розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Сумської області від 02 травня 2018 року в складі колегії судді: Біляєвої О. М., Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Пристайлівської сільської ради Лебединського району Сумської області про визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що 06 липня 2004 року на підставі договору купівлі-продажу позивач придбав у Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Світанок" (далі - СТОВ "Світанок") дві будівлі корівників, що підтверджується актом прийому-передачі, накладною та квитанцією до прибуткового касового ордеру.

Позивач зазначав, що сторони правочину домовились щодо усіх істотних умов договору, тобто відбулось повне виконання договору, проте договір нотаріально не посвідчений.

На даний час позивач позбавлений можливості нотаріально посвідчити укладений 06 липня 2004 року договір купівлі-продажу з тих підстав, що державна реєстрація СТОВ "Світанок" 04 грудня 2007 року припинена.

Посилаючись на те, що він увесь час з 2004 року користувався і продовжує добросовісно, безперервно та відкрито володіти і користуватися вищевказаним майном, доглядає та утримує його, робить поточний і капітальний ремонт, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на нерухоме майно - корівники під літерою "А-1 зовнішня площа 1036,0 кв. м, внутрішня площа - 948,6 кв. м; на корівник під літерою "Б-1", зовнішня площа якого становить 753,4 кв. м, а внутрішня площа - 709,8 кв. м, які розташовані в АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 14 листопада 2014 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на корівник під літерою "А-1", зовнішня площа якого становить 1036 кв. м, а внутрішня площа - 948,6 кв. м; на корівник під літерою "Б-1", зовнішня площа якого становить 753,4 кв. м, а внутрішня площа - 709,8 кв. м, які розташовані в АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач добросовісно заволодів спірним нерухомим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти ним більше десяти років, а тому відповідно до вимог статті 344 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) набув право власності на це майно.

Постановою Апеляційного суду Сумської області від 02 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 (особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції) задоволено частково.

Рішення Лебединського районного суду Сумської області від 14 листопада 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Пристайлівської сільської ради про визнання права власності відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати 2 239, 50 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволені позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, щосуд першої інстанції порушив норми процесуального права, повно і всебічно не з`ясував обставини справи, під час ухвалення рішення не вирішив питання, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а саме ОСОБА_2, який станом на день пред`явлення позову і на день ухвалення рішення судом першої інстанції був власником двох корівників за спірною адресою.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилався на отримання спірних двох будівель корівників у власність на підставі договору купівлі-продажу від 06 липня 2004 року, тобто підставне (титульне) заволодіння майном, та неправильно встановив характер правовідносин сторін у справі, до яких застосував норми статті 344 ЦК України, що не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки підставне (титульне) заволодіння майном виключає можливість застосування набувальної давності, а тому дійшов помилкового висновку про задоволення позову ОСОБА_1 . Також суд не врахував, що у договорі купівлі-продажу від 06 липня 2004 року, на який позивач посилався як на належний доказ заявлених позовних вимог, зазначено, що спірне майно знаходиться у селі Пристайлово Лебединського району Сумської області, у той час як право власності ОСОБА_1 просив визнати на корівники, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

27 червня 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу в якій просить скасувати постанову Апеляційного суду Сумської області від 02 травня 2018 року, та залишити в силі рішення Лебединського районного суду Сумської області від 14 листопада 2014 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом не вірно застосовано норми статтей 352, 354 Цивільного процесуального Кодексу (далі - ЦПК України (1618-15) ), оскільки ухвалою апеляційного суду від 26 березня 2018 року було відкрито апеляційне провадження по даній справі через 4 року після прийняття рішення судом першої інстанції. Судом не враховано, що ОСОБА_2 було відомо про оскаржуване ним рішення, а також не враховано, що з 2014 року позивач володіє та користується спірним нерухомим майном, позивачем проведені там ремонтні роботи.

Апеляційним судом не було враховано, що право власності на спірні корівники до позивача перейшло в 2004 році, однак судом не встановлено на підставі яких документів було зареєстровано право власності на спірне майно за ОСОБА_2 в квітні 2014 року.

Також заявник в касаційній скарзі зазначає, що оскільки він являється фактичним власником спірного майна та більше 10 років відкрито, безперервно з 2004 року володіє ним, то судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного суду від 21 листопада2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Лебединського районного суду Сумської області.

Справа надійшла до Верховного суду у грудні 2018 року.

Розпорядженням від 13 квітня 2020 року № 1022/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2020 року визначено суддю - доповідача Петрова Є. В.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ТРЕТЬОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Сумської області від 02 травня 2018 року, здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК (1618-15) України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судове рішення суду апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Фактичні обставини, встановлені судами

Судами встановлено, що 06 липня 2004 року СТОВ "Світанок" в особі ліквідатора Татаркіна О. Л. і ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу двох будівель корівників, які знаходяться за адресою: Сумська область, Лебединський район, село Пристайлово, загальною вартістю 4000, 00 грн. Договір нотаріально не посвідчений (а.с. 8-9).

Позивач прийняв будівлі та сплатив за них грошові кошти, що підтверджується актом прийому-передачі від 06 липня 2004 року і квитанцією № 27 від 09 липня 2004 року (а.с. 10-11).

