за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного міста Харкова від 08 травня 2018 року у складі судді Зуб Г. А. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 09 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Кружиліної О. А., Бровченка І. О., Колтунової А. І.,

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним заповіт як розпорядження на випадок смерті, складений 15 вересня 2015 року ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої харківської державної нотаріальної контори.

В обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що його батько ОСОБА_3 останні роки свого життя проживав окремо від нього, проте він підтримував його та надавав фінансову допомогу по догляду, хоча нова сім`я в якій проживав батько і перешкоджала йому в цьому.

Батько тяжко хворів на онкологічне захворювання та позивачу здавалося, що він відчуває тиск з боку своєї дружини та її сина.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, після чого він дізнався, що приблизно 17 жовтня 2015 року його батька здали у хоспіс, що працює на базі Харківської міської клінічної багатопрофільної лікарні № 17.

Реалізуючи своє право на спадщину, він звернувся до Одинадцятої харківської державної нотаріальної контори, де йому стало відомо про відкриття державним нотаріусом ОСОБА_5 спадкової справи та наявність заповіту від 15 вересня 2015 року на ім`я ОСОБА_2 .

Позивачу було відомо про погані стосунки між батьком та відповідачем, вони сварилися, а тому відсутні були підстави, причини, мотиви чи внутрішні переконання складати заповіт на його ім`я.

Вважає, що заповіт, який було складено на ім`я відповідача є недійсним, оскільки був вчинений під впливом обману, помилки, батько не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, його волевиявлення не відповідало внутрішній волі, тому даний заповіт підлягає визнанню недійсним.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Київський районний суд м. Харкова рішенням від 08 травня 2018 року в задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не довів, що в момент складання заповіту ОСОБА_3 не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, не надав доказів введення померлого в оману, чи того, що правочин було вчинено під впливом помилки, а посвідчення заповіту в присутності свідків не суперечить приписам статті 1253 ЦК України, оскільки встановлено, що померлий мав фізичні вади.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Апеляційний суд Харківської області постановою від 09 серпня 2018 року рішення Київського районного суду м. Харкова від 08 травня 2018 року залишив без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву на неї, їх узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Київського районного міста Харкова від 08 травня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 09 серпня 2018 року, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними, необґрунтованими, ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, суди при розгляді справи не дослідили зібрані у справі докази.

Суд, не розглянувши клопотання про призначення експертизи, перейшов до дослідження матеріалів справи. Матеріали досліджувалися нерозбірливо, що фактично унеможливило фокусування уваги суду на вже зібраних матеріалах.

Наявні порушення не було усунуто під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, що призвело до унеможливлення встановлення реального часу внесення відомостей до реєстру довіреностей та заповітів. При цьому апеляційний суд в першому ж абзаці своєї постанови встановив вже нову дату складання заповіту, а саме 16 вересня 2015 року, що свідчить про зверхнє ставлення до обставин справи і неналежному дослідженні доказів.

Виходячи з дати та часу складання довіреності та заповіту, можна зробити висновок, що вони були складені одночасно, тобто під час складання заповіту з 16 год. 00 хв. до 17 год. 10 хв. була складена довіреність в 16 год. 50 хв. Крім цього, відповідно до номерів бланків, номер бланку довіреності № НАО 459586 передує номеру бланку заповіту № 459587.

Так само, як і заповіт, цей документ належним чином не було досліджено та оцінено в сукупності з іншими доказами та показаннями свідків.

Під час вчинення та посвідчення правочину, а саме - заповіту як розпорядження ОСОБА_3 на випадок його смерті - не було дотримано вимог до правочину, як вільне волевиявлення його учасника ОСОБА_3, яке повинно відповідати його внутрішній волі.

Загалом можливо, що ОСОБА_3 вважав, що він бере участь у складанні довіреності, про яку ніхто із свідків, що були присутні під час вчинення дії не згадав. Факт приховування вчинення іншої дії одночасно із заповітом свідчить про недобросовісність свідків. Хоча формально питання задавались про те, яку конкретно дію вчиняли зазначені особи.

Зазначені факти не знайшли свого відображення в судовому рішенні. Судом першої інстанції не проаналізовано ані довіреність від 16 вересня 2015 року, ані заповіт із датою вчинення 15 січня 2015 року. Не співставленні факти одночасного вчинення нотаріальних дій. Також судом залишено поза увагою покази свідків, які протирічать один одному та доказам, здобутим під час розгляду справі.

