У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила поділити майно, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнати за позивачем право власності на Ѕ частку земельної ділянки площею 0,132 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та житлового будинку, що знаходиться на АДРЕСА_1 . Просила також визнати за відповідачем право власності на Ѕ частку вищевказаного спільного майна.

Позов мотивовано тим, що 09 вересня 1997 року між сторонами зареєстровано шлюб, який було розірвано 13 травня 2014 року, про що складено відповідний актовий запис № 147 відділом державної реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у м. Києві.

За час перебування в шлюбі з відповідачем ними за спільні кошти придбано 23 грудня 1998 року на підставі договору купівлі-продажу земельну ділянку, площею 0,132 га на території Пухівської сільської ради Броварського району Київської області та збудований будинок на АДРЕСА_1, зареєстрований 14 жовтня 2004 році на ім`я відповідача.

Оскільки спільне майно зареєстроване за відповідачем, а позивач має право на Ѕ частку спільного майна, тому просила поділити майно, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнати за позивачем та відповідачем право власності на спірне майно у рівних частках.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2018 року позов задоволено частково. У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку земельної ділянки площею 0,132 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та на Ѕ частку житлового будинку, що знаходиться за цією ж адресою. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат.

Задовольняючи позов частково, суд виходив з того, що спірна земельна ділянка та збудований на ній житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами придбані під час перебування сторін у шлюбі, а тому відповідно до вищевказаних положень сімейного законодавства є спільною сумісною власністю подружжя. Разом з тим, суд вважав, що позовні вимоги про визнання права власності на Ѕ частку спільного майна подружжя за відповідачем є безпідставними, оскільки право власності на спірне майно уже зареєстроване за відповідачем, тому відсутні підстави додатково визнавати за ним право власності. При цьому суд вказував, що визнання за позивачем права власності на Ѕ частку спірного майна є достатнім захистом її порушеного права.

Постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2018 року скасовано. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, про поділ спільного сумісного майна подружжя задоволено. У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку земельної ділянки площею 0,132 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частку земельної ділянки площею 0,132 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частку житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання права власності за відповідачем на Ѕ частину спірного майна з підстав того, що право власності на спірне майно вже зареєстроване за відповідачем, суд не звернув уваги на те, що згідно відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно відповідач є одноосібним власником спірного майна 1/1 частки без виділення будь-яких часток, що повністю спростовує висновок суду про безпідставність заявлених вимог в цій частині позову та суперечить вимогам статті 70 СК України про утвердження справжньої рівності у відносинах між подружжям та рівності часток у їх спільному майні та набуття права спільної часткової власності у разі поділу майна подружжя.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 червня 2019 року постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року та рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 03 жовтня 2018 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що власником спірного будинку на час розгляду справи є особа, яка не залучена до участі у справі ОСОБА_6, дані про право власності її підтверджуються витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, де зазначено, що ОСОБА_5 є власником будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до договору купівлі-продажу, який було укладено 07 листопада 2018 року, а тому внаслідок установлення відсутності будь-яких прав колишнього подружжя на спірне майно, у задоволенні позову слід відмовити.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції від 25 червня 2019 року, залишити в силі постанову суду апеляційної інстанції від 19 лютого 2019 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Броварського міськрайонного суду Київської області.

12 серпня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не повно досліджено матеріали та обставини справи. Заявник вказує, що перебуваючи у шлюбі з колишнім чоловіком ОСОБА_2 не давала згоди на позику коштів у ОСОБА_3 .

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що 09 вересня 1997 року зареєстрований шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7, прізвище після реєстрації шлюбу - ОСОБА_3, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 (т. 1 а. с. 10).

Згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 23 грудня 1998 року, ОСОБА_2 придбав земельну ділянку площею 0,132 га, що розташована на території с. Пухівка Пухівської сільської ради Броварського району Київської області на АДРЕСА_1. Продаж вчинено за 800 грн (т. 1 а. с. 13 - 14).

Рішенням виконкому Пухівської сільської ради Броварського району Київської області Комнацькому О. Л. надано дозвіл на забудову земельної ділянки (т. 1 а. с. 17).

У липні 2001 року відділом архітектури і будівництва Броварської районної державної адміністрації Київської області ОСОБА_2 видано паспорт на забудову земельної ділянки в населеному пункті України, місце забудови: АДРЕСА_1 а. с. 15 -16).

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 14 жовтня 2004 року виконкомом Пухівської сільської ради Броварського району Київської області, ОСОБА_2 є власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Опис об`єкта: рік побудови будинку 2001; житловий будинок А-2, 269,2 кв. м; вбиральня Б, альтанка В, колодязь К, огорожа N (т. 1 а. с. 144).

13 травня 2014 року шлюб між позивачем та відповідачем розірваний, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 (т. 1 а. с. 11).

19 березня 2018 року приватним виконавцем виконавчого округу Київської області Говоровим П. В. було відкрито виконавче провадження № 56016318 по виконанню рішення Солом`янського районного суду міста Києва у цивільній справі № 760/8778/15-ц про стягнення боргу з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3

29 березня 2019 року в межах вищевказаного виконавчого провадження було накладено арешт на все майно ОСОБА_2, у тому числі й на земельну ділянку площею 0,132 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказане вище майно у зв`язку з нереалізацією на прилюдних торгах постановою приватного виконавця виконавчого округу Київської області Говорова П. В. від 01 серпня 2018 року було передано Левченко О. В. (т. 2 а. с. 69).

Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, ОСОБА_5 є власником будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, відповідно до договору купівлі-продажу, який було укладено 07 листопада 2018 року (т. 2 а. с. 112).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ).

Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, розгляд касаційної скарги у цій справі здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України (1618-15) в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Положення частини першої статті 2 ЦПК України передбачають, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно із статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Встановивши, що спірна земельна ділянка та збудований на ній житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами придбані під час перебування сторін у шлюбі, суд правильно визначився із тим, що це майно набуло статусу спільної сумісної власності подружжя під час його придбання.

За змістом статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначені цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до статті 10 Закону України "Про виконавче провадження" заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; та інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (частина перша статті 48 Закону України "Про виконавче провадження").

Згідно з абзацом першим частини першої, частинами шостою, восьмою і дев`ятою статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. У разі нереалізації майна на третіх електронних торгах виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду. У разі якщо стягувач виявив бажання залишити за собою нереалізоване майно, він зобов`язаний протягом 10 робочих днів з дня надходження від виконавця відповідного повідомлення внести на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби або рахунок приватного виконавця різницю між вартістю нереалізованого майна та сумою коштів, що підлягають стягненню на його користь, якщо вартість нереалізованого майна перевищує суму боргу, яка підлягає стягненню за виконавчим документом. За рахунок перерахованих стягувачем коштів оплачуються витрати виконавчого провадження, задовольняються вимоги інших стягувачів та стягуються виконавчий збір і штрафи, а залишок коштів повертається боржникові. Майно передається стягувачу за ціною третіх електронних торгів або за фіксованою ціною. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу виконавець виносить постанову. За фактом такої передачі виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на таке майно.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 910/3507/18 (провадження № 12-243гс18).

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно із статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Враховуючи викладене Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що спірне майно з часу його передачі державним виконавцем кредитору, а саме ОСОБА_3, за іншим спором втратило статус спільного сумісного майна, вибуло з володіння подружжя на підставі виконавчих дій, а у подальшому було відчужено ОСОБА_5 за цивільно-правовою угодою, а тому внаслідок установлення відсутності прав колишнього подружжя на спірне майно, підстави для задоволення позову відсутні.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Судді:	А. І. Грушицький
	В. В. Сердюк
	І. М. Фаловська