Постанова

Іменем України

18 травня 2020 року

м. Київ

справа № 175/1274/15

провадження № 61-42255св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи: Реєстраційна служба Дніпропетровського районного управління юстиції Дніпропетровської області, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкін Михайло Михайлович,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року в складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Куценко Т. Р., Пидищи М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

06 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і з урахуванням уточнень позовних вимог просила суд:

- визнати недійсним шлюбний договір подружжя від 24 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, зареєстрований у реєстрі за № 1522, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М. М.;

- визнати недійсним договір про виділення часток домоволодіння від 24 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі за № 1523, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М. М.;

- визнати недійсним договір дарування частки жилого будинку від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі за № 1558, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М. М.;

- визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі за № 1559, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М. М.;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі за № 1560, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М. М.;

- скасувати державну реєстрацію речових прав ОСОБА_3 на земельну ділянку, кадастровий номер 1221485600:02:001:0100, площею 0,250 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасувати державну реєстрацію речових прав ОСОБА_3 на 1/3 жилий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

- скасувати державну реєстрацію речових прав ОСОБА_4 на земельну ділянку, кадастровий номер 1221485601:02:001:0101, площею 0,3256 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

- повернути незаконно відчужене майно у власність ОСОБА_2 задля здійснення подальшого примусового виконання стягнення за вироком суду.

Позов мотивований тим, що ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області 16 травня 2014 року в межах заявленої суми цивільного позову в розмірі 1 020 554,10 грн накладено арешти на майно обвинуваченої ОСОБА_2

03 липня 2014 року вироком Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області ОСОБА_2 визнано винною в скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України (2341-14) ) і призначено їй покарання у вигляді чотирьох років позбавлення волі. Також до відповідача судом застосовано пункт "є" статті 1 і стаття 14 Закону України "Про амністію у 2014 році" від 08 квітня 2014 року, на підставі якого ОСОБА_2 звільнена від відбування покарання.

Також вироком стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 10 554,10 грн на відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином, і 600 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 жовтня 2014 року з мотивувальної і резолютивної частини вищезазначеного вироку виключено посилання на застосування амністії на підставі пункту "є" статті 1 та статті 14 Закону України "Про амністію 2014 році" від 08 квітня 2014 року, в іншій частині вирок залишено без змін.

Вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 серпня 2015 року скасовано ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 жовтня 2014 року та засуджено ОСОБА_2 до 4 років відбування покарання та позбавлення права на управління транспортними засобами строком на 2 роки, в іншій частині вирок Дніпропетровського районного суду залишено без змін.

03 листопада 2014 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського району Дніпропетровської області відкрите виконавче провадження № 45291734. При отриманні відповідей із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ним з`ясовано, що відповідач 24 вересня 2014 року, під час дії ухвали про арешт її майна, здійснила відчуження належного їй майна на підставі договорів, посвідчених приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М. М., а саме укладені такі правочини:

- 24 вересня 2014 року - шлюбний договір подружжя між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 ;

- 24 вересня 2014 року - договір про виділення часток у праві власності на жилий будинок між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 ;

- 02 жовтня 2014 року - договір дарування 1/3 частки у праві власності на жилий будинок між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 ;

- 02 жовтня 2014 року - договір дарування земельної ділянки (кадастровий номер 1221485600:02:001:0100, площею 0,250 га) між ОСОБА_2 і ОСОБА_5 ;

- 02 жовтня 2014 року - договір купівлі-продажу земельної ділянки (кадастровий номер 1221485601:02:001:0101, площею 0,3256 га) між ОСОБА_2 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним М. М, зареєстровано за реєстровим №1560.

Внаслідок укладення зазначених правочинів істотно порушено інтереси ОСОБА_1, яку позбавлено можливості стягнути з ОСОБА_2 на свою користь суму моральної та матеріальної шкоди, оспорювані правочини укладено в порушення частини п`ятої статті 124 Конституції України.

Короткий зміст рішення судових рішень

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області 03 лютого 2016 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 лютого 2016 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року.

