В лютому 2017 року позов ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та неповнолітня ОСОБА_4, Служба у справах дітей Старосамбірської районної державної адміністрації Львівської області, Тур`ївська сільська рада Старосамбірського району Львівської області про визнання добросовісним користувачем (володільцем) та усунення перешкод у користуванні майном шляхом витребування майна з тимчасового незаконного володіння і виселення; про відшкодування збитків та компенсацію моральної шкоди.

Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 з початку 2006 року по цей час зареєстрована, відповідно до вимог законодавства України у погосподарській книзі, як законний добросовісний користувач житлового будинку та земельної ділянки в АДРЕСА_1 . З нею у вказаному житловому будинку, також зареєстровані її діти: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Позивач вказувала, що на момент фактичного заселення будинок був вільним, оскільки єдиний і фактичний власник ОСОБА_8 фактично проживав в іншому житловому будинку і через незадовільний санітарно-технічний стан житлового будинку та земельної ділянки в АДРЕСА_1 практично не цікавився і не доглядав за ним. Заселення позивача у вищевказаний будинок відбулось добровільно зі згоди власника.

Згідно даних погосподарських книг будинок в АДРЕСА_1 з 1980 року до 2012 року належав ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 . Спадщину після смерті ОСОБА_8 фактично прийняла ОСОБА_1 відповідно до вимог статті 1268 ЦК України. Для позивача ОСОБА_8 був дядьком. Ані батько ОСОБА_8 - ОСОБА_9, ні брат - ОСОБА_10 та інші рідні брати і сестри у вказаному будинку з 1980 року не проживали та не були зареєстровані. Усі записи щодо власників будинку знаходяться у погосподарських книгах с. Тур`є. У березні 2016 року ОСОБА_2 прийшла до позивача і вказала, що буде приватизовувати цей будинок, що це батьківська хата і в даний будинок прийде жити її брат ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_7 року ОСОБА_2 погрожуючи фізичним насильством, без рішення суду незаконно виселила ОСОБА_1 та її дітей із їх обжитого впродовж десяти років будинку та не пускає їх у будинок, змінивши, зокрема, і вхідні замки.

ОСОБА_1, з врахуванням уточнених позовних вимог, просила:

визнати ОСОБА_1 законним добросовісним користувачем (володільцем) житловим будинком та прибудинкової земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

визнати ОСОБА_2, яка тимчасово незаконно перебуває за адресою: АДРЕСА_1, незаконним та недобросовісним користувачем (володільцем) житловим будинком та прибудинковою земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 ;

зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 її володільчим майном (житловим будинком та прибудинковою земельною ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ) шляхом витребування майна з тимчасового незаконного володіння ОСОБА_2 та примусового виселення ОСОБА_11 і заборони їй вселення (у тому числі тимчасового користування) у чуже майно, а саме житловий будинок та прибудинкову земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