Складений заповіт вчинено з істотним порушенням порядку, вчинявся одночасно із довіреністю, всупереч волі заповідача підписаний сторонніми особами, з якими він навіть не був знайомий і не мав жодних мотивів довіряти їм долю свого майна, спадщину та інших прав, у тому числі й права на життя та відповіді лікування.

Згідно з журналом виїздів нотаріальної контори, 16 вересня 2015 року нотаріусом ОСОБА_5 засвідчувалися довіреність за реєстраційним номером № 7-1148 та заповіт за № 7-1152, отже, які документи були викладені на спеціальних бланках із номерами в проміжок між 7-1148 та 7-1152 у квартирі ОСОБА_3 під час засвідчення заповіту невідомо. Суди даний факт проігнорували.

22 жовтня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 мотивований тим, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, а судові рішення мають бути залишені без змін.

Порушення судами норм процесуального права, які позивач вважав порушеними, може бути підставою для скасування або зміни рішення, тільки якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Недієздатність ОСОБА_3 в момент складання заповіту була єдиною підставою, за твердженням представників позивача, для визнання заповіту недійсним і саме в зв`язку з цим 05 грудня 2016 року судом і було призначено посмертну (заочну) судово-психіатричну експертизу.

Позивачем у своєму позові та представниками позивача у судових засіданнях так і не було повідомлено суд про те, про який обман (з боку кого) та про яку помилку заповідача йшлося у позові.

Ухвалами суду першої інстанції було витребувано медичну документацію, та ухвалою суду від 08 лютого 2018 року у справі було призначено посмертну (заочну) судово-психіатричну експертизу.

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 11 квітня 2018 року

№ 326 ОСОБА_3 за представленими даними у період часу, якому відповідає складання заповіту, 16 вересня 2015 року хронічного, стійкого психічного розладу не виявляв, та був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

ОСОБА_3 до дня своєї смерті не змінював та не скасовував заповіт, хоча мав таку можливість.

Зміст касаційної скарги дає підстави стверджувати про маніпулювання позивача показаннями свідків та судом, оскільки скарга складена виключно витягами з контексту показань свідків, а наведені причини для скасування заповіту не є безспірними, оскільки дійсно нотаріусом була допущена помилка у даті складання заповіту, але і журнал виклику, і реєстрація заповіту відбулася саме 16 вересня 2015 року, що не оспорювалося та не оспорюється позивачем.

Наявність помилки у даті складання заповіту ніяким чином не могла вплинути на волевиявлення ОСОБА_3 .

Суд першої та апеляційної інстанцій ухвалили справедливе та чесне рішення, що ґрунтується на вимогах закону та на встановлених в ході судового розгляду фактах, які прямо вказують на існування як довіри до ОСОБА_2 з боку заповідача, а також і фактично батьківської турботи про нього, як про сина.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали з Київського районного суду м. Харкова. Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про зупинення виконання (дії) рішення Київського районного міста Харкова від 08 травня 2018 року та постанови Апеляційного суду Харківської області від 09 серпня 2018 року.

15 квітня 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

15 квітня 2020 року розпорядженням заступника керівника апарату Верховного

Суду - керівник секретаріату Касаційного цивільного суду Капустинським В. № 1022/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

15 квітня 2020 року протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу призначено судді-доповідачеві Зайцеву А. Ю., судді, які входять до складу колегії: Бурлаков С. Ю., Коротенко Є. В.

Фактичні обставини справи встановлені судами

Позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

29 вересня 2000 року ОСОБА_3 уклав шлюб з ОСОБА_4, яка є матір`ю відповідача.

16 вересня 2015 року до квартири ОСОБА_3, який був зареєстрований та проживав у квартирі АДРЕСА_1, було викликано державного нотаріуса 11 ХДНК ОСОБА_5, яка у зв`язку зі слабим зором та хворобою рук ОСОБА_3 у присутності свідків посвідчила довіреність та заповіт ОСОБА_3 на все його майно на ім`я відповідача.

Згідно з журналом обліку викликів нотаріуса для вчинення нотаріальних дій поза приміщенням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем приватного нотаріуса, 16 вересня 2015 року о 16 год. 00 хв. було вчинено виїзд державного нотаріуса Одинадцятої харківської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1, до ОСОБА_3, у зв`язку з хворобою рук і ніг та похилим віком, для вчинення нотаріальних дій, а саме: посвідчення довіреності за № 7-1148 та посвідчення заповіту за № 7-1152 за допомогою іншої особи та свідків. Час повернення до нотаріальної контори державного нотаріуса ОСОБА_5 зафіксовано о 18 год. 30 хв. Відповідно до витягу про реєстрацію в Єдиному реєстрі довіреностей від 16 вересня 2015 року за № 29672416, а саме час реєстрації довіреності, посвідченої від імені ОСОБА_3 зафіксовано 19:28:42, підпис на якій посвідчено державним нотаріусом Одинадцятої харківської державної нотаріальної контори ОСОБА_5

В оскаржуваному заповіті вказано, що він складений 15 січня 2015 року.

