнання договору комісії

від 26 січня 2009 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_6, та скасування його державної реєстрації відмовлено, не можуть бути прийнятними, оскільки у вказаній справі встановлено обставини, які безпосередньо стосуються договору комісії з якого вбачається, що за наслідками укладеного договору не відбувалося безпосереднє розпорядження нерухомим майном, належним на праві власності ОСОБА_2, не змінювався власник зазначеної квартири, договір комісії надавав право комітенту в майбутньому зібрати необхідні документи і продати належну позивачу на той час квартиру.

При цьому, Верховний Суд звертає увагу на те, що під час укладення спірного правочину ОСОБА_2 не була присутня, оскільки від її імені на підставі договору комісії діяв ОСОБА_6, а тому відповідних документів на підтвердження реєстрації у спірній квартирі неповнолітнього ОСОБА_1 вона не могла надати. Таке право мав ОСОБА_6, який недобросовісно віднісся до наданих йому за договором комісії повноважень, чим грубо порушив права на власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Висновок, за результатом розгляду касаційної скарги

У зв`язку із наведеним Верховний Суд дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову не відповідає як нормам матеріального права, так і принципу справедливості правосуддя у зв`язку із чим таке рішення не може вважатися законним і підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України, як помилково скасованого.