зобов`язати ОСОБА_2 відшкодувати ОСОБА_1 збитки та моральну шкоду завдану за порушення її конституційних та цивільних прав на майно з 28 липня 2016 року по 30 травня 2017 року в сумі 84 500 грн, а саме 74 500 грн - завдані збитки та 10 000 грн - компенсація моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області в складі судді: Казана І. С. від 07 червня 2017 року в позові ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_1 зі спадкодавцем ОСОБА_8 не перебувала в жодних родинних відносинах; більше того, ОСОБА_8 не проживав в спірному будинку через ОСОБА_1, яка за домовленістю із ОСОБА_12 оселилась у житловому будинку і фактично не допускала його, а тому ОСОБА_8 не проживав в АДРЕСА_1, а в АДРЕСА_2 . Будівництво житлового будинку в АДРЕСА_1 здійснено ОСОБА_9, батьком ОСОБА_8 і даний будинок ОСОБА_8 у 1984 році фактично отримав у спадок, документально не оформляючи спадкування. ОСОБА_1 помилково ставить питання про визнання її добросовісним користувачем житлового будинку в АДРЕСА_1, залишаючи поза увагою пояснення яким чином порушені, невизнані або оспорювані її права, свободи чи інтереси відповідачем ОСОБА_2 і про це суду не подає жодних підтверджень; позивач не вказує у який спосіб відповідачем порушено її право володіння, коли вона сама не є ні власником, ані законним користувачем спірного житлового будинку, що мало б ґрунтуватись на договорі чи законі; суду не представлено жодного документального про це доказу. Із приводу присудження до стягнення з відповідача збитків та моральної шкоди, то стороною позивача суду під час провадження у справі не подано жодних доказів понесення будь-яких витрат, а наведені розрахунки у позові нічим не підтверджені.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_13 в інтересах ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 07 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та неповнолітня ОСОБА_4, служба у справах дітей Старосамбірської районної державної адміністрації Львівської області, Тур`ївська сільська рада Старосамбірського району Львівської області про визнання добросовісним користувачем (володільцем) та усунення перешкод у користуванні майном шляхом витребування майна з тимчасового незаконного володіння і виселення; про відшкодування збитків та компенсацію моральної шкоди задоволено частково.

Визнано, що позивач ОСОБА_1 має право на користування житловим приміщенням будинку АДРЕСА_1 .

Визнано, що відповідач ОСОБА_2 не має права на користування житловим приміщенням будинку АДРЕСА_1 .

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1, що їй чинить ОСОБА_2 шляхом вселення ОСОБА_1 у вказаний будинок.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 000 грн компенсації моральної шкоди.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що будинок АДРЕСА_1 був збудований відповідно до рішення правління колгоспу "Іскра" та відносився до колгоспного двору. Станом на 15 квітня 1991 року членами колгоспного двору, до майна якого належав спірний житловий будинок та особами, які відповідно набули частку у спірному будинку були: ОСОБА_8 (син ОСОБА_9 та брат відповідача ОСОБА_2 ) - ј частка; його дружина ОСОБА_1 - ј частка; їх діти: син ОСОБА_14 та донька ОСОБА_15 кожен по ј частці. ІНФОРМАЦІЯ_6 співвласник будинку ОСОБА_8 помер і після його смерті спадщину прийняли діти позивача ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, оскільки є спадкоємцями п`ятої черги (є дітьми ОСОБА_16, який помер ІНФОРМАЦІЯ_8, та був сином ОСОБА_17 - брата ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_9 ) та такими, що спадщину прийняли в силу частини четвертої статті 1268 ЦК України. Протягом тривалого часу до смерті у 2012 році (приблизно з 2007 року, близько 5 років) ОСОБА_8 проживав у АДРЕСА_2 у будинку, що належить ОСОБА_18, яка теж не є спадкоємцем майна померлого (даних про це у матеріалах справи немає). Звернення у 2017 році ОСОБА_2 з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом не слід вважати такими, що свідчить про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 . Діти позивача ( ОСОБА_19 та ОСОБА_20 ) з 11 червня 2012 року набули в порядку спадкування після смерті ОСОБА_8 ј частину спірного будинку (по Ѕ частині кожен), інші ж ѕ частини будинку належать дружині ОСОБА_8 та дітям, - слід вважати, що вони самі як співвласники будинку, а також і їх мати, позивач у справі, як член їх сім`ї, набули право на користування цим будинком. Жодних доказів у матеріалах справи про те, що відповідач ОСОБА_11, яка зареєстрована в АДРЕСА_3, постійно проживала на час смерті з ОСОБА_8 та фактично прийняла спадщину немає. Відповідач жодних правових підстав на проживання у будинку не набула та даних про такі судом не здобуто.