Допитана у судовому засіданні в якості свідка державний нотаріус Одинадцятої харківської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 пояснила, що дата складання оскаржуваного заповіту, яка зазначена на заповіті, а саме 15 січня 2015 року - є опискою, оскільки він був дійсно складений та посвідчений 16 вересня 2015 року, що підтверджується на звороті даного заповіту. Крім того, свідок ОСОБА_5 підтвердила, що нею було перевірено дієздатність померлого ОСОБА_3 .

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6, ОСОБА_7, які були присутні при підписанні заповіту як свідки та підписали його як свідки, та свідок ОСОБА_8, який також був присутнім при підписанні заповіту та здійснив підпис заповіту, вказали, що вони підписали вказаний заповіт, він був складений та посвідчений в їх присутності нотаріусом, оскільки померлий ОСОБА_3 не міг це зробити у зв`язку зі слабим зором, та хворобою рук, він все розумів, та чітко відповідав на запитання нотаріуса, а також вказали, що цей заповіт було складено та посвідчено саме 16 вересня 2015 року.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 вказали, що ОСОБА_3 був хворий, але усвідомлював значення своїх дій, з вересня 2015 року його стан здоров`я значно погіршився, та з його рідним сином ніяких стосунків не було, а з відповідачем в нього були нормальні стосунки.

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 11 квітня 2018 року № 326, складеного на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 08 лютого 2018 року про призначення у справі посмертної (заочної) судово-психіатричної експертизи, ОСОБА_3 за наданими даними у період часу, якому відповідає складання заповіту, 16 вересня 2015 року, хронічного, стійкого психічного розладу не виявляв, та відповідно до свого психічного стану був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України (1618-15) в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального

права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судами норм права в

межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1248 ЦК України нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої-третьої статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Частиною четвертою статті 207 ЦК України визначено, що якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Статтею 1253 ЦК України передбачена можливість посвідчення заповіту при свідках, яке відбувається за бажанням заповідача. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов`язковою. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю і не можуть бути: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім`ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Аналогічні положення містяться в Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/503, в чинній на момент посвідчення оспорюваного заповіту редакції, за змістом якого заповіт має бути підписаний особисто заповідачем. Заповіт за дорученням заповідача може бути підписаний іншою фізичною особою лише у випадку, якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт.

Частиною першою статті 203 ЦК України закріплено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦК України).

Загальні підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Частиною 1 статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Положеннями статті 1257 ЦК України передбачений вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.

Відповідно до частин першої та другої вказаної норми, заповіт, складений

особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України (435-15) щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Згідно з частинами першою, четвертою статті 60 ЦПК України, в чинній на час звернення з цим позовом редакції, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналогічну норму містять частини перша, шоста статті 81 ЦПК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням зазначених вимог закону та встановлених обставин у справі, на підставі досліджених доказів, яким надано належну правову оцінку, правильно виходили із того, що ОСОБА_3 розпорядився належним йому майном на випадок смерті, склавши 16 вересня 2015 року заповіт на користь відповідача. При цьому правильно вважали, що волевиявлення ОСОБА_3, спрямоване на передачу майна ОСОБА_2 та зафіксоване в оспорюваному заповіті від 16 вересня 2015 року, було вільним та відповідало його волі. Позивач не довів обставин того, що ОСОБА_3, складаючи оспорюваний заповіт, не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними та що його введено в оману, або вчинено ним правочин під впливом помилки. Посвідчення заповіту в присутності свідків не суперечить приписам статті 1253 ЦК України, оскільки встановлено, що померлий мав фізичні вади у зв`язку з чим не міг самостійно підписати заповіт.

Саме по собі помилкове зазначення дати складання заповіту в силу закону не є підставою для визнання його недійсним.

Отже, ухвалюючи рішення у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, дійшовши обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Довіреність від 16 вересня 2015 року, якою ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_2 на вчинення відповідних дій не є предметом розгляду у цій справі, а тому доводи касаційної скарги в цій частині не можуть буди підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень.

Аргументи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактичними обставинами справи та нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судами щодо дійсності оспорюваного правочину, які, на думку заявника, встановлені судами неповно і неправильно, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").