Постановою Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року заяву ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2016 року та рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 лютого 2016 року скасовано, справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України мотивована тим, що статтею 124 Конституції України визначено принцип обов`язковості судових рішень, який поширюється на ухвалу суду про накладення арешту на майно підсудного в межах розгляду цивільного позову в кримінальній справ, що застосовується як спосіб забезпечення цього позову.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача (цивільного позивача у кримінальній справі) від можливих недобросовісних дій з боку відповідача (підсудного), щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя та задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову. Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.

Встановлено, що 16 травня 2014 року відповідач була присутня всудовому засіданні під час прийняття судом ухвали про накладення арешту на її майно, а отже, добре обізнана в цьому.

З огляду на зазначене та встановлені судами обставини і факти, помилковим є висновок судів про те, що нерухоме майно відповідача станом на час укладення оспорюваних договорів під забороною відчуження фактично не перебувало, а права ОСОБА_1 укладенням цього договору не порушені. Звертаючись до суду з позовом на обґрунтування своїх вимог позивач посилалася як на фіктивність правочинів, так і на порушення вимог закону при їх укладенні.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 грудня 2017 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 грудня 2017 року вирішено питання щодо судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що відповідно до частини третьої статті 73 Сімейного кодексу України при відшкодуванні шкоди, завданої кримінальним правопорушенням одного з подружжя, стягнення може бути накладено на майно, набуте за час шлюбу, якщо рішенням суду встановлено, що це майно придбане на кошти, здобуті внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Однак, зазначені обставини вироком Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2014 року, ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 жовтня 2014 року та вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 серпня 2015 року не встановлені. Відтак, оспорювані ОСОБА_1 правоични не можна вважати такими, що порушують її права та законні інтереси.

Крім того, позивач не є стороною оскаржуваних правочинів, а будь-яких доказів на підтвердження того, що її права чи інтереси порушено, суду не надано. Між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договори укладені відповідно до законодавства України та відсутні підстави для визнання судом зазначених договорів недійсними.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено, визнано недійсним шлюбний договір подружжя від 24 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі за №1522, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М. М., визнано недійсним договір про виділення часток домоволодіння від 24 вересня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі за №1523, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М. М.; визнано недійсним договір дарування частки жилого будинку від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, зареєстрований в реєстрі за №1558, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М. М.; визнано недійсним договір дарування земельної ділянки від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, зареєстрований у реєстрі за №1559, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М.М., визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 02 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі за №1560, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Царєйкіним М.М.; скасована державна реєстрація речових прав ОСОБА_3 на земельну ділянку, кадастровий номер 1221485600:02:001:0100, площею 0,250 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; скасовано державну реєстрацію речових прав ОСОБА_3 на 1/3 частину домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ; скасовано державну реєстрацію речових прав ОСОБА_4 на земельну ділянку, кадастровий номер 1221485601:02:001:0101, площею 0,3256 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач ОСОБА_2, вчиняючи оспорені правочини та відчужуючи належне їй на праві власності нерухоме майно, була обізнана про ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2014 року, якою було накладено арешт на її майно в межах заявленої суми цивільного позову в розмірі 1 020 554,10 грн. і про вирок Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2014 року, яким її визнано винною у скоєнні злочину та стягнено на користь ОСОБА_1 суму 10 554,10 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином, та суму 600 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої смертю малолітньої дочки, отже, могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку, якщо вирок буде виконуватися за рахунок її нерухомого майна. Тобто дії сторін правочинів щодо відчуження належного відповідачу майна слід розцінювати як умисні дії, спрямовані на ухилення від виконання вироку суду шляхом укладення фіктивних правочинів.

Аналогічні позиції висловлені в постановах Верховного Суду України, зокрема, від 19 жовтня 2016 року в справі № 6-1873цс16 та 01 лютого 2017 року в справі № 6-2360цс16. Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

09 серпня 2018 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_6 засобами поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року, в якій просила скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 грудня 2017 року. Також просила зупинити виконання оскаржуваної постанови апеляційного суду.

23 жовтня 2018 року ОСОБА_4 засобами поштового зв`язку надіслана до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року, в якій просила скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 грудня 2017 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2018 року відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року, задоволено клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання судового рішення, зупинено виконання постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2018 року поновлено ОСОБА_4 строк на касаційне оскарження постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на зазначену постанову апеляційного суду.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що стаття 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) не підлягала застосуванню до спірних правовідносин.