Апеляційний суд вказав, що відповідач 28 липня 2016 року самовільно, без відповідного рішення суду (вважаючи таким рішення суду про встановлення факту що має юридичне значення за заявою ОСОБА_10, що не набрало законної сили у справі № 455/506/16 Старосамбірського районного суду Львівської області та згодом було скасовано із залишенням заяви про встановлення факту без розгляду), під час відсутності позивача та її дітей у будинку, вселилась у спірний будинок, знявши навісний замок на будинку та фактично виселила позивачку та її дітей із спірного будинку винісши їх речі із будинку (частину перенісши у одне із допоміжних приміщень), змінила замок на вхідних дверях із будинку та заперечуючи право позивача та її дітей на проживання у будинку та фізично не допускаючи їх у будинок, чинить їм перешкоди (зокрема, і позивачу) у користуванні будинком. Такі обставини визнаються відповідачем та підтверджуються додатково фотознімками спірного будинку та будівель, матеріалами висновку по матеріалах зареєстрованих в ЖЄО Старосамбірського ВП Самбірського ВП ГУНП у Львівській області.

Апеляційний суд вважав, що позивач має право на користування житловим приміщенням будинку АДРЕСА_1, а відповідач навпаки не має права на користування житловим приміщенням спірного будинку. Тому слід усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні спірним житловим будинком, що їй чинить ОСОБА_2 шляхом вселення ОСОБА_1 у вказаний будинок.

Стосовно вимог про визнання позивача користувачем (володільцем) прибудинкової земельної ділянки, виселення ОСОБА_11 і заборони їй вселення (у тому числі тимчасового користування) у чуже майно, а саме житловий будинок та прибудинкову земельну ділянку, то такі вимоги задоволенню не підлягають, оскільки можуть бути заявлені та задоволені виключно за позовом власника (співвласника) будинку, який відповідно набуває і право на користування земельною ділянкою, яким позивачка не є та таких прав не набула і відповідно вони не можуть бути захищені. Вимога про відшкодування збитків теж є необґрунтованою та до задоволення не підлягає, оскільки жодними доказами визначена позивачем сума відшкодування та факт спричинення таких збитків позивачу не доведено.

Апеляційний суд вказав, що підлягає частковому задоволенню вимога позивача про стягнення компенсації моральної шкоди у зв`язку із виселенням. Примусове, самовільне, без рішення суду чи будь-якого іншого органу виселення позивача відповідачем із будинку, право на користування яким вона має однозначно спричиняє їй незручності, розрив життєвих зв`язків, спонукає особу раптово вживати додаткових дій для влаштування свого особистого (сімейного) життя, змінює життєвий ритм, уклад життя, тощо. Однак з врахуванням тривалості, обсягу таких моральних страждань позивача та принципів розумності та справедливості колегія суддів вважала, що 3 000 грн є достатньою сатисфакцією для позивача для відшкодування такої шкоди.

Аргументи учасників справи

У грудні 2018 року ОСОБА_2 подала засобами поштового зв`язку касаційну скаргу, в якій просила скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. При цьому, посилалася на те, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що з 01 червня 2007 року і до дня смерті ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_2 постійно доглядала за своїм братом ОСОБА_8 . Оскільки з 28 травня 2007 року до смерті ОСОБА_8 хворів і потребував сторонньої допомоги, а тому самостійно вимагати звільнення житлового будинку ОСОБА_1 він не міг. 11 червня 2012

року, згідно з довідкою Ясеницької сільської рази Турківського району Львівської області

ОСОБА_8 перебував у неприязних відносинах з ОСОБА_1, яка не допускала його до спірного житлового будинку. Після смерті ОСОБА_8 відкрилася спадщина на вказаний будинок, і спадкоємцями і, зокрема, є ОСОБА_10, ОСОБА_21 та відповідач ОСОБА_22, яка відноситься до спадкоємців другої черги, як рідна сестра ОСОБА_8, а ОСОБА_1 не перебувала зі спадкодавцем у родинних відносинах. Вказує, що відсутні підстави для набуття позивачем права користування за давністю володіння.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог про визнання того, що позивач ОСОБА_1 має право на користування житловим приміщенням, визнання того, що відповідач ОСОБА_2 не має права на користування житловим приміщенням, усунення ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житловим будинком шляхом вселення, стягнення з ОСОБА_2 3 000 грн компенсації моральної шкоди. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та повернуто клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Львівського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2019 року задоволено клопотання ОСОБА_2 та зупинено виконання постанови Львівського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року до закінчення її перегляду у касаційному порядку.