Згідно з технічним паспортом будівель корівників, які знаходяться в АДРЕСА_1, корівник під літерою "А-1" має зовнішню площу 1036 кв. м та внутрішню площу 948,6 кв. м; корівник під літерою "Б-1" має зовнішню площу 753,4 кв. м та внутрішню площу 709,8 кв. м (а.с. 12-19).

Ухвалою Господарського суду Сумської області від 29 листопада 2007 року СТОВ "Світанок" ліквідовано як юридична особа, а тому позивач позбавлений можливості нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу придбаних корівників (а.с. 20-21).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що за ОСОБА_2 16 квітня 2014 року зареєстрований на праві приватної власності комплекс молочнотоварної ферми за адресою: АДРЕСА_1, - загальною площею 3198, 6 кв. м, до складу якого, у тому числі, входять корівник під літ. "Б", корівник під літ. "З" (а. с. 51-53).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до положень статті 17 ЦПК України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у праві, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Не допускається касаційне оскарження судового рішення суду першої інстанції без його перегляду в апеляційному порядку.

Зазначена норма визначає осіб, які наділені правом на апеляційне оскарження судового рішення, що поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які не брали участь у справі, але судовим рішенням вирішені питання про їх права, інтереси та (або) обов`язки. При цьому судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися її прав, інтересів та обов`язків, тобто суд вирішив спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення, є заявник. Рішення є таким, що вирішує питання про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, а в резолютивній частині прямо вирішено питання про її права та обов`язки.

Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (стаття 129 Конституції України). Реалізація цього права здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Відповідно до статті 33 ЦПК України, в редакції, чинній на момент звернення до суду з позовом та відкриття провадження в справі, суд за клопотання позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має право відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

За вимогами статті 51 ЦПК України, в редакції, чинній на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Верховний Суд зазначає, що відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач залучається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини 3 статті 376 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 61-61цс18 зазначено, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення по справі, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем неправильно визначено суб`єктний склад учасників справи, що унеможливило розгляд справи по суті, а суд апеляційної інстанції на стадії апеляційного перегляду позбавлений процесуальної можливості здійснювати заміну неналежного відповідача належним відповідачем.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, прийнявши апеляційну скаргу особи, яка не брала участь у справі, дійшов обґрунтованого висновку, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції було порушено права ОСОБА_2, як власника комплексу молочно-товарної ферми, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Доводи касаційної скарги, щосудом не вірно застосовано норми статтей 352, 354 ЦПК України, оскільки відкрито апеляційне провадження по даній справі через 4 року після прийняття рішення судом першої інстанції, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки судом при відкритті провадження у справі було перевірено строк на подання ОСОБА_2 апеляційної скарги, та вірно було поновлено ухвалою суду від 07 березня 2018 року, оскільки останній участі у розгляді справи у суді першої інстанції не брав, рішення суду йому не направлялось.

Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не встановлено на підставі яких документів було зареєстровано право власності на спірне майно за ОСОБА_2 в квітні 2014 року та чи правомірно він набув таке право, є необґрунтованими, та не спростовують висновки суду апеляційної інстанції, оскільки, як вбачається з матеріалів справи право власності ОСОБА_2 на спірні об`єкти підтверджуються свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 16 квітня 2014 року № 20601418 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 51-52), які позивачем не оскаржувались, та судом визнанні недійсними не були.

Посилання заявник в касаційній скарзі на те, що судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю, оскільки він являється фактичним власником спірного майна та більше 10 років відкрито, безперервно з 2004 року володіє ним, є неприйнятними, та з невірним трактуванням статті 344 ЦК України.

Згідно з статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Згідно зі статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.

Норми права інституту набувальної давності регулюють один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередньому титулі права власності та на відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналіз категорії добросовісності заволодіння майном як умови набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України дає підстави для висновку, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного права означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно реалізовувати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки. При вирішенні таких спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Добросовісний володілець майна у момент заволодіння ним не знає (не може і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка у подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності, а саме: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння; за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено; відлік строку набувальної давності починається з моменту заволодіння нерухомим майном; у випадку коли володілець заволодів майном на підставі певного договору з його власником, строк набувальної власності обчислюється з моменту спливу строку позовної давності.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилався на отримання спірних двох будівель корівників у власність на підставі договору купівлі-продажу від 06 липня 2004 року, тобто підставне (титульне) заволодіння майном.

Тому, оскільки стаття 344 ЦК України виключає можливість застосування набувальної давності на підставне (титульне) заволодіння майном, то суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права,

Також колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що задовольняючи позов, суд першої інстанції не врахував, що у договорі купівлі-продажу від 06 липня 2004 року, на який позивач посилався як на належний доказ заявлених позовних вимог, зазначено, що спірне майно знаходиться у селі Пристайлово, Лебединського району, Сумської області, у той час як право власності ОСОБА_1 просив визнати на корівники, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, зробив обґрунтований висновок про те, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, та відсутність правових підстав для задоволення позову.

Верховний Суд погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції.

Іншій доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, які їх обґрунтовано спростували.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржену постанову апеляційного суду без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.