Оспорювані правочини виконані відповідно до умов, викладених у них, а не "про людське око".

Судом не встановлено, що ОСОБА_4 була обізнана з ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2014 року про накладення арешту на майно ОСОБА_2 і вироком цього суду від 03 липня 2014 року про визнання ОСОБА_2 винною у вчиненні кримінального правопорушення та стягнення з останньої на користь ОСОБА_1 матеріальної і моральної шкоди, завданої злочином.

ОСОБА_2 вважає, що висновок апеляційного суду про її можливість спрогнозувати вирок суду в кримінальній справі ґрунтується на припущеннях.

Матеріали справи не містять доказів ухилення ОСОБА_2 від виконання вироку суду.

ОСОБА_2 у письмових запереченнях проти позову та відзиві на апеляційну скаргу посилалася на те, що мотивом вчинення правочинів була її хвороба, тому подружжя вирішило, щоб за життя дружини спільне майно подружжя перейшло у власність чоловіка - відповідача ОСОБА_3, а продаж земельної ділянки обумовлена потребою коштів на лікування. Правочини були вчинені зі спливом 4 місяців після ухвали суду про накладення арешту на майно ОСОБА_2 .

Апеляційний суд не надав оцінки аргументам, викладеним у відзиві ОСОБА_2 на апеляційну скаргу, а саме того, що права позивача оспорюваними правочинами не порушені. На користь позивача вироком суду не стягнуто майно. Задоволення цього позову не дає позивачу прав на відповідне майно. Майно боржника не є єдиним джерелом, за рахунок якого відбувається виконання рішення суду, адже стягнення може звертатися на заробітну плату, пенсію, інші доходи боржника. ОСОБА_2 виплатила майнову шкоду на користь позивача та частково - в розмірі 16 437,18 грн - моральну шкоду.

На об`єкти спільної сумісної власності не могло бути звернуто стягнення, адже воно не було здобуто внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Апеляційний суд безпідставно фактично застосував диспозицію частини першої статті 382 КК України, вказавши, що дії сторін були спрямовані на ухилення від виконання вироку суду. Проте вирок щодо ухилення ОСОБА_2 за зазначеною статтею КК України (2341-14) відсутній.

Апеляційний суд, стверджуючи, що права позивача є порушеними оспорюваними правочинами, не навів відповідного обґрунтування.

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що стаття 234 ЦК України не може бути застосована до спірних парвовідносин, оскільки вона не була присутня на судовому засідання, в якому суд арештував майно ОСОБА_2, і не знала про відповідну заборону, а також не знала про вирок суду щодо останньої. Обтяження речових прав на нерухоме майно ОСОБА_2, запроваджене судом, не було зареєстроване у відповідному державному реєстрі.

ОСОБА_4 і ОСОБА_2 виконали зобов`язання, що виникли на підставі оспорюваного позивачем договору купівлі-продажу земельної ділянки, тому такий договір не є фіктивним.

Позиції інших учасників

14 листопада 2018 року ОСОБА_1 через представника - ОСОБА_7 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому просила залишити цю касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.

Відзив мотивований тим, що доводи касаційної скарги не свідчать про незаконність оскаржуваної постанови апеляційного суду. Оскаржуване рішення є обґрунтованим і законним.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частиною третьою статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційних скарг та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення.

Фактичні обставини, встановлені судом

15 липня 2003 року ОСОБА_2 уклала договір купівлі-продажу жилого будинку АДРЕСА_1 .

На підставі державних актів на право власності на земельні ділянки від 15 березня 2004 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,3256 га для ведення особистого селянського господарства та на земельну ділянку площею 0,250 га для будівництва та обслуговування жилого будинку.

Під час розгляду кримінальної справи щодо ОСОБА_2 ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2014 року в межах заявленої суми цивільного позову ОСОБА_1 у розмірі 1 020 554,10 грн накладено арешт на майно обвинуваченої ОСОБА_2 .