У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 15 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Апеляційний суд встановив, що житловий будинок АДРЕСА_1 був збудований відповідно до рішення правління колгоспу "Іскра" (протокол № 3 від 27 березня 1966 року "Про виділення площі під будівництво хати") та виконавчого комітету Тур`ївської сільської ради депутатів трудящих Старосамбірського району Львівської області (протокол № 22 від 28 листопада 1966 року "Про дозвіл на перебудову житлового будинку на своїй ділянці") та належав колгоспному двору, головою якого на час побудови був ОСОБА_9 (батько відповідача ОСОБА_23 та ще шести дітей: ОСОБА_8, ОСОБА_24, ОСОБА_17, ОСОБА_10, ОСОБА_17, ОСОБА_25 .

У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15 зазначено, що "спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося. Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69). Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників. Отже, застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР без належного з`ясування питання про правильність віднесення будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір є помилковим".

Станом на 15 квітня 1991 року членами колгоспного двору, до майна якого належав спірний житловий будинок та особами, які відповідно набули частку у спірному будинку були:

ОСОБА_8 (син ОСОБА_9 та брат відповідача ОСОБА_2 ) - ј частка;

його дружина ОСОБА_1 - ј частка;

їх діти: син ОСОБА_14 та донька ОСОБА_15 кожен по ј частці.

ІНФОРМАЦІЯ_6 співвласник спірного будинку ОСОБА_8 помер.

Апеляційний суд встановив, що після смерті ОСОБА_8 спадщину прийняли діти позивача - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, оскільки вони спадкоємці п`ятої черги (є дітьми ОСОБА_16, який помер ІНФОРМАЦІЯ_8, та був сином ОСОБА_17 - брата ОСОБА_8, який помер ІНФОРМАЦІЯ_9 ) та такими, що спадщину прийняли в силу частини четвертої статті 1268 ЦК України.

До нотаріуса у передбачений законом шестимісячний строк після смерті ОСОБА_8 ніхто не звертався (звернення у 2016 році з заявами про прийняття спадщини позивача (яка взагалі не є родичкою та спадкоємцем) та її доньки ОСОБА_3 (яка пропустила строк на подання зави про прийняття спадщини), а, також, відповідача ОСОБА_2, у 2017 році з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, - не слід вважати такими, що свідчать про прийняття такими особами спадщини після смерті ОСОБА_8 . До суду про визначення їм додаткового строку на подання заяв про прийняття спадщини ні відповідач ОСОБА_2, ані ОСОБА_3, не зверталися.

Апеляційний суд встановив, що жодних доказів у матеріалах справи про те, що відповідачка ОСОБА_11, яка зареєстрована в АДРЕСА_3 - постійно проживала на час смерті з ОСОБА_8 та фактично прийняла спадщину - немає та такі доводи спростовуються довідками Ясеницької сільської ради Турківського району Львівської області, про які йшлося вище. Довідка ж видана Ясеницькою дільничою лікарнею 18 квітня 2018 року №22, у якій вказано про те, що відповідач здійснювала догляд за нині померлим братом про це не свідчить та свідчити не може, оскільки такою установою такі факти бути засвідчені не можуть в силу іншої компетенції медичної установи.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2018 року у справі № 545/3728/16-ц (провадження № 61-9958св18) зроблено висновок, що "відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов`язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб`єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб`єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками".

