30 січня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом та просив: визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 06 червня 2013 року, укладений між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Баришівська зернова компанія" (далі - ТОВ "Баришівська зернова компанія", товариство), посвідчений приватним нотаріусом Баришівського районного нотаріального округу Київської області Джурою С. В. та зареєстрований в реєстрі № 996; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 посилався на те, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку він є власником земельної ділянки загальною площею 3,2465 га, розташованої на території Войнихівської сільської ради Лубенського району Полтавської області з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. 06 червня 2013 року між ним та ТОВ "Баришівська зернова компанія" був укладений договір оренди вказаної земельної ділянки, строком на 49 років. На його думку, під час укладення вказаного договору було істотно порушено вимоги законодавства щодо визначення мінімальної орендної плати за користування земельною ділянкою, зокрема, згідно з Указом Президента України від 19 серпня 2008 року № 725/2008 (725/2008) , яким внесено зміни до Указу Президента України від 02 лютого 2002 року № 92/2002 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)" (92/2002) , передбачена орендна плата в розмірі не менше 3-ох відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки. На момент укладення спірного договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки становила 103 219,08 грн і за його підрахунками орендна плата мала складати не менше 3 096,57 грн на рік, або 151 732,05 грн за 49 років користування земельною ділянкою. В той же час, згідно з пунктом 11 договору оренди земельної ділянки передбачена орендна плата за весь період дії договору в розмірі 23 530 грн. Також, в договорі оренди земельної ділянки відсутні такі істотні умови, як орендна плата із зазначенням індексації, порядку її перегляду та відповідальності за її несплату. У досудовому порядку врегулювати спірне питання відповідач відмовився. На його думку, вищевказаний правочин має бути визнаний недійсним, оскільки його зміст суперечить акту цивільного законодавства - згаданому Указу Президента України від 19 серпня 2008 року № 725/2008 (725/2008) .

У відзиві на позовну заяву ТОВ "Баришівська зернова компанія" заперечувало проти задоволення позову пославшись на те, що договір оренди земельної ділянки від 06 червня 2013 року особисто підписаний позивачем. Воно виконало в повному обсязі зобов`язання щодо виплати орендної плати. З моменту укладення договору оренди від ОСОБА_1 не надходило жодних заяв про допущення товариством порушень під час укладення договору. Указ Президента України від 19 серпня 2008 року № 725/2008 (725/2008) щодо встановлення мінімальної орендної плати, на який посилається позивач, має рекомендаційний характер і в попередній редакції визначав орендну плату в розмірі 1,5 відсотки, і у орендаря немає обов`язку ініціювати приведення орендної плати у відповідність до зазначеного Указу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Лубенський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 20 березня

2018 року відмовив у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що сторонами спірного договору досягнуто домовленості щодо розміру та порядку внесення орендної плати. ТОВ "Баришівська зернова компанія" протягом чотирьох років користувалося земельною ділянкою, сплатило обумовлену договором орендну плату, а доказів того, що ОСОБА_1 не погоджувався з цими умовами оренди та з розміром сплачуваної орендної плати не надано. Крім того, виходив з того, що відсутність в договорі умови щодо індексації орендної плати та порядку її перегляду не є достатньою підставою для визнання договору оренди земельної ділянки недійсним.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Апеляційний суд Полтавської області постановою від 12 липня 2018 року рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 20 березня

2018 року залишив без змін.

Мотивував судове рішення апеляційний суд тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому, апеляційний суд зазначив, що доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги Указ Президент України "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)" від 02 лютого 2002 року № 92/2002 (92/2002) (з наступними змінами) не ставить під сумнів правильність рішення суду першої інстанції, оскільки суд дійшов правильного висновку, що вказаний указ носить рекомендаційний характер, а відносини між сторонами договору оренди є цивільно-правовими.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У серпні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 20 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 12 липня 2018 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована безпідставністю посилання судів на те, що Указ Президента України від 19 серпня 2008 року № 725/2008 (725/2008) має рекомендаційний характер, оскільки це суперечить частині третій статті 106 Конституції України. Крім того, жодний суд, крім Конституційного Суду України не має права визначати Указ Президента України таким, що не є обов`язковим на всій території України.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

24 жовтня 2018 року справа № 539/232/18 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2020 року № 994/0/226-20, призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями 13 квітня 2020 року визначено суддю-доповідача Зайцева А. Ю.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з державним актом від 22 травня 2007 року серії ЯГ №344438 на право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 є власником земельної ділянки загальною площею 3,2465 га, розташованої на території Войнихівської сільської ради Лубенського району Полтавської області з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

06 червня 2013 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Баришівська зернова компанія" був укладений договір оренди вказаної земельної ділянки, строком на 49 років, посвідчений приватним нотаріусом Баришівського районного нотаріального округу Київської області Джурою С. В. та зареєстрований в реєстрі № 996.

Пунктом 11 вказаного договору оренди земельної ділянки визначено, що орендна плата вноситься орендарем одноразово за весь період дії договору на протязі трьох днів з моменту державної реєстрації речового права (оренди) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у повному обсязі, що становить 23 530 грн, з якої підлягає утриманню до бюджету сума податку з доходів фізичних осіб.

Згідно з пунктом 40 договору оренди земельної ділянки за невиконання або неналежне виконання договору сторони несуть відповідальність відповідно до закону та умов цього договору.

В день укладення договору оренди земельної ділянки також складено акт приймання-передачі земельної ділянки від орендодавця орендарю.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 2 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (2768-14) , ЦК України (435-15) , цим Законом, іншими нормативно - правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на момент укладання договорів, істотними умовами договору оренди землі: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Згідно з положеннями статей 21, 22 зазначеної редакції Закону України "Про оренду землі" (161-14) орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України (2755-17) ). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. Сторони можуть передбачити в договорі оренди поєднання різних форм орендної плати. Орендна плата за земельні частки (паї) встановлюється, як правило, у грошовій формі. За добровільним рішенням власника земельної частки (паю) орендна плата за земельні частки (паї) може встановлюватися у натуральній формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винятком перерахування коштів через фінансові установи.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, визначено частиною першою статті 15 ЦК України.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення вимог або відмову в їх задоволенні.

Вирішуючи питання про визнання договору оренди землі недійсним, суд має врахувати вимоги статті 4 ЦПК України та статті 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, тому суд повинен встановити, чи дійсно порушено право орендодавця та з`ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця.

Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі № 6-94цс13, від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15, від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1512цс16, однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв`язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів.

Установивши, що при укладенні оспорюваного договору оренди земельної ділянки сторони погодили їх істотні умови: орендну плату із зазначенням її розміру, зокрема сплати орендної плати одноразово за весь період дії договору без індексації, строк дії, умови використання земельної ділянки, та інше, орендна плата виплачена відповідачем у порядку, визначеному пунктом 11 спірного договору, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не доведено обставин, які б свідчили про недійсність укладеного ним договору оренди земельної ділянки та порушення його прав при укладанні оспорюваного правочину. Законні права і інтереси позивача не були порушені, він підписав договір оренди земельної ділянки та фактично передав земельну ділянку в оренду відповідачу, який її прийняв та добросовісно виконував умови укладеного договору, сплатив орендну плату ОСОБА_1, а він її отримав.

' 'p' Указом Президента України від 19 серпня 2008 року № 725/2008 (725/2008) внесено зміни до Указу Президента України від 02 лютого 2002 року № 92/2002 "Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)" (92/2002) , з урахуванням яких визнано одним із пріоритетних завдань пореформеного розвитку аграрного сектора економіки забезпечення підвищення рівня соціального захисту сільського населення, зокрема шляхом запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 3 відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результатів господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря.

ОСОБА_1 послався на положення Указу Президента України від 02 лютого 2002 року № 92/2002 (92/2002) зі змінами внесеними Указом Президента України від 19 серпня 2008 року № 725/2008 (725/2008) як на підставу обґрунтованості позову про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, оскільки цим указом встановлено, що плата за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) має становити не менше 3-ох відсотків визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, тоді як спірним договором розмір орендної плати визначений - 23 530 грн.

Разом із тим, відповідно до частини другої статті 23 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін.

Згідно із пунктом 35 договору оренди земельної ділянки зміна умов договору здійснюється в письмовій формі за взаємною згодою сторін, з нотаріальним посвідченням таких змін та їх державної реєстрацією. У разі недосягнення згоди щодо змін умов договору спір розв`язується в судовому порядку.

У встановленому статтею 23 Закону України "Про оренду землі" та договором оренди земельної ділянки порядку ОСОБА_1 не ініціював питання щодо перегляду розміру орендної плати, а тому Верховний Суд погоджується з висновками судів щодо необґрунтованості позовних вимог.

Вирішуючи спір між сторонами у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Судді:	А. Ю. Зайцев

	С. Ю. Бурлаков

	Є. В. Коротенко