У судовому засіданні під час прийняття та проголошення ухвали про накладення арешту на майно ОСОБА_2 була присутня.

Вироком Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 липня 2014 року ОСОБА_2 визнана винною в скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 КК України та їй призначено покарання у вигляді чотирьох років позбавлення волі з застосуванням додаткового покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на два роки. На підставі Закону України "Про амністію у 2014 році" (1185-18) суд звільнив ОСОБА_2 від відбування цього покарання за амністією. Також вироком стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму в розмірі 10 554,10 грн як відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином, і суму у розмірі 600000 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої смертю малолітньої доньки (том 1 а.с.12-18).

24 вересня 2014 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладений шлюбний договір, відповідно до якого сторони домовились про те, що майно, нажите подружжям під час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім`я зареєстроване рухоме або нерухоме майно (пункт 1.1 договору), а згідно з пунктом 2.4 цього договору визначено, що будь-яке майно та кошти (у тому числі будь-які рахунки у будь-яких банках), які сторони набудуть на своє ім`я з моменту підписання цього договору, є особистою власністю кожного з них і не є спільною сумісною власністю подружжя. Даний договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Царєйкіним М. М. і зареєстрований в реєстрі за № 1522.

24 вересня 2014 року між ОСОБА_2 і її чоловіком ОСОБА_3 укладений договір про виділення часток жилого будинку АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Царєйкіним М. М. і зареєстрований в реєстрі за № 1523. Відповідно до цього договору сторони визначили частки у праві власності на зазначений будинок пропорційно до витрат їх особистих коштів на його придбання: в розмірі 1/3 частки на користь ОСОБА_2 і 2/3 - на користь ОСОБА_3 . Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав і їх обтяжень від 24 вересня 2014 року право спільної часткової власності на зазначений будинок зареєстроване таким чином: 1/3 частка за ОСОБА_2 і 2/3 частки за її чоловіком ОСОБА_3

02 жовтня 2014 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладений договір дарування частки жилого будинку, який посвідчений приватним нотаріусом Царєйкіним М. М. і зареєстрований в реєстрі за № 1558. Згідно з умовами цього договору ОСОБА_2 передала безоплатно у власність ОСОБА_3, а останній прийняв у дар 1/3 частку жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_3 на зазначену частку у праві власності на жилий будинок зареєстроване в встановленому порядку, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 жовтня 2014 року.

02 жовтня 2014 року ОСОБА_2 уклала договір дарування земельної ділянки, відповідно до якого вона передала безоплатно у власність ОСОБА_3, а останній прийняв у дар земельну ділянку площею 0,250 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, що розташований на АДРЕСА_1 .

02 жовтня 2014 року ОСОБА_2 уклала договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким вона на оплатній основі передала у власність ОСОБА_4, а остання прийняла земельну ділянку площею 0,3256 га для ведення особистого селянського господарства.

Ухвалою колегії суддів судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 жовтня 2014 року з мотивувальної і резолютивної частини зазначеного вироку виключено посилання на застосування амністії на підставі пункту "є" статті першої та статті 14 Закону України "Про амністію у 2014 році" від 08 квітня 2014 року, в іншій частині вирок залишено без змін.

22 жовтня 2014 року Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області видано виконавчий лист № 175/1359/14 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальної і моральної шкоди, завданої злочином, у розмірі 610 554,10 грн.

03 листопада 2014 року на підставі виконавчого листа № 175/1359/14 державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції відкрите виконавче провадження № 45291734.

Згідно з копією витягу про державну реєстрацію обтяжень на підставі постанови державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського районного управління юстиції 11 грудня 2014 року накладений арешт на все нерухоме майно ОСОБА_2 .

Вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 серпня 2015 року скасовано ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 жовтня 2014 року та засуджено ОСОБА_2 до 4 років позбавлення волі та позбавлення права на управління транспортними засобами на 2 роки, в іншій частині вирок Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області залишено без змін.

13 серпня 1993 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 зареєстрований шлюб.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 щодо відсутності у позивача права на оспорення правочинів, вчинених ОСОБА_2, є необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право на оспорювання правочину надане не лише сторонам, але й іншим заінтересованим особам.