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_5, та ОСОБА_6, як співвласники спірного будинку, а також і ОСОБА_1, їх мати, позивач у справі, як член їх сім`ї числа набули право на користування цим будинком. Під час відсутності позивача та її дітей у будинку, вселилась у спірний будинок, знявши навісний замок на будинку та фактично виселила позивача та її дітей із спірного будинку винісши їх речі із будинку (частину перенісши у одне із допоміжних приміщень), змінила замок на вхідних дверях із будинку та фізично не допускає у будинок, чинить у користуванні будинком.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення суду апеляційної інстанції) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За таких обставин, апеляційний суд обґрунтовано задовольнив позов ОСОБА_1 в частині усунення перешкод.

Європейський суд з прав людини зауважив, що: "рішенням від 06 січня 1999 року Мелітопольський міський суд частково задовольнив вимоги заявника. Ухвалою від 16 лютого 1999 року Запорізький обласний суд підтримав рішення від 06 січня 1999 року. Суд констатував, зокрема, що переїзд заявника до м. Володимира мав тимчасовий характер і місцем його постійного проживання залишився ОСОБА_26 . Таким чином, суд визнав право заявника на вільне користування спірною квартирою у м. Мелітополі. Проте суд відхилив позов заявника щодо відшкодування завданої моральної і матеріальної шкоди, зазначивши, що у порушенні кримінальної справи щодо зникнення речей заявника було відмовлено 15 лютого 1996 року (див. параграф 36 нижче). З цього приводу суд зауважив, що ні сума вимоги, ні факт матеріальної шкоди, нібито спричиненої інститутом заявнику, не були підкріплені доказами. Крім того, суд відмітив, що "відшкодування моральної шкоди у житлово-правових спорах законом не передбачено". У цьому контексті Суд особливо здивований тим, що в своєму рішенні від 06 січня 1999 року Мелітопольський міський суд відхилив позов про відшкодування шкоди, завданої заявнику, посилаючись на те, що "відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягає, так як воно не передбачено національним законодавством". Суд нагадує, що заявник звертався з заявою до суду про відшкодування шкоди, яка була спричинена йому внаслідок проникнення в його квартиру та неможливістю користуватись нею".

Тлумачення статей 11 та 1167 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Як свідчить тлумачення статті 23 ЦК України при визначені розміру компенсації моральної шкоди враховуються вимоги розумності і справедливості.

За таких обставин, апеляційний суд, з урахуванням вимог розумності та справедливості, визначив компенсацію моральної шкоди в розмірі 3 000 грн.

У частині першій статті 11 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно частини першої статті 367 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Проте апеляційний суд залишив поза увагою те, що позовних вимог про визнання того, що позивач ОСОБА_1 має право на користування житловим приміщенням та визнання того, що відповідач ОСОБА_2 не має права на користування житловим приміщенням ОСОБА_1, не заявлялося позивачем. За таких обставин, апеляційний суд зробив неправильний висновок про задоволення вказаних позовних вимог та в їх задоволенні слід відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду в частині вирішенні позовних вимог про визнання того, що позивач ОСОБА_1 має право на користування житловим приміщенням та визнання того, що відповідач ОСОБА_2 не має права на користування житловим приміщенням ОСОБА_1 ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні житловим будинком та стягнення компенсації моральної шкоди ухвалена без додержанням норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Таким чином, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 покладається судовий збір у розмірі 670,00 грн за подання позову та 737,00 грн за подання апеляційної скарги, а з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 покладається судовий збір у розмірі 701,12 грн за подання касаційної скарги.

Згідно частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Тому з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 705,88 грн.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу слід задовольнити частково: постанову апеляційного суду в частині вирішенні позовних вимог про визнання того, що позивач ОСОБА_1 має право на користування житловим приміщенням та визнання того, що відповідач ОСОБА_2 не має права на користування житловим приміщенням ОСОБА_1 скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних позовних вимог; постанову апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні житловим будинком та стягнення компенсації моральної шкоди слід залишити без змін; змінити постанову апеляційного суду в частині розподілу судових витрат; поновити виконання постанови апеляційного суду в нескасованій та незміненій частині.