розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2018 року у складі судді Макаренко І. О.та постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Іванової І. В., Мельника Я. С.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Столярчук Ірина Вікторівна, про визнання договору дарування та свідоцтва про право на спадщину недійсними.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Столярчук І. В., про визнання договору дарування та свідоцтва про право на спадщину недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що 06 квітня 2005 року між позивачем та її сином ОСОБА_3 був укладений договір дарування частини квартири, згідно умов якого вона передала безоплатно у власність, а обдарований прийняв у власність належні позивачу ѕ частини квартири АДРЕСА_1 .

Разом із тим, вказаний договір підлягає визнанню недійсним з підстав фіктивності, як такий, що був укладений без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються договором дарування, оскільки був укладений на прохання ОСОБА_3, який пояснив матері, що не може отримати грошову позику без наявності у його власності нерухомого майна. При цьому ОСОБА_3 запевнив ОСОБА_1, що її права, як власника, не будуть порушені, переоформлення права власності матиме фіктивний характер і після вирішення ним фінансових питань квартира буде знову переоформлена на позивача. Крім того, позивач посилалась на те, що, укладаючи договір дарування, вона помилилася щодо обставин, які мають істотне значення: щодо змісту правочину, неправильно сприймала угоду та її істотні умови, помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та сином, який запевнив її, що договір є фіктивним.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер і спадщину після його смерті, до складу якої увійшла квартира АДРЕСА_1, прийняли його дружина ОСОБА_2 - на ѕ частки та мати ОСОБА_1 на ј частку, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим 02 березня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Столярчук І. В.

Позивач просила визнати недійсним договір дарування ѕ частин квартири АДРЕСА_1 від 06 квітня 2005 року, укладений між нею, ОСОБА_1 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мальченко Т. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1185, а також визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, видане приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Столярчук І. В. 02 березня 2016 року та зареєстроване в реєстрі за № 86, на ім`я ОСОБА_2, щодо ѕ частин квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2018 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 є недоведені та необґрунтовані, а також не доведено обставини, які б підтверджували укладення спірного договору дарування внаслідок помилки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і справу направити до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України (1618-15) наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Шевченківського районного суду міста Києва.

30 серпня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно дослідили обставини справи та вибірково взяли до уваги пояснення сторін та показання свідків, а також неправильно оцінили наявні у справі докази.

Доводи інших учасників справи

У вересні 2019 року ОСОБА_2 надіслала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначає, що касаційна скарга по суті дублює апеляційну скаргу, якій апеляційний суд надав повну, всебічну та належну оцінку, а тому касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 06 квітня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування ѕ часток у праві власності на квартиру, відповідно до пункту 1 якого позивач (дарувальник) передала безоплатно у власність, а обдарований прийняв у власність ѕ частини квартири АДРЕСА_1 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мальченко Т. В. за реєстровим номером 1185 (т. 1 а. с. 4).

З вищевказаного договору вбачається, що відчужувана частина квартири належить дарувальнику: Ѕ частина на підставі договору купівлі-продажу нерухомості, зареєстрованого Київською універсальною біржею 15 листопада 1996 року, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 20 листопада 1996 року за реєстровим номером 155 (т. 1 а. с. 34); ј частина - на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Першою київською державною нотаріальною конторою 22 лютого 2005 року № 21-922, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 11 березня 2005 року за реєстровим номером 155 (т. 1 а. с. 35).

З матеріалів справи вбачається, що ј частина вказаної квартири, також належала ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Першою київською державною нотаріальною конторою 22 лютого 2005 року № 21-932 (т. 1 а. с. 33).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 (т. 1 а. с. 5).

Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Столярчук І. В. була заведена спадкова справа № 1/2014 після смерті ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 43 - 160) та 02 березня 2016 року видано відповідачу ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом на ѕ частини квартири АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 159), яка належала спадкодавцю на праві власності на підставі оспорюваного договору. В цьому ж свідоцтві про право на спадщину за законом зазначено, що іншу ј частину квартири успадкувала мати померлого ОСОБА_1, позивач по справі.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Отже, для визнання недійсним правочину ключовим є встановлення обставин недодержання вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Відповідно до положень статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Згідно положень частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

За змістом статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотиву правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 462/2380/17 (провадження № 61-20040св19).

Особа на підтвердження своїх вимог повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Доказуванню підлягають фактичні обставини, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Отже, предметом доказування в суді є те, що помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, ЦК України розуміє в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов`язків сторін.

ОСОБА_1, укладаючи 06 квітня 2005 року договір дарування частини квартири на користь сина ОСОБА_3, правильно розуміла природу правочину та усвідомлювала права та обов`язки її, як дарувальника та сина, як обдаровуваного, оскільки зазначила, що уклала договір на прохання сина. Тобто, під час укладення договору позивач діяла свідомо і жодних доказів того, що під час укладення правочину мала місце помилка з її сторони, та що ця помилка має істотне значення, нею судам надано не було.

В якості іншої підстави для визнання договору дарування недійсним, ОСОБА_1 посилалась на положення статті 234 ЦК України, відповідно до якої фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 647/3085/17 (провадження № 61-38092св18).

Згідно із пунктами 8, 10 договору дарування частини квартири, дарувальник та обдаровуваний підтвердили, що цей договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину. Дарувальник передала, а обдарований прийняв ключі від подарованої квартири до підписання цього договору. Під цим сторони розуміють передачу квартири (т. 1 а. с. 4).

Таким чином зі змісту договору вбачається, що його сторони своїми діями підтвердили реальність договору дарування шляхом передачі ключів від квартири позивачем, як дарувальником, її сину, як обдарованому, в зв`язку із чим обґрунтованим є висновок суду про відсутність підстав для визнання договору фіктивним.

Отже, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що скільки позивачем не надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, законними та обґрунтованими є висновки суду першої та апеляційної інстанцій про відсутність у справі підстав для задоволення позову ОСОБА_1 та визнання недійсним укладеного між нею та ОСОБА_3 договору дарування частини квартири, а також визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 02 березня 2016 року, виданого на ім`я ОСОБА_2 на ѕ частини квартири АДРЕСА_1 .

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права у справі. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді попередньої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Судді:	А. І. Грушицький
	В. В. Сердюк
	І. М. Фаловська