Згідно з частиною другою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції і задовольняючи позовні вимоги правильно встановив, що позивач має право на судовий захист законного інтересу щодо виконання судового рішення про стягнення на її користь грошових коштів з відповідача ОСОБА_2, на майно якої ухвалою суду накладено арешт, що унеможливлює вчинення будь-яких дій щодо відчуження майна, у тому числі того, що належало їй на праві спільної сумісної власності з іншими особами, оскільки суд в ухвалі Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2014 року в межах заявленої суми цивільного позову у розмірі 1 020 554,10 грн про накладення арешту на майно ОСОБА_2 відповідних винятків не встановив, та про який ОСОБА_2 була обізнана на час вчинення оспорюваних договорів.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що позивач не є заінтересованою собою, адже оспорюваними правочинами її права не порушені, оскільки на користь позивача суд у межах кримінального провадження не присуджував прав на майно, що було відчужено ОСОБА_2, є безпідставними, оскільки у межах провадження по цивільній справі суд не може переоцінювати наявність підстав для накладення арешту на майно ОСОБА_2 для забезпечення виконання вироку суду в частині стягнення коштів з останньої як відшкодування майнової і моральної шкоди. Зазначена ухвала суду на час вчинення оспорюваних правочинів не була скасована та була обов`язкова до виконання.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що вона вчиняла оспорювані правочини з метою надання її чоловіку права власності на її майно та отримання за рахунок земельної ділянки коштів на лікування, не має правового значення, оскільки арешт майна на підставі рішення суду не має відповідних винятків, які б надавали право особи, майно якої арештоване, відчужувати його.

Апеляційний суд з огляду на зміст позову та обставини, встановлені у справі, правильно застосував частину першу статті 203 ЦК України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, та частину п`яту статті 203 ЦК України, яка передбачає, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 є необґрунтованими, оскільки укладений нею оспорюваний договір купівлі-продажу земельної ділянки суперечить частині першій статті 203 ЦК України з огляду на чинність на час його укладення ухвали Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2014 року про накладення арешту на майно ОСОБА_2 . Запроваджена судом заборона на вчинення дій щодо майна, яке стало предметом оспорюваного договору, не залежить від обізнаності іншої сторони з зазначеною забороною. Неповідомлення ОСОБА_2 ОСОБА_4 про факт накладення арешту на відчужувану земельну ділянку не впливає на факт порушення під час укладеного правочину вимог закону про обов`язковість судового рішення.

Відповідно до правового висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у цій справі, той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо.

Доводи ОСОБА_2 про відсутність підстав для визнання апеляційним судом норм щодо недійсності оспорюваних правочинів, є безпідставними.

Згідно з частиною п`ятою статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.

Основними ознаками фіктивного правочину є: 1) введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; 2) свідомий намір невиконання зобов`язань договору; 3) приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Аналогічні правові висновки зроблені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, провадження № 14-260цс19, в якій вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (зокрема, договір дарування, договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин в порушення вимог закону щодо обов`язковості ухвали суду про накладення арешту на майно.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 частково виконала вирок суду щодо стягнення коштів на користь позивача, правового значення не мають, оскільки суд оцінює дотримання вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, на момент його вчинення.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_2 могла вільно розпоряджатися майном, яке належить їй спільно з її чоловіком, не відповідає змісту ухвали Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2014 року про накладення арешту на майно ОСОБА_2 .

Інші доводи касаційних скарг у їх сукупності зводяться до незгоди з висновками апеляційного судів, заснованої на власному тлумаченні відповідачами наявних у справі доказів. При цьому, переоцінка доказів виходить за межі повноважень Верховного Суду, оскільки відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України касаційний суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Судом апеляційної інстанції правильно встановлені обставини справи, застосовано норми матеріального та процесуального права, які підлягали застосуванню, в зв`язку з чим, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржену постанову - без змін.

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК Українисуд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2018 року зупинено виконання постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року до закінчення касаційного провадження, то у зв`язку з залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити дію зазначеного судового рішення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційні скарги залишені без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416, 436, ЦПК України (1618-15) , Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скаргиОСОБА_2